Шляхи Христа

Ісус, духовність і земля:
Шляхи Ісуса Христа, його внесок у людську свідомість та у зміни людства і Землі:
  незалежна інформаційна сторінка з новими точками зору з багатьох галузей досвіду та досліджень; з практичними вказівками для особистого розвитку.

http://www.ways-of-christ.com/uk/

 

Шляхи Христа у свідомості людини і на землі.

Повний зміст.

Перша частина: глава(-и) про євангельські етапи:
1.   Вступ у зміст і користування текстом з методичними вказівками з медитації і т.д.
2.   Спочатку було слово (грецький «логос») ... і слово стало плоттю...
3.   Ісус із Назарета: історія народження
4.   Що було важливого в юності Христа?
5.   Зауваження щодо суперечок про «двох хлопчиків Ісусів»
6.   Хрещення в Йордані Іваном Хрестителем
7.   Спокій в пустелі
8.   Спокуси
9.   Одруження в Кані
10. Погляди на статеві відношення, симпатії, співпереживання і кохання
11. «Праведний гнів» (погляд на емоції)
12. Нагірна проповідь  (погляди на розум)
13. Преображення Христа на горі Фавор (Мат. 17)
14. Питання про «дива»
15. Воскресіння Лазаря

16. «Вівці»
17. Христос, «омивання ніг» і помазання Марією із Віфанії
18. Таємна вечеря, в’їзд месії, полонення і бичування
19. Вінчання терновим вінцем і прощальні промови
20. Розп’яття на хресті і покладання в труну
21. Питання пустої гробниці, «спуск у пекло» і «вознесіння у рай»
22. Воскресіння
23. «Вознесіння на небо»
24. Події П’ятидесятниці
25. Подоба Ісуса

Частина 2: Етапи Одкровення Івана Хрестителя (12 глав про Одкровення)
26. Одкровення Івана
27. Як відноситься до пророцтв?
28. Про зміст апокаліпсису Івана: сім церков; церкви, які існують сьогодні
29. Сім печаток
30. Сім труб
31. «Сім громів» і два пророка
32. Жінка і дракон
33. Морський звір з сім’ю головами
34. Звір з двома рогами із землі
35. «Сім останніх виразок» і кінець «Вавилона»; ...«Повернення Христа»
36. (Справжнє) «тисячолітнє царство світу»
37. «Нове небо», «нова Земля» і «новий Єрусалим»

38. Заключна глава: християнство
-    Таблиця: Християнська позиція – «В світі, але не від світа цього», «третій шлях»

До третьої частини: 11 глав з різних тем і питань життя
9.  Молитва про мир, життя і землю
2.  Основи етичних цінностей
5.  Зауваження про сучасні викривальні історії типу «Вся правда про Ісуса Христа»
6.  Природничі науки і віра в Бога
--   Свідомість, вивчення мозку та добра воля.
7.  Ісус Христос і питання харчування
8.  Ісус Христос і медицина, у тому числі сучасна
9b.Про християнське благословення.
9c.Скарга як припустима частина християнської дійсності
9d.Християнський шлях переробки подій життя
10.Відношення християн до економічних і соціальних питань
11.Відношення християн до суспільства і політики
12.Християнство и філософія: промови Хабермаса «Віра та знання»
15.Загальнохристиянські аспекти питань екології
16.Ненароджені діти
17.наші нові німецькі / англійські тематичні сторінки (поки не перекладені)

Частина 4: Старий Заповіт, Матеріали діалогу з іншими релігіями
1.  Старий заповіт, іудейська релігія та Ісус Христос
1b.Заратустра
3.  Ісус Христос та іслам
4.  Ісус Христос та буддизм
4b.Ісус Христос та індуїзм
--   Інформація: Ісус Христос та Даосизм і Конфуціанство.
14.Загальні положення про примітивні релігії
-    Релігія як «зворотній зв’язок» людини з Богом з точки зору шляхів Христа.
-    Допомога - для перевірки себе при роботі з головними текстами з книги «Шляхи Христа»

Посилання на інші видання і Право видання, Адрес електронної пошти .

 

Перша частина: глава(-и) про євангельські етапи:

ВСТУП у зміст і користування текстом.

Ось вже дві тисячі років, а з урахуванням передуючим цьому пророцтв – декілька тисячоліть довше, люди відстоюють реальність своїх різнопланових прямих контактів з Ісусом Христом і, не дивлячись на відмінності в характері, релігійних, філософських і наукових школах, незалежно один від одного, демонструють схожість в одному. Вони говорять про Христа як донині реальну фігуру і вважають, що й інші можуть прийти до такого ж пізнання, що за останні 2000 років в розвитку людства завдяки Христу з'явились нові можливості, причому не тільки в області поверхневого історичного і культурного обміну. Дана праця по-новому детально розглядає не тільки теоретичні, але і доступні практиці етапи «росту». Слідуючи за кроками Ісуса, які він пройшов сам, можна побачити важливість цих кроків для різних сфер життя.

У XII столітті абат Іохім дель Фіоре передрікав прихід «царства Святого Духа», в котрому подібне відношення людей до Бога повинно було стати всезагальним, незалежно від людської організації. Сьогодні по всьому світі множаться рухи, які не тільки шукають отримання Христа в душі людини, але і вважають індивідуума свідомою клітиною «тіла Христа». Частково поєднано з цим духовне «друге пришестя Христа» і теперішній «апокаліпсис» є глобальними процесами, масштаби котрих значно більше «преображення» у людському вираженні.

Питання, шляхи вирішення котрого намічені в цій праці, стоїть так: які нові можливості розвитку людини і землі з'явились після закінчення земного життя Христа?

В той час як
- феномен Ісуса Христа використовується різними релігійними напрямками (Теологія) і догмами, а також мовознавством, історією, археологією, палеографією, соціологією релігії, психоаналізом, а також в політиці і природничих науках;

- подібно часам раннього християнства поряд з минулим матеріалістичним виникає нове багатопланове духовне оточення, причому обидва вони сходяться в одних питаннях християнства і розходяться в інших;

- відбувається безліч незрозумілих подій, наприклад, появи лжевтілених Ісусів, і коли від імені Христа творять сумнівні речі, а підчас і пряме зло;
вивчення питання про особливий внесок Христа могло би допомогти розібратися в сьогоденних хитросплетіннях.

Тут у наявності зв’язок з внутрішнім пізнанням, а також іншими джерелами, зокрема містикою. Розгляд ведеться на стику дисциплін, з точку зору не тільки теології, але й інших областей знання. Духовні аспекти не повинні підмінюватись помилково зрозумілим «внутрішнім світом», який відволікає свідомість від політики. Шори природничо-наукових догм людського мислення останнього століття неприйнятні, як і переконання Сходу, які походять від того, що в світі немає нічого нового, чого би вже не було у давньоіндійських Ведах, і вважають Христа всього лише «третьорозрядним» вчителем тих самих Вед. Зроблені тут висновки не походять з книг, посилання на які наведені в тексті лише з метою порівняння чи доповнення. Тому книги і теологічні вчення, які тут згадуються, не допомагають їх зрозуміти. (Те ж саме можна сказати про список літератури для тих, хто цікавиться теологією, див. посилання). Ці висновки не треба розуміти як догму або судження яких-небудь інших релігійних організацій. В той самий час вони не направлені проти будь-якої церкви чи конфесії, чи, скажемо, апостольського символу віри. Люди іншого віросповідання чи світосприйняття, котрі з добрих переконань цікавляться новими знаннями із області християнства, також могли би отримати користь з цього втраченого догматизму, але і не пригладженого матеріалізмом трактату. У зв’язку з цим в ньому є посилання на взаємозв’язки між християнськими і іншими шляхами пізнання. Подібно тому, як Євангеліє від Івана виражало суть християнства для шукачів істини того часу на зрозумілій їй мові, цей трактат вказує на різноманітність підходів, які існують сьогодні. Обраний стиль вільний, так як дослідницька праця - не місіонерство. Тих християн, котрі дотримується спрощеної віри, не ускладнюючи її глибинними пошуками, ця праця може навчити вмінню вступати в діалог з оточуючими їх людьми іншого духовного складу, не відчуваючи постійного нерозуміння.

Текст має говорити сам за себе.

«Ще багато маю, що сказати вам, але ви тепер не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину» (Ів. 16: 12-13). Дух істини – джерело натхнення для цього проекту.

Вернутися до змісту.

 

Методичні рекомендації *** з практики медитації.

Наші тексти були частково написані за допомогою споглядального відображення біблійних текстів. Отже, окрім інформації, яку вони мають, вони також написані як відповідні початкові пункти для вивчення глав Євангелія.

Нижче наведені 37 глав повторюють етапи, котрі можна прослідкувати по Євангеліям і в Одкровеннях Івана Хрестителя. Працювати з текстом рекомендується саме в цій послідовності, використовуючи по необхідності Євангеліє від Івана і його Одкровення. Вивчення Біблії, тобто читання та зіставлення текстів, - лише один з методів. В процесі вивчення може прийти розуміння тексту і можливо самої суті Бога на більш глибокому рівні.
Веб-сайт має розгорнутий, розбитий на частини текст, окремі глави якого можна отримати зі сторінки змісту. Для ґрунтовного вивчення текст рекомендується роздрукувати. В залежності від налаштувань браузера та принтеру виходить біля 120 сторінок. *

Ті, хто зацікавлений в цілісному методі вивчення, котрий має у собі незачеплені читанням куточки души, після прочитання чергової глави, можуть зосередитись на осмисленні відповідної до неї глави Євангелія від Івана або іншого джерела, використовуючи методи медитації. (Іван та його учні особливо багато займались духовним аналізом того, що відбуваються).

Детальніше про практику медитації.

Існує декілька можливостей. По-перше, діють звичайні правила всілякої медитації: свідомим зусиллям або через бесіду з уявною істотою увага повинна відволіктись від зовнішніх подразників, емоцій і проблем, щоб виникла відкритість духу. Треба уникати надмірної дії втоми, голоду, алкоголю, нікотину і тому подібних речей. Медитацію не повинні порушувати телефоні дзвоники та інші перешкоди. Місце має бути затишним, тобто не знаходитись поряд з приборами, які створюють сильне енергетичне поле (див. посилання на біологію житла). Досвідчена людина, мабуть, зможе зосередитись навіть на площі в базарний день, але початківцям треба дотримуватись цим порадам. Раніше для занурення у медитативний стан люди повільно з закритими очами промовляли текст із Євангелія (розенкрейцери**). Для того щоб увага фіксувалась не на словах, а на змісті, текст заздалегідь вчили напам’ять. Згідно ще одному методу, читання тексту супроводжувалось евритмічними рухами. Можна також спочатку прочитати текст, а потім закрити очі і насолодитись відчуттям ефекту, який він справляє. При цьому треба уникати активного мислення, медитація починається там, де зупиняється свідоме мислення. Якщо думки продовжують народжуватись, їх треба «спостерігати зі сторони», але не домислювати. Це відноситься і до тих думок, які на перший погляд нічого не мають спільного з предметом медитації. Якщо не дають спокою думки про зовнішні події, їх можна записати і свідомо відкласти на потім, щоб звільнити від них дух. Важливі події та відчуття, які з’явились у процесі медитації, також треба по можливості записувати, щоб потім можна будо прослідкувати прогрес у власному розвитку. Споглядання, медитація ведуть до поглиблення свідомості, однак цей ефект не настає автоматично.

Під час виходу зі стану медитації добре мати під рукою блокнот, щоб помітити в ньому основні моменти. По-перше, це допоможе потім згадати видіння; по-друге, записи дозволять прослідкувати за розвитком видінь. Ведення щоденної записи символів видінь дозволяє максимально розкрити здатність до сприйняття. Починає наростати відчуття, що не всі видіння пояснюються поточними подіями і реакцією психіки на них, відчуття, що тут відбувається дещо не менш важливе, ніж події дня.

Це не окультні ритуали, просто душі треба дати час розкритися назустріч змісту і Богу, не залишаючи цей зміст на розгляд одній свідомості. Сам по собі свідомість не є зло, але однієї її недостатньо для розуміння. Згодом процес зачепить і перетворить всі рівні людини, зокрема її волю та тіло. Якщо під час медитації починає приходити нове розуміння, з’являються символічні образи, або в житті починають відбуватись помітні події, значить ті місця в Євангелії, що могли бути відтворені в душі, досягли її чи хоча б визвали в неї відгук. Після цього треба робити наступний крок, особливо, якщо потреба в ньому вже яскраво відчувається. Можливо, спочатку треба бути вживатися в нову главу Євангелія цілий тиждень чи, ще краще, місяць. Можна не намагатись відпрацьовувати її зміст на 100%, адже етапи не відокремлені один від одного. Бог посилає людині прозріння, коли він (Бог) визнає це потрібним зробити. Медитація може наблизити «зіркову мить», але не в силах викликати її настання. Тим не менш, ніяка теологія не може замінити цю практику внутрішньої діяльності, яка дає людині не сіру теорію, але можливість пройти шлях Христа у власних відчуттях.

Незважаючи на можливості, які дає медитація, існує стільки ж різних шляхів, котрі ведуть до однієї тієї ж мети, скільки існує на світі людей.

Інші форми медитації в християнському контексті

Хоча вищезгадана, специфічна за змістом форма християнського медитації рідко пропонується сьогодні у церквах, на спеціальних церковних семінарах медитація все ж проводиться, хоча і в інших формах. Адже люди продовжують шукати новий досвід. А ось церкви покинули у минулих сторіччях свої власні духовні і медитативні традиції. Зараз їх приходиться відкривати знову. Для початку вони видозмінювали буддистські форми медитацій (дзен і прості форми трансцендентальної медитації), поєднуючи їх зі вступом в християнському або нейтральному дусі. Християнські містики у стані спокою «вбирали» образи, ікони або окремі вислови Біблії. В основній частині робіт, в главі «Спокій у пустелі» згадаються практика греко-православних монахів, що збереглась до наших днів на горі Афон, згідно якій вони багато разів повторюють фразу «кіріє елейсон» (Господи, помилуй). Спів псалмів також може приймати споглядально-медитативний характер. Однак найпростіший спосіб міг би бути найбільш ефективним – церкви могли би показати гарний приклад, роблячи періоди тиші в храмі під час служби, ніби чекаючи на відповідь, наприклад, перед молитвою, під час неї і після неї, після проповіді, під час душерятівної бесіди і т.д. Тоді елемент медитації не стояв би осібно і міг би відкрити свою цінність з поєднаннями зі всім іншим. Крім підготовки до розуміння діянь Бога це могло би надати всьому життя людини ту медитативну рису, яку так важко достигнути у наш сумбурний час. У всякому разі, коли будь-яку медитацію без розбору називають «нехристиянською справою», це звучить безглуздо і свідчить про безграмотність. Форми медитації, які практикуються деякими нехристиянськими групами, більш відомі, ніж християнські, але останні все одно існують. лубок (.PDF)

Медитація може наповнити новим змістом життя навіть тих людей, котрі в пошуку духовного досвіду потрапили на небезпечний і непридатний шлях вживання наркотиків.

* … Сконцетроване вивчення надрукованого тексту допомагає уникати таких проблем, які незалежні дослідники приписують надмірному впливу інтернету та «багатозадачності» (тобто одночасне виконання багатьох задач).

** Наприклад, у християнській Розенкрейцерській школі «Universitas Esoterica» в Берліні (Волфганг Вегенер), котра існувала до 1984.

*** (Глибше) розуміння цих сторінок вимагає вивчення «Я-концепції» та використаних додаткових методів (див. вище). Цей тип підходу до вивчення текстів розглядається іншими як загальна норма для серйозної роботи також в таких сферах як філософія («Принцип благодійсності», Дональд Девідсон, «Про ідею концептуальної схеми» у «Праці та адреси Американської філософської асоціації» Т.47, 1973-1974, стр.19).

Вернутися до змісту.

 

Різні богословські напрямки в історії церкви

1. Спроба витягти на світ божий забуті духовні цінності християнства природним чином повинна починатися з навчання, життя і ролі самого Ісуса Христа і перших християн, не відкидаючи геть їхні «апокаліптичні» риси і не вибираючи тільки те, що влаштовує певну богословську течію. Якщо зробити таку спробу, відразу стає видно, що серйозного ставлення - такого ж, яке виявляли самі євангелісти ******) - заслуговує і різноманіття поглядів ранніх християн. Через нього чіткіше проявляється ширший зміст імпульсів, що походять від Христа.*

2. Старі церкви наступних віків в основному діяли згідно творам і тлумаченням «батьків церкви». Вони («Батьки церкви» ранніх церков) донесли до Європи за допомогою грецького мови і вченості чіткіше давньохристиянські перекази. Вони ще багато знали з старого писання, котре зараз втрачено. На цьому етапу розвитку церкви, як і на решті, відбувалась суперечка, що вважати істинним християнством, а що ні. Деякі висновки того часу, від котрих зараз відмовились, гідні нового вивчення, хоча б для того, щоб порівняти їх з першоджерелами. Все ще збереглись християни, наприклад, в Єгипті (див. знахідки в Наг-Хаммаді), котрі не дуже покладались на рятівне посередництво церкви і віддавали перевагу індивідуальному спілкуванню з Богом через молитву і медитацію. Дуже помітні сліди цього шляху збереглись, наприклад, в «містичному богослов’ї» сьогоднішніх православних церквах.

3. Середньовічна схоластика і каноністика призвела до систематизації в теології, появі умоглядних, релігійно-філософських праць і висновків. Батьки церкви як і раніше виступали вищим авторитетом, поки дані ідеї цьому не суперечили. Хоча в схоластиці того часу можна знайти чи немало корисної духовної інформації, від її однобокої, безапеляційної і тому інтелектуально-обмеженої логіки починаєш тремтіти. Вона нічого не має спільного з істино масштабною релігійною думкою. Віра була законсервована у формі вчень та догм, схоластика сприяла появі інквізиції. Творчий підхід сьогоднішніх духодослідників чи містиків показує, що такий самий інтелектуальний метод в деяких місцях міг би призвести і підчас приводив до зовсім інших висновків, що справжній духовний розвиток передбачає присутність гнучкої, широкої і не озлобленої свідомості. Строгий схоластичний метод і зараз є істотним знаряддям систематичної теології, особливо у католиків. Однак в наш час він вже не допускає вкраплення інших екуменічних ідей (наприклад, Іва Конгара). Справа зовсім не в односторонній критиці якогось одного теологічного напрямку. На першому етапі роботи над трактатом «Шляхи Христа» проводилась перевірка того, яким чином можна систематизувати наявний матеріал. Після відсівання варіантів залишилася єдина можливість - послідовність «етапів життя Ісуса», яка полягає в самому Євангелії. Бо саме в ньому проявляється архетип послідовності стадій розвитку людини та її свідомості, у тому числі щодо навколишнього світу. Такий новий, міждисциплінарний підхід.

4. Коли першоджерела виявилися похованими під нашаруваннями церковних традицій, виник рух реформаторів, який прагнув повернутися до біблійних першооснов. Однак вони не змогли досягти цього повністю, так як були дітьми свого часу і, зокрема, були мало знайомі з духовними і містичними течіями в історії християнства. Крім того, вони відкинули деякі традиції, в суті яких не було нічого поганого, наприклад, поклоніння Діві Марії. Лише деякі в той час пробували себе в сфері глибинного, «християнсько-містичного» пізнання, як, наприклад, це робив євангелічний богослов Й.Андреа з його романтично завуальованими баченнями. Те, що християнський зміст нелегко вгадується в його працях, пов'язано з формою викладу, яку він обрав, думаючи про власну безпеку. Протестанти теж не були такі вже терпимі, як це може здатися спочатку. Картину довершували контрреформація і релігійні війни. Незважаючи на це, різні теологічні методи того часу були багато в чому схожі. Хоча всередині протестантської церкви до цього дня зберігається поділ на лютеранство, реформізм (кальвінізм) і протестантську унію, прихильники цих течій повинні визнати, що ці відмінності давно зжили себе у відношенні до власних прихожан і зберігають якесь значення тільки для вузько направлених богословських дискусій.**

5. В епоху нової філософії, просвітництва та природничих наук, що настала, теологія духовного досвіду так і не змогла зайняти своє місце поряд з систематизованої теологією інтелекту. Швидше навпаки. Історико-критична теологія свідомо чи несвідомо все більше орієнтувалася на однобічно матеріалістичне наукове розуміння світу того часу. Богослов'я перетворилося на напрям історичної науки, літератури та лінгвістики, що саме по собі не є негативним, але все ж одностороннім явищем. 
Немає причини не розглядати цей тип літератури найретельнішим чином, а не схематично, це й відноситься до нашої сторінки так-званої Євангеліє від Пилипа. Також постійно необхідно порівнювати твердження Священного Писання з обставинами того часу – і важливо одразу ж не зменшувати важливість того, що було написано в той час, коли на це дивишся з позиції духу сьогодення. Зв'язок з новими конгрегаціями також може пролити світло на значення, але це не повинно приводити до обмеження погляду на зовнішнє, чисто на людські події, в котрих Бог більше не з’являється безпосередньо, хоча Він був найважливішим для людства. Той факт, що послання чітко бачили окремі люди, зовсім не означає, що немає загального значення. Для нас сьогодні важливо берегти значення традицій; однак, повний зміст нам відкриється тільки тоді, коли ми втілимо у правду те, про що серйозно обіцяли, навіть люди сьогодення, або хоча б спробували зробити це.
Представники систематичної теології того часу, навпаки, вважали себе ядром істинної теології, навколо якого могли групуватися нові богошукацькі течії. Чи могли вони зіграти роль такого ядра - сумнівне питання. Зрозуміло, сама ідея ув'язки численних наукових відкриттів з релігійним вченням цілком виправдана. Тоді чому б не зробити це сьогодні? Проте спроб таких поки не було. Для цього довелося б брати до уваги нову картину світу, яка починає складатися на основі останніх досягнень не настільки матеріалістичних течій науки, наприклад, фізики елементарних часток, біофізики, геофізики, астрофізики і особливо пограничних дисциплін, таких як парапсихології. Немає ніякого сенсу робити опору в сучасній теології на наукову картину світу XIX століття.***

Просвітницькі тенденції, починаючи з XIX століття, також зустрічали зростаючий опір, наприклад, з боку руху пробудження, яке стало основою для багатьох незалежних євангельських церков. Вони не вважали за потрібне вступати в дискусії з представниками природничих наук, їх віра і без того була повністю заснована на Біблії. Як правило, вони навіть не використовували термін «теологія», тим не менш, у них існує власне теологічне осмислення Біблії (екзегетика / герменевтика).

6. У ХХ столітті з'явився ряд течій, що намагалися розвивати ті сторони богослов'я, на які раніше звертали мало уваги, проте вони як і раніше обходили стороною містично-духовний вимір. Правда, Карл Ранер вже тоді вважав його дуже важливим. Ці спроби католицької та євангельської церкви принесли суспільству певну користь, так як спонукали церкву проявляти турботу про людей на практиці. Див Карл Барт, політична теологія, теологія звільнення третього світу, теологія креаціонізму,**** теологія фемінізму. Інші напрями, як, наприклад, «теологія деміфологізації» Бультмана і зовсім виплеснули з купелі дитину разом з мильною водою, тобто, звели віру до матеріального, вже застарілому розумінню світу, правда, зберігши положення про те, що віра не потребує об'єктивних наукових доказів. Древерман спробував дати тлумачення Євангелія на основі глибинної психології. Цей крок міг би допомогти подолати бездушне матеріалістичне бачення світу, але глибинна психологія сама по собі не є духовним виміром Біблії, і тому немає ніякого резону поєднувати ці дві абсолютно різні області.
Проблеми між фундаменталізмом та релятивізмом переважають досі в дискусіях.
Крім того поза теологічними колами за останні роки поширюються так звані «Історії викриття Ісуса», які швидше за все шкодять дискусії теперішнього часу.

7. Про «постмодерністську» теологію XXI століття поки мало чути. Оновлення духовного потенціалу християнства при збереженні колишньої глибини віри і новопридбаної уваги до соціальних проблем передбачає докорінні перетворення у свідомості.***** Для цього замість адміністрування та продовження колишніх богословських, релігійних досліджень необхідні духовна гострота і диференційований підхід до суспільства і світу - шлях до «повноти» християнства замість сьогоднішньої роздробленості.

* Вони визнавали не тільки «Джерело промов Господніх», яким дослідники стали ґрунтовно займатися значно пізніше. («Джерело» містив вислови Ісуса, що передували періоду страждань Христа, які були наповнені етикою, що стоїть по той бік громадських укладень і асоціюється сьогодні з Нагірної проповіддю. З тісно пов'язаного з ним і тому автентичного Євангелія від Фоми видно, що серед інших проповідників і їх послідовників курсували також інші вислови Христа.) Останні етапи в житті Христа, починаючи з воскресіння Лазаря, могли бути духовно відтворені і правильно передані в той час лише небагатьма людьми. Тим не менше, для тих, хто шукає, доступ був відкритий.

** З недавніх пір в Німеччині стали робити спроби знайти вихід з цієї ситуації. Див. статтю «Євангельська церква - динозавр поворухнувся» в № 9 «Публіка Форум», замовлення на адресу: Postfach 2010, 61410 Oberursel. Відомості про різні церкви наведені також на нашій сторінці «Сім церков (згідно Одкровенню) і сьогоднішні церкви».

*** Див також нашу сторінку «Природничі науки і віра в Бога». ***) Для вивчення розвитку християнства дивись працю Ганса Кюнга «Християнство. Сьогодення, Минуле, Майбутнє», спеціальне видання 2007. Його метою є комплексне вивчення, яке приймає зміст Євангелій як контекстуальне джерело, незважаючи на археологію і критичне теологічне дослідження. Ми не приймаємо всі викладені там умовивіди, а робимо висновки з історично-критичного дослідження. Наприклад, деякі події, які відбуваються з Христом, виявлюяться нічим іншим як суб’єктивний досвід. Однак, Кюнг готовий до відкритого виду реальності такого досвіду, який ще вивчається. До речі, його цікавий метод дослідження кроків у розвитку християнства у цілому (парадигми) не може у повній мірі висвітлити значення наукових шкіл, таких як Містика, котра, в цілому говорючи, не була настільки ключовою як зараз. У них є такі здобуті методи, які важливі для розуміння повного потенціалу християнства. До того ж, часто людина не може зрозуміти людське єство з внутрішньою духовною «місією» чи містикою через простий історично-критичний аналіз, тому що у неї є незалежна внутрішня духовна біографія, окремо від її видимої біографії. Більш дієвим є прийняти повчання таких людей серйозно, аніж критикувати їх.

**** Див, наприклад, «екологічна теологія», видавництво Кройц-Ферлаг.

***** Натяк «нове вічне Євангеліє» від Святого Духа в Одкровенні Івана 14,6 передбачає зміцнення свідомості, яке не може відбутися лише за участю інтелекту.

******) додаток: Христос і різні релігійні вчення

Новий Заповіт має в собі різні теологічні погляди. Однак переписувачі святого писання, мабуть, комбінували їх свідомо. Вони чуттям вгадували, що у Христа багато різних сторін. Його неможливо зрозуміти, використовуючи лише якийсь один теологічний підхід.

З одного боку, Він проповідував соціальну чуйність, як у лібералів і теологів визволення, але проповідував також строгі індивідуальні етичні норми поведінки, як у право-консервативних теологів (позбавлені, однак, формалізму і прив'язки до державної влади).

Він підтримував як духовну позицію християнських містиків і християн-езотериків (наприклад, містичну теологію східних православних церков), так і твердження, що апостоли повинні прожити плідне життя у фізичному світі (останнє є лейтмотивом сучасних теологів і духовних опікунів, особливо євангелістів).

Ісус демонстрував «надприродний» зв'язок з Богом (від хрещення до розп'яття на хресті і воскресіння, як слідує з Євангелія від Івана); цього неможливо пояснити за допомогою інтелектуальної свідомості теологів на зразок Бультмана. Тим не менш, Христу довелося пройти через стадії людського життя, доступні натуралістам.

Багато подій можна зрозуміти, якщо застосувати сучасну глибинну психологію, але багато подій носять також духовний характер і тому виходять за рамки розуміння глибинної психології.

Багато аспектів нині майже втрачені, тому що цілі напрямки раннього християнства піддавалися переслідуванню за «єресь» (коли їх ставили на одну дошку зі справжніми віровідступництвами). Звичайно, всі вони грішили однобічністю, але те ж саме можна сказати про будь-яку церкву, котра колись існувала.

Однобічність не обов'язково є негативною рисою. Конструктивно налаштовані прихильники цих течій були б на вірному шляху, якби тільки не намагалися залишати за собою монополію на істину.

Конкретні Євангелія та вчення

Євангелія, наприклад, частина Євангелія від Марка, який називають «джерелом Q», висловлюють різні погляди. Вони написані для людей різного походження. Марк писав для аналітичного розуму римлян і для перекладу на романські мови. (Проф. Мортон Сміт згадує «таємну частину» цього Євангелія, яку взяли зі спадщини Петра, зокрема, яка мала опис воскресіння Лазаря, доступ до цієї частини отримували тільки досвідчені люди.) Австрійський містик Якоб Лорбер писав, що Марк грав роль посланця у спілкуванні між апостолами. Він-то мав знати, що відбувається. В ньому можна знайти риси теолога, який намагається відповісти на питання: хто є Христос?

Первісне арамейське Євангеліє від Матвія, яке було або загублено, або не виявлено, очевидно, було адресовано євреям. Воно, як і сучасне «Євангеліє від Матвія», було призначено для всіх, кого цікавило детальне, повне життєвих деталей опис діянь Христа. Воно схоже на Євангеліє від Луки, але в ньому більше емоційної глибини.

Євангеліє від Івана було написано для християнських містиків (у традиції грецьких містерій-біографій), причому в його мові розробляються деякі типово християнські положення.
Іван особливо чітко розуміє сенс життя Христа на прикладі подій п'ятидесятниці, Матвія більше цікавить саме життя Ісуса. Обидва погляди правомірні, хоча розп'яття і воскресіння мають куди більшу важливість для майбутнього.

Апокрифічне "Євангеліє від Пилипа» - зовсім не Євангеліє, але ранньохристиянський внесок (або коментар) в дискусію з прихильниками різних віросповідань. Воно займає в їхньому ряду своє особливе місце і не є, як багато хто вважає, писанням гностиків. Апокрифічне «Євангеліє від Томи» теж ніяке не Євангеліє, але в основному збір висловів самого Ісуса, в основному справжніх. Деякі з них присвячені людям, які цікавляться духовною практикою подібного роду.

Таким чином, кожен находив в писанні щось своє.

Методи дослідження

По-своєму корисні і різні методи досліджень, головне - застосовувати їх комплексно (дотримувати міждисциплінарний підхід). Коли хтось намагається побудувати вчення на який-небудь одній галузі знання, наприклад, мовознавстві чи археології, правдивий результат отримати не вдається. Крім того, в дослідження необхідно включати і медитативні методи, про що майже завжди забувають.
Більш того, більш-менш незалежними від християнської теології є загальна релігійна наука та філософія, котрі обидві іноді конкурують з теологією у релігійних питаннях, які важко вирішити, якщо дослідники не мають власного відношення до них. Якщо хтось поєднує це з дійсним пошуком Бога, однак, це може бути корисним доповненням. З часом ці суб’єкти можуть виявитись більш сумісними, якщо релігійність буде визнана як основна риса людини. (див. «Релігія...»).

Примітка до питання про «триєдність» Бога

Щодо церковних уявлень про три іпостасі або триєдність Бога (трійці) важливо проводити різницю між тими, хто з'єднує проповідь вчення з чуттєвим досвідом, який вони здатні якимось чином передавати іншим, і чисто інтелектуальних доктринерством про три Божі іпостасі. Для «Шляхів Христа» важливо опис природи Бога, Христа і Святого Духа, а також відтворюючого у відчуттях зв'язку між ними, але ніяк не суперечки про те, що є «трійця».

Вернутися до змісту.

 

 

«Спочатку було слово (грецький «логос») ... і слово стало плоттю...» (Ів.1).

Подібні твердження не переслідували мету витіснити людське походження Христа * із свідомості людей, але підкреслювали його глибинний зв’язок з Богом і процесом світостворення. Можна по-різному судити про здатність цього зв’язку, однак заздалегідь відмітати його як незрозумілий і не достеменний – недопустиме перекручування. Про це багато сказано в Євангелії від Івана 1, Ів. 5, Ів. 6,69, Ів. 7 і від Матвія 16,16 в посланнях до Колосян і Ефесян і т.д. Сліди збереглись у давніх проповідників, містиків в особі Якоба Беме, у Рудольфа Штайнера (Гельсінгфорс, 1912р.) і оживають з новою силою в «Езотеричних практиках» християнського мудреця Даскалоса, книгах «Велике благо» і «Видіння космічного Христа» американського теолога Метью Фокса, а також, наприклад, в матеріалах конференції Євангельської академії в Бад Болле з питання «космічної природи Христа» і інших.

Католицька і частково євангельська церква робили спроби зберегти зникаючу близькість до традиції такого плану за рахунок теоретичних постулатів віри. Інші течії в середині євангельської церкви, яких більше цікавила соціальна діяльність Христа, вважали необхідним припинити «надмірне обожнювання» Ісуса. Із вчень індуїстського толку напрошується порівняння з «аватарами» різних ступенів. Під ними розуміють людей, які прийшли на землю не заради власного прогресу, але заради добровільного сприяння прогресу цілого народу, а то й людства в цілому. Вони подібно краплям «божественної досконалості». Однак в таких вченнях відмінності між наступними безперервними «аватарами» швидко втрачаються, в той час як іудейське і християнське вчення підкреслюють роль Бога як «творця історії», «месії» і момент спадкоємності.

Варто відмітити, що в багатьох місцях Корану Ісус Христос визнається як посланець Бога і пророк, «створений за подобою Адама», а також як «слово» Боже. В неспотвореному ісламі він, в усякому разі, має більш значну вагу, ніж в сучасних християнських теологів, які звели образ Христа до ролі соціального реформатора. В той самий час Коран не визнає вчення про Бога-сина і Бога-отця, яке лягло в основі вчення про триєдину трійцю і яке розумілось християнами часів Магомета дуже приземлено. Християн, які могли б дохідливо пояснити, в чому полягає суть цього вчення, людям, які виходять із інших посилань, в той час фактично не було. (Див. Додаткову сторінку «Ісус і іслам»).

Цей бік загадки Ісуса витікає не із спекулятивного мислення, а із духовного пізнання, яке явно просліджується, наприклад, у Якоба Беме, котрий до того ж мав рідкий талант викладення пізнаного зрозумілою мовою. Будь-яке пізнання духовного роду потребує в самокритичному осмисленні, однак оцінка його результатів без допущення існування подібного плану сприйняття ні до чого не призведе.
Також не можна не зрозуміти людей з відчутною містичною чи духовною місією, якщо дивитись виключно з історично-критичної точки зору на їхню зовнішню соціалізацію, замість того, щоб враховувати їхній внутрішній духовний розвиток.

*) Існування Ісуса відносно добре задокументовано в історії. Історики Іст. н.е., такі як Йосип та Тацит підтверджують його дійсну появу. Також у Євангеліях вказано час та місця багатьох подій. Наприклад, декілька правителів та державних діячів (н-д, Євангеліє від Луки 3:1, 2, 23) можна ідентифікувати за роком, в який Ісус почав своє служіння. Ті самі люди були знову знайдені в історичних документах. З цього видно, що біблійні доповіді не мають характер лише міфологічних історій. Наприклад, апокрифи, додаткові християнські Євангелії, включали тексти про перші століття після Христа і не були частиною Біблії; вони часто робили менший акцент на чітке документування, а більше давали певні інтерпретації окремих подій різними авторами.

 На німецькій і англійській сторінці тут знаходиться уривок з Євангелія від Івана, початок першої глави.

Медитація над Євангелієм зображена в «Методичних рекомендаціях» у вступі. Саме цей уривок використовувався для медитацій, щоб, подібно чітко налагодженому приймачу, налаштуватися на Христа замість того, щоб вступати в контакт з невідомими псевдохристиянськими силами. Німецький текст побудований на основі старого перекладу Лютера, перевірялись також декілька інших варіантів перекладу. Початковий текст був на грецькій мові. У висновку в транскрипції текст давньогрецького оригіналу, який дозволяє відчути силу мови чи «вібрації». Однак для медитації використовується текст на рідній мові. Посилання на відповідні місця в Євангелії і Одкровенні приводяться по тексту видань Біблії, що існують.

Вернутися до змісту.

 

Ісус із Назарету: історія народження.

Розібравшись з Євангеліями, ми можемо почати конкретну роботу. Народження Христа традиційно асоціюється з празником Різдва, навіть коли празник мало про нього нагадує (Лук. 1,26 і далі, Мат. 1,18 і далі). Виникає питання, чому при центральному значення наступних «трьох років служіння» сьогоднішні теологи витрачають так багато зусиль на спростування непорочності народження Христа. Хоча відірвані від земного життя рані гностики вважали, що у Ісуса було всього лише «псевдотіло», інші течії сходяться на думці, що Ісус пройшов через всі людські стадії розвитку, незмінно слідуючи визначеним нормам. І все ж даній дискусії, якщо тільки вона дійсно ведеться заради пошуку істини, можна побажати більшої відкритості. В часи, коли в області статевих відношень і кохання відбуваються трансформації і привносяться нові моменти, котрі запозичені із східних практик і нагадують ритуали давніх храмів, ідея збереження істинної суті християнської традиції не так вже абсурдна. Буддистам, котрі також приписують Будді надзвичайні обставини народження, було б неважко прийняти «непорочність» народження Христа, особливо непорочність в духовному сенсі, про яку, наприклад, пише Р. Штайнер. Коран описує Ісуса як того, який “створений” Господом у тілі Діви Марії, це схоже на біблійський сюжет, як ангел прийшов до Марії, щоб проголости про народження Ісуса поза гріхом.

Характерна риса Ісуса – випадати із жорстоких рамок догматичного мислення – проявляються вже на цьому етапі. З цієї особливою особливістю ми детальніше познайомимося в процесі вивчення подальшого життя Христа. Ми також побачимо, в чому полягає можливість «заново народитися» в Христові ще при житті.

Із самого початку життя та служіння Ісуса були вплетені у курс світової історії. Це вже стає очевидним у переписі, який видав римський імператор, що змусило батьків Ісуса помандрувати до пророчно значимого міста Вифлеєму, де й народився Ісус. Цей факт був прийнятий до уваги в теологічній літературі, коли почали сперечатись про світове значення Ісуса.

На німецькій і англійській сторінці тут знаходиться уривок із Євангелія від Івана 3,5-8 про нове народження.

Це не алегорія. Одне з «незрозумілих» місць Біблії, які мають зовсім визначене і дуже велике значення для тих, у кого є досвід і знання, необхідні для його збагнення. Ісус не говорив людям речей, про значення яких вони не могли би навіть здогадуватися і якими не могли би скористуватися. В главах основної частини, наприклад, у «Спокої в пустелі» і «Преображенні» є опис деяких моментів, які полегшують розуміння «нового народження».

Свято Різдва мало своє значення і для тих, хто не так явно вів пошук в даному напрямку, особливо в минулі, більш розмірені часи. Святи церковного календаря, в даному випадку адвент, налаштовували суспільство на глибинне розуміння значення народження Христа, в той час як період поста підготовлював душу до свята Пасхи. Після багаторічного повторення цього циклу люди могли якщо не зрозуміти, то відчути дещо таке, що в нашу епоху неуважності досягається виключно шляхом інтенсивної медитації чи тривалою молитвою.

Різдво в широкому сенсі – це свято кохання, яке нагадує про те, що людству був дарований Христос. Однак глибинний сенс від цього не змінюється - всі етапи життя Христа доступні збагненню. Про це говориться в главі основної частини «І слово стало плоттю».

Народжені знову християни у контексті Вільних Церков і т.д.
- тим не менш повинні зміцнювати свою віру кожного дня, і таким чином становитись більш досконалим.
- Зараз від них вимагають знайти свій індивідуальний підхід для відновлення всіх своїх сфер життя; більшість з них сильно зміниться.
- Як сказано в Одкровенні 21:5 про час, який настає: «Дивіться, я зроблю все новим», отже вже сьогодні час оновити їхні думки про все.

Питання: 
Якщо я ще не відчув це, чи можу я розраховувати від Бога на внутрішнє відродження як джерело всього?

Вернутися до змісту.

 

Що було важливого в юності Христа?

Цьому періоду деякі сучасні духовні трактати надають непропорціональне велике значення. В Біблії говориться тільки про славослів'ї мудреця Симеона і захопленні вчителів успіхами дванадцятирічного Ісуса (Лук. 2, 29-51). Події і зустрічі цієї епохи схематично описані в найбільш справжньому із не біблійських «Євангелій дитинства» - т.н. «Євангелії від Якоба», який створений із фрагментів і пізніших переказів (видавництво «Лорбер-Ферлаг»). Тим не менш, всупереч модному тезису, немає ніяких свідчень того, що всі свої знання Ісус отримав від ессеїв чи в частково зв’язаної з ними кумранській спільноті, чи згідно іншим теоріям, - в єгипетських, грецьких і навіть індійських храмах. Політ творчої фантазії міг би принести непогані плоди, якщо б не вів до появи нових скороспішних догм. Поступово міг би проявитись образ Христа, який вступав в інтенсивний контакт не з однією, а з усіма важливими духовними течіями свого часу, розкриваючи те, що повинен був розкривати згідно своєї відвічної суті, і що могло не співпадати з уявленнями про нього інших людей. Такий основний висновок, який піддається збагненню в малому масштабі і добре знайомий «однодумцям між собою». Цей висновок підриває рамки однобічних психологічних уявлень про «заданості» і стереотипи поведінки. Він характерний для яскравих особистостей і містиків. Перші ознаки такої поведінки можуть проявитись вже в ранньому дитинстві. Трохи фантастичну картину у зв’язку з цим малює «Євангеліє епохи Водолія» Леві (1908р.).

Р. Штайнер наводить у своєму «П’ятому Євангелії» сцену, коли Ісус напередодні хрещення в Йордані з потрясінням розуміє, що в нову епоху методи роботи сект, що самоусуваються від зовнішнього світу, на зразок ессеїв можуть виявитися контрпродуктивними. Ревниве дотримання закону і безліч фізичних, етичних і духовних очисних ритуалів захищало їх самих від негативу, зате весь навколишній світ був удвічі йому схильний. В подальшому житті Ісуса, яке просліджується в Біблії, ми знаходимо прояв основної спонуки - «бути в світі цьому, але не від світу цього», залучення світу в процес власного розвитку. Через цю причину Ісус всім відкриває знання, яке раніше вважалось таємним, нехай навіть для початку деякі уроки відкритим текстом були надані тільки апостолам, котрі були краще підготовлені до їх сприйняття.

У порівнянні з древнiми заснованими на строгому збереженні таємниці містеріями-традиціями, це буле воістину історичне зрушення. Цікаво, що такий початок походить і з новим напрямком буддизму – махаяной, яке раптом стало підкреслювати важливість співпереживання всьому існуючому. Але лише в наш час можливість доступу до духовних глибин абсолютно для всіх остаточно стала очевидною. Ніхто вже не може сказати, що вперше чує про такі речі. Хоча езотеричні видання, які торгують в привокзальних кіосках, украй поверхневі, можна передбачити, що ця тенденція ще не проявилась у всій своїй повноті. В цьому світі, наприклад, підтримання Ватиканом режиму секретності біля своєї бібліотеки швидше носить «дохристиянський» характер.

Вернутися до змісту.

 

Зауваження щодо суперечок про «двох хлопчиків Ісусів».

Тут мається на увазі тлумачення Штайнером розбіжностей у відомостях про походження Христа у Матвія і Луки як докази наявності «двох хлопчиків Ісусів». Оскільки ніхто не заперечував, що божественна природа Христа виявилася лише в одній людині, досить забавно спостерігати, як розум антропософів і теологів штовхає їх чи до об'єкту суперечки № 1, чи до об'єкту суперечки № 2. А головне ж зовсім не в цьому. Головне – питання про причетність до людського становлення Христа і його життєвого оточення адептів мудрості різних культур – Адама, Крішни, Будди, Заратустри. Так як, що різноплановість об'єктів духовних досліджень може не вкладатися у рамки конкретних земних уявлень, конкретизовані свідчення, які почерпнуті з літератури, зовсім не виглядають досконаліше за загальні спостереження

Вернутися до змісту.

 

Хрещення в Йордані Іваном Хрестителем.

Хрещення водою у своїй первинній формі не було символічним актом і декларацією про вступ в ту чи іншу релігійну спільноту. Занурення у воду з головою аж до стану, близького до утоплення, за підтримки досвідченої людини, якою в даному випадку була Іван Хреститель, було реальним відчуттям «межі». В цьому сенсі воно нагадувало античні ритуали «посвячень» і «випробувань» з тією різницею, що психічний ефект хрещення був не самою метою, не засобом здолання страху смерті, але символізував заклик до «покаяння», а точніше до «повернення» у підпорядкування волі Бога-творця, чиє «царство небесне», як стверджувалось, вже «наближувалось» (Мат. 3, Ів. 1).

Коли Ісус просить виконати обряд хрещення, Іван відчуває, що він нічим не може допомогти Христу. Він погоджується виконати прохання, але те, що відбувається, не підпорядковується йому. Він лише спостерігає за преображенням Христа, величнішим, ніж те, котрому міг би сприяти він сам. Якщо раніше він передбачав, що Крокуючий за ним буде хрестити духом святи і вогнем, то зараз він спостерігає, як «Дух Божий» спускається на Ісуса. Християнські містики бачили в цьому справжнє «народження Христа в Ісусі», однак не треба подібно деяким із них вважати, що Ісус і Христос до цього були двома не пов'язаними один з одним сутностями.

В цілому, хрещення, особливо «хрещення духом», яке практикується у різних формах в незалежних церквах, зараз може вважатися «новим народженням» людини (Ів. 3). Треба, однак, утриматися від використання терміна, який зустрічається в деяких християнських працях, «нове буття», яке може бути помилково зрозумілий як реінкарнація. До речі, не можна казати, що Біблія обходить стороною питання реінкарнації. Мат. 11, 14 дає підґрунтя для інтерпретацій.

Замість участі в теоретичних суперечках богословів про характер хрещення, цікавість до цього питання можна скерувати на вивчення того, що таке «нове народження» може дати людині на практиці. Людина може знову розгледіти, усвідомити і оцінити своє життя з більш глибинного плану своєї сутності, плану, який звернений до Бога.Бог може «прийняти форму» у людині, роблячи останнього більш схожим на свою «подобу». Згідно виразу містиків, в серці людини запалюється «іскра Христа», вона наповнює її життя і починає рости. Якщо людина займається медитацією, вона дійсно може сприйняти цей процес в образі дитини, що росте, чи дитини і матері, як відображення душі. На відміну від нестійких внутрішніх образів, які виникають у ході вправ, такий процес відображає внутрішній розвиток людини, поступовий рух, який неможливо почати довільним зусиллям. Ця дитина в середині буде поступово дорослішати і вже нікуди не зникне.

У людей з менш розвинутою уявою той самий феномен може виражатися у внутрішніх відчуттях і враженнях на рівні думок чи просто в настанні життєвих змін. Витвори мистецтва, такі як «Сікстинська мадонна», теж народжувались із внутрішніх зорових образів і тому допомагають знайти шлях до реальності внутрішнього світу.

У Лорбера говориться про три ступені «на шляху до нового духовного буття» (видавництво «Лорбер-Ферлаг»).

Така сама справа з медитативним розглядом Євангелія від Івана – практикою, котра сьогодні майже ніде більше не використовується. Глава проробляється до тих пір, поки в ході медитації чи уві сні раптом не відкривається її внутрішній зміст, який проникає у тканину життя. Див. методичні рекомендації у вступній главі.

Ось ще одна істотна ознака шляху з Христом: можливість і масштаби розвитку закладені в кожному. Людина може реалізовувати себе самостійно, у спілкуванні з оточуючим її життям, не маючи потребу у допомозі посередницької лікуючої інстанції, хоча це не виключає дружньої поради серед рівних. Такий шлях задуманий як осягнення і «наслідування прикладу».

«Внутрішнє» усвідомлення не повинно підмінювати собою молитву як звернення до «зовнішнього» Бога: «Прибудьте в Мені, і Я у вас» (Ів. 15).

Після того, як Христос почав своє служіння, і після того, як Святий Дух зійшов на апостолів, тобто їх хрещення Святим Духом, не було наполегливою необхідністю продовжувати практику хрещення водою. У самого Христа воно слугувало лише зовнішньою ознакою давно дозрілою в середині нього нової фази розвитку. Рух хрестителів вчив: «кайтеся і хреститесь», апостоли Христа, приєднавшись до цього руху, вчили: «віруйте», тобто віддавайте себе силі віри, і «хреститесь». Частково вони робили поступки прибічникам обряду хрещення. Не розпочинати ж добру справу з конфліктів. І ті, й інші хрестили дорослих, які могли прийняти усвідомлене рішення. Зрозуміло, цим не виключається традиція благословення новонароджених «за правом народження», якій вже 2000 років, проте розумніше все-таки відділяти її власне хрещення і від питання про приналежність до певної церкви. Тоді усі протиріччя вирішилися б самі собою.

В давньому Ізраїлі прийдешнього месію ототожнювали з царем, звідсіля хрещення сприймалось ще і як вступ в нове царство. В той час людям було важно пояснити, що мова йде не про царство у сенсі державної освіти і не про формальну церковну організацію, а про суспільство тих, хто прийняв Бога як отця свого, і вважають себе в душі новонародженими синами і дочками цього отця. Ця впевненість у поєднанні з братським відношенням «синів» та «дочок» один до одного і відношенням до сина Бога і людини як старшого брата полягла в основу вчення, запропонованого людям як керівництво до власного розвитку. В давньому Ізраїлі разом з минулими уявленнями про Бога як про неприступну сутність вже мали уявлення про Бога-отця. Однак його скоріше вважали отцем Авраама і народу, який від нього походив. Бог був отцем кожного лише опосередковано через народ. Дуже небагато людей посягали в той час сприйняття Бога як отця окремої людини, яка в своєму життя керується голосом Божим в своїй душі і може вступити у спілкування з Богом у будь-яку хвилину, людини, яка завдяки зв’язку з Богом починає здогадуватись про не скороминуще значення власної суті, усе більш зміцнюючись в своїй упевненості під час просування по шляху Христа. Це видно з подальшого життєвого шляху Ісуса, але було позначено з самого початку.

Примітка: цілком можливо, що перебування Ісуса в пустелі разом з іншими сценами спілкування з Богом, які не потрапили у Біблію, в дійсності мало місце до хрещення в Йордані чи що таких періодів самотності було декілька, і окремі епізоди згодом злилися воєдино. Головне, що між ними зберігається духовний зв'язок.

Ліберальні теологи змалювали баптизм Ісуса як професійний досвід. Дивлячись з традиційної теологічної точки зору, однак, у відношенні до календаря та пророків місце баптизму у світовій історії також є спірним питанням (н-д, Євангеліє від Луки 3:1-4, включаючи посилання на Ісая 40:3-5; ): пророцтво має справу із спасінням Божим.

На німецькій і англійській сторінках тут наведений уривок з Євангелія від Матвія 28,18-20 і примітки про сучасний обряд хрещення.

В наш час обряд хрещення зазвичай відбувається у вигляді кроплення водою чи занурення у воду. Між собою церкви, звичайно, визнають факт хрещення, хрещена віруюча людина вважається християнином. Незалежні церкви проводять обряд хрещення або вторинного хрещення тільки дорослих людей згідно їх свідомого вибору. Вони підкреслюють важливість душевного впливу хрещення Святим Духом. (Спочатку дійсно хрестились тільки дорослі. Однак цей факт не виключав можливості отримання благословення дітьми з тією різницею, що воно носило дещо інший характер). Первинний сенс хрещення всупереч сьогоденній практиці провідних церков не мав на увазі прийняття людей у певну конфесію. Як правило, церкви неохоче визнають, що «в крайньому випадку», коли поблизу немає священика, обряд хрещення може виконати будь-який християнин, вимовляючи слова: «Хрещу тебе в ім’я Отця, Сина (Ісуса Христа) і Духа Святого. Амінь».

Питання:
Якщо я це ще не зробив, чи можу я віддати моє життя у руки Бога?

Вернутися до змісту.

 

Спокій в пустелі.

На початку своєї діяльності Христос*, чи месія (що означає «помазаник» на єврейській мові) самотній. На цей період приходяться хрещення, 40 днів, які він провів у пустелі (Мар.1,12-13) і спокуси. Після цього він призиває до себе апостолів.

Пустеля – символ зовнішнього і внутрішнього самоти, яка дозволяє досягти більш глибинного усвідомлення і більш тісного зв’язку з всюдисущим Богом. Цей підготовчий період дуже необхідний тим, хто серйозно вступив на шлях релігії і поєднання з божественною першоосновою, хоча і складає лише частину всього шляху. Христос на своєму рівні світосприйняття також проходить цю фазу, яка представляє собою дещо більше, ніж, наприклад, щоденні сеанси медитації.

Церкви, навіть ті з них, які часто говорять про «внутрішній світ», підчас трактуючи його як неправдиву протилежність зовнішнім проявам спокою, не затрудняють себе показом людині практичних шляхів досягнення цього «внутрішнього спокою». В церковній службі жодній з більш 30 існуючих церков немає і натяку на елемент спокою, безмовного внутрішнього самоспоглядання, спокійного очікування після молитви. Співи, проповідь, молитви, знову співи, які супроводжуються майже непереривним, відволікаючим увагу, збором грошей, фактично відтворюють метушню в людському суспільстві наших днів. Люди, свідомо чи несвідомо захоплені нею, вже не можуть звернути увагу на незвідане в середині себе. Лише в останній час у зв’язку з пошуком багатьма людьми хоча б якогось нового знання, в цій області намітився скромний прогрес. Для тих небагатьох, хто цим цікавиться, стали проводиться недільні семінари згідно відповідно зміненої програми і даватися рекомендації з пошуків відповідей на заняттях в гуртках з вивчення Біблії і домашніх умов. Але і тут дуже часто відсутнє яке-небудь наставництво. При цьому частина для більш близького спілкування з Богом лише шукають «тихий куток», а інші починають розуміти, що така риса суспільної поведінки як здатність до самокритики, терпимості і внутрішнього спокою вимагає часткового відключення від зовнішньої метушні. Включення елементів медитації в церковну службу навряд чи вирішить проблему, однак вони могли би стати спонуканням до усвідомлення необхідності, яку часто пригнічують.

Містик Якоб Лобер писав про настанову Христа людям шукати «короткий шлях до нового буття», що сьогодні, задля запобігання непорозумінь, можна назвати «другим народженням». Чому – обговорювались у попередній главі. Див. також книгу «Про внутрішнє слово, голосі тиші», яка вийшла у видавництві «Лорбер-Ферлаг».

На практиці це виглядить так: якщо хтось бажає відродитися в Христі, він повинен спочатку усвідомити свої гріхи, інакше говорячи, все те, що відділяє людину від Бога. Вони не завжди полягають в тому, в чому нас намагаються переконати. Потім людина повинна глибоко покаятися в душі на практиці і націлюватися на серйозні зміни. Далі вона повинна намагатись порвати зі світом – мається на увазі егоїстична зацикленість на мирському житті, але не активне в участі в справах світу – і «надати себе Мені без залишку і зажадати Мене в своєї любові в цій великій спразі щоденно відгороджуватись від світу і справ його і хоча б сім четвертей години проводити при зачинених дверях і вікнах, не молячись і не читаючи нічого, але проводячи цей час у суцільному спокої, зайнятим тільки Мною в душі своїй». Після вітального звернення «віддайтесь спокою і зростайте у спразі і любові до Мене! Так як ви будете займатись лише короткий час, говорю вам – побачити скоро блискавки і почуєте громи, але не жахайтесь і не бійтеся! Бо коли з’явлюсь Я кожному спочатку як суддя в бурі, блискавках і громах, потім і в тихому віянні святому як Отець!...Дивіться же, це найкоротший і прямий шлях до нового чистого буття. В якому тільки і можна отримати життя вічне. Будь-який інший шлях займе більше часу і не є більш надійним, бо багато існує шляхів злодійських, … той, хто немає гарної броні і не озброївся, навряд чи досягне мети». Святий Дух може служити засобом передачі прохання про очищення і просвітлення.

Йогам дуже добре відомий той факт, що людям «не вистачає часу». Тому вони звузили свої сеанси з декількох годин до пів години, а потім до 11 хвилин, щоб вже ніхто не міг сказати, що у нього не знайшлося часу. Навіть нетривалий час, проведене у стані спокою, коли всі інші думки, почуття і відчуття не витісняються, а споглядають з боку, приносить позитивний ефект, особливо якщо споглядання пов’язано з установкою на Бога. Ніщо, однак, не замінить тривалого перебування у спокої. В церквах на Сході, наприклад, на горі Афон, щоб підтримати зосередженість, використовується фраза «Kyrie (вдих) eleison (видих)» чи «Боже, помилуй». Див. Крайхауф «Паломництво на гору Афон»

В ході буддистського сеансу медитації дзен-сешин, який іноді триває до шести днів, і який отримав розповсюдження навіть в деяких християнських монастирях, його учасникам строго належить зберігати мовчання, яке нічим не порушується, навіть коли власне медитація не проводиться, наприклад, під час колективного прийому їжі. Дня через три незвичні до такої практики люди доходять до знемоги. На четвертий день, подібно ефекту посту, вони можуть вдихнути з полегшенням і усвідомлюють те благо, яке ніколи ще не вдавалося виразити словами.

Спокій породжує відвертість. Завдяки зв’язку з Богом ця відвертість знаходиться під захистом. Після медитації рекомендується перенастроюватись на звичайну, яка не потребує подібної ступені відвертості, обстановки.

Хоча заради підтримання визначеної ясності свідомості не менш важливо вносити спокій і в оточуючий світ. Для індивідуума це означає, що в установлені чуттєвим шляхом проміжки часу, після важких моментів в житті чи просто за наявності можливості треба свідомо викликати стан внутрішнього спокою, який дозволяє розібратися у тому, що відбувається, і зібратись з думками, тобто вбирати все, що відбувається довкола, але не замислюватись про нього одразу же, дати улягтись емоціям (відмічаючи про себе ті з них, які заслуговують подальшого вивчення), по черзі розслабити частини тіла, не втрачаючи при цьому відчуття власної цільності і не фіксуючи увагу на окремих приємних відчуттях.

Стосовно ділових зустрічей, роботи і засіданням такий підхід проявляється в тому, що людина не переходить безперервно від однієї теми до іншої, але робить короткі паузи, які служать не для розмов, а для простого споглядання і, якщо є така можливість, осмислення того, що сталося, щоб потім усвідомлено перейти до нової теми. Навіть під час прийому їжі треба свідомо фіксувати свою увагу на кожній страві. Існує багато паралелей між дієтологією чи наукою про правильне харчування і духовною «їжею».

Процес «залишення у спокої минулого», який дозволяє збирати сили для теперішнього і майбутнього, не означає безглуздого відходу від вирішення проблем. Скоріше він створює відправну точку, після котрої рішення всіх питань становиться дійсно продуктивним. У світських справах він веде не до втрати часу, а зрештою до його економії, тому що після нього всі справи починають вдаватися. Навіть багато духовно розвинутих людей не помічають, що вони втрачають, не маючи цього внутрішнього спокою.

Простий духовний досвід отримання спокою сам по собі вже має таїнства захмарних духовних висот. Однак якщо є висоти, то має бути і шлях, котрий веде до них. Христос неодноразово підкреслював важливість простоти у людині, яку іноді доводилось спочатку звільнити від наносного. Слідуючи його шляхом, людина відкривала для себе ширші і складні горизонти, і в цій складності простота почали сяяти новим світлом.

В умовах зосередженого спокою краще закріплюється тільки що досягнутий чи посланий душевний прогрес, новонабута здатність вже не може бути «роз'їдана міллю» - див. Мат. 4. Вона добре вкладається в мозаїку інших досягнень буття. Спокій дозволяє відчути, як в нас оживає все те, що прагне назустріч божественному прообразу. Цей спосіб внутрішнього сприйняття того нового, що народилось в нас від Бога. Ми інтуїтивно відчуваємо цю можливість, коли у стані свідомого спокою голова стає легше, що вірогідно пов’язане з пізнанням, серце чуйніше, а ноги слухняніше. Потім відбувається деякий «прорив», про який би малий аспект життя не йшла мова. Без цього «прориву» не наступає «прорив» в інших важливих областях, процес їх усвідомлення «буксує», що може викликати появу проблем як у сновидіннях, де ці проблеми не проробляються до кінця, так і появу проблем зі здоров’ям.

* Христос – це власне звання. В часи раннього християнства було прийнято різне написання «Христос», що також представляло різні смислові поняття. Найвідоміше поняття – грецьке «Христос», що відповідає назві в івриті «Посланник» = «Помазаник». Але існували ще на грецькій мові «Крестос»=Добрий, Святий, і, рідше, «Христос»/Chrystos/ - від грецького «chrysos» - золотий (блискучий).

Вернутися до змісту.

 

Спокуси і призвання апостолів.

Ісусу з його людськими властивостями також доводилось посягати істину, наближаючи ці властивості до Бога. Після 40 днів посту в пустелі з’являється «спокусник» (Мат. 4,1-11).

Негативні сили можуть проявити свій вплив і меншому об’ємі. Подібно всім іншим силам вони можуть сприйматися у внутрішньому і зовнішньому світі у вигляді певних образів. В першу чергу до них відносяться остаточні, відокремлені схильності у самій людині, не зачеплені об’єднуючою функцією серця, а значить Богом. Саме відособлення спочатку мислення, потім волі стоїть за «куштуванням плодів з древа пізнання».

В певному сенсі ними є здатності, які очерствляють, прив'язують людину до імперативу матеріального світу. В глибинних шарах свідомості їм дещо можна протиставити і розпізнати їх характер, однак там вони переборюються в останню чергу. Навчитись переборювати ці сили можна через усвідомлене застосування творчого, етичного підходу, говорячи собі самому «я можу володіти тим і тим, але не можу і відмовитися від володіння» замість «я повинен цим володіти».

На іншому полюсі знаходяться бажання, які ведуть до відступу від складнощів і байдужо-саркастичному витісненню матеріальних проблем в духовну плоскість. Люди не завжди бачать, що це лише зворотній бік тієї самої «негативної медалі», яка пов’язана з першим згідно принципу маятника. Це другий бік в наші часи проявляється з більшою силою і тому його легше виправити. Рецепт зцілення – у співчутті і не пов’язаному ніякими умовами проявами любові.

З двома першими здатностями пов’язана третя – владолюбство. Подолання ілюзії могутності вимагає сміливої, беззастережної правдивості, заснованої на ній терпіння і невимушеної солідарності в спілкуванні з іншими людьми.

В цих областях людям повсюдно не вистачає яскравої і в той самий час альтруїстичної індивідуальності, яка могла би витіснити схильності, які ведуть до негативу.

У четвертій главі Євангелія від Матвія Ісус має спокуситися цими трьома спонуканнями, які іменуються в тексті «сатаною» і «дияволом». Христос протистоїть їм, прибігаючи не до їх протилежності, але й більш піднесеній силі, яка стоїть над суєтною боротьбою негативних сил, - «слову, яке виходить з вуст Божих», «Господу Богу» і «поклоніння і служіння одному Господу Богу». Христос ставить себе поза дуальністю темрява-(лже)світло і переборює її, крокуючи своїм, третім шляхом вищого порядку, що стає видно на прикладі наступних подій.

Коротка примітка: часто зустрічаються твердження, що заратустризм і християнство чи «близькосхідні» релігії двоїсті за своєю натурою. Це невірно у відношенні їх джерел (див. додаткову сторінку «Заратустра», Частина 4).

Р. Штайнер дав опис обох основних негативних сил як окремих сутностей, які можна спостерігати у світі, відкритому духобаченню. Як вже йшлось вище, у розділі цих проявів є певний сенс, однак поза світом духобачення відмова антропософами християнських уявлень про єдину негативну сутність, у котрій є обидві сили, невиправдано. Тенденції часто перемішуються настільки, що всі «богопротивні» тенденції можна зрештою розглядати як одне ціле, а, отже, і протистоїть їм не безліч богів, але єдиний Бог Христос зі всіма, хто робить його справу.

Є і інші духовні напрямки, які скоріше наводять завісу на очі і вважають богоугодними будь-які устремління до висот духа.

Сучасні богослови від євангельської церкви, подібно деяким іншим духовним течіям, самі собі закривають очі і відмовляються бачити ці негативні істоти, посилаючись, наприклад, на те, що вони рідко згадуються в Біблії. При цьому вони випускають з уваги, що мова йде не про уявлення, а про реальний досвід, до того ж не тільки давньому.
Деякі невеликі групи християн припускали на основі терміну «Князь Світу» - наприклад, Іван, 14:30, що йому «належить» цей світ, а люди можуть тільки вивільнитись з нього; хоча в дійсності Новий Заповіт вказує лише на його звабливу і загарбницьку роль. Євангеліє від Івана 12.31, «Зараз суд світу цьому; зараз князь світу цього вигнаний буде геть.»

Не отримуючи підживлення за рахунок страху і негативних емоцій, негативні сили не можуть мати прямої влади. Один з методів захисту від них полягає в тому, щоб не будити лихо, поки воно тихе. Духовне сприйняття в наш час вказує, що уявне «підсилення» колообігу негативних сил представляє собою дію потенціалу, який був розтривожений недавно, але існував з незапам’ятних часів у скритій формі. Позитивні здібності, напроти, дійсно можуть підсилюватись, хоча й беруть початок від вже існуючого прообразу.

Особисті «больові точки» є також резонаторами для родинних сил зовнішнього світу. У трохи спрощеній формі їх признаки можна виявити в однобічній приватнокапіталістичній практиці Заходу, особливо в її старій формі, яка позбавлена будь-якого соціального захисту, де егоїзм був вищою чеснотою; в однобічності націоналізму і нацизму, особливо їх зарозумілості і зневаги до решти світу; в деструктивній «релігійній» діяльності, а також в крайностях сталінізму з його жорстокою зрівнялівкою. Сказане, однак, не означає огульного прокляття всіх і кожного, хто жив за такого строю.

Христос мало говорить про пряму «боротьбу із злом», в той час він не стверджував, що зло необхідне для «підтримання рівноваги» (як думають деякі східні доктрини) чи як противага для кращого розуміння Божої доброти. Пряма боротьба з негативом часто буває необхідна, але не кожному необхідна. Деяким цілком може допомогти шлях, рекомендований «християнською наукою» Мері Бейкер-Едді. Сказане не означає, що ворожих сил не існує, але те, що їх можна непрямим образом навернути в позитивні сили. Адже у Христа немає вічного прокляття, всі деструктивні сили можуть бути перетворені аж до настання моменту, коли, як сказано в останній главі Одкровення Івана, не буде більше ночі (див. відповідну главу).

За перебуванням в пустелі настало призвання апостолів (Ів. 1, Мат. 4, 18-22, Мат. 10).

* Знову в історії про спокуси теологи традиційно розглядають символічний зв’язок з історією людства: пустеля з її небезпечними тваринами розглядається як антитеза до світу Адамового раю, який був даний нам, і подолання цих спокус і є умовою для визнання Ісуса як «нового Адаму». У першій спокусі, перетворюючи камені у хліб, історія має справу з питанням чи має грати провідну роль Матерія Божа. (Пізніше в історіях, які мають справу з нагодуванням і пробудженням великої маси людей, ми більше не побачемо це у вигляді спокуси). У другій спокусі, стрибок з даху храму, історія має справу з переповнюючою гордістю, яка має справу з кордонами людського життя. Ісус пройшов через все, що накладалось на нього (поки це не закінчилось Воскресінням). Третя спокуса має справу з силою існуючих всесвітніх царств, або Богом дане «царство рая». (У подальшому, однак, передбачене «царство миру» (що має світове значення) також може призвести до перетворення світового прагнення для Божої влади.)

Вернутися до змісту.

 

Одруження в Кані.

В Ів. 2, 1-12 нам зустрічається приклад, який демонструє, що проблеми виникали не стільки через помилки в перекладі чи «поправок», які були внесені в Євангеліє на вимогу церкви у ранній період, скільки через однобічність тлумачення з уклоном в патріархальність. Слова, сказані Ісусом Марії, - «що Мені і Тобі, жінко?» згодом були сприйняті як прояв зневаги у сенсі «що Мені і Тобі до того?». Однак якщо не відволікатися від тексту, становиться видно, що Ісус виконує все, про що прохала його Марія, з чого слідує, що фраза скоріше виражала здивування, на зразок «що Мені і Тобі тільки не доводиться робити!». В решті решт, невірно передану з відносно простої арамейської мови фразу можна прослідкувати по грецькому джерелу. Вона звучить як «Я з тобою, жінко!». Напевно, у відриві від контексту точний зміст був не зовсім зрозумілий навіть у часи Христа.

З того моменту і до розп’яття на хресті між Ісусом і Марією встановлюється зв’язок в області творчого сприйняття. Марія надихає його, співпереживає у важливі моменти його життя і, слідуючи по цьому шляху, приходить до душевного преображення.

Якщо в наш час вираз «невістка Христа» застосовується до черниць як формальне звернення, то спочатку воно вказувало на реально пережите.

«Подоба» Христа в людині, як це вже згадувалось в главі про хрещення в Йордані, зливається з чоловічим аспектом душі (Animus)**. Скоряючись божественним знаменням, він може вступати у «внутрішній шлюб» з «жіночними» частинами нашої душі. Як алхімія такий союз перетворює життєву енергію і тіло. Образ Марії за аналогією співзвучний жіночому аспекту душі (Anima).**

Шлях, яким йшов чоловік, нерідко приводив його до своєї Марії (,…*). В той самий час особи будь-якої статі могли йти через Христа, Марію чи обох, бо немає такої людини, яка завжди реагувала би тільки згідно типу своєї статі. Просто різним людям зручніше той чи інший шлях. Нерозривність внутрішнього світу все рівно проявиться в кінці шляху. Для внутрішнього розвиту немає значення, наприклад, той факт, що автор цих рядків не католик і спочатку мало знав про Діву Марію. В католицькій церкві існувало зараз майже забуте поклоніння серцю Ісусу і «чистому серцю Діви Марії». В той же час його не зачепили забобони, якими обросло формальне сприйняття культу Діви Марії у католиків.

Людина, яка ступила на шлях преображення, може пройти його «наодинці». Однак йти одному зовсім необов’язково. Зростаюче в середині відчуття свободи дає можливість краще, ніж раніше будувати відношення з протилежною статтю.

До того ж особистість вбирає в собі елементи душевної структури, яка дісталась і від матері, і від батька.

Елементи глибинної психології цілком уживаються з релігійним «переживанням». Інше рішення пропонує Ойген Древереман. Базовий релігійний досвід при детальнішому розгляді повинен проявити себе в деякій особливій площині, з якою він впливає на глибинні психологічні процеси. В наші дні існує тенденція вважати, що релігійні пошуки – це властивий всім людям споконвічно, «цілісний, який долає кордони життєвий імпульс до пошуку сенсу». Див. Хубертус Минарек «Можливість чи кордон свободи», 1977 р. Однак треба проводити різницю між не сформованим духовним спонуканням загального характеру і релігійним спонуканням у вузькому сенсі поняття re-ligio – відновленого чи заново отриманого зв’язку людини з божественною першоосновою, «Отцем», яка у віруючих християн реалізується як зв’язок з Христом.

Бога як найвеличнішу в світі загадку важко досліджувати, обмежуючись однією наукою, одним засобом сприйняття чи одним феноменом, які в кращому випадку можуть пояснити лише деякі аспекти. Необхідно прийняти і розглядати у сукупності багато початків. Поки що це мало, хто намагався зробити. Якщо б християни по своєму довели до кінця алхімічний процес, використовуючи при цьому і ліву, і праву половини мозку одночасно (що сьогодні є метою всіляких досліджень), і прийшли б у висновку до «творчого, заснованого на любові пізнання», словесні битви між богословами пішли б в минуле. Спеціалізація на окремих аспектах все одно збереглась би, але не могли би претендувати на винятковість. Люди стали би взаємно доповнювати один одного.

Людина, яка може сприймати світ за універсальним принципом «Люби свого ближнього як себе самого», з часом самостійно могла би досягнути того ж і навіть більшого. Але той, хто намагається проявити любов одночасно до себе самого і ближнього, замічає, що такої любові не треба навчатися. З іншого боку, поступове «наповнення» внутрішнього світу допомагає швидше опанувати цим мистецтвом. Поняття про «чудеса», які можуть виникнути у зв’язку з одруженням в Кані, буде освітлений в окремій главі. Про божі аспекти Марії-Софії детальніше говориться в главі «Події П’ятидесятниці».

Традиційна теологія бачила цю подію, як заміну грецького культу Діоніса або як символічний зв'язок Ізраїля з Богом («на третій день…» Друга книга від Мойсея 19:16) також в участі Страстях Христа, в яких вино набирає глибшого значення.

В той час як Марія-богоматір, мати Ісуса, розглядається у якості духовної чи божої матері тих, хто приймає її заступництво, Марія Магдалина є для тих, хто її шанує, скоріше втіленням земного життя.
Марія Магдалина (Марія із Магдали, Магдалене) була жінкою, яка послідкувала за Ісусом Христом. Багато думають згідно традиції, що вона була проституткою, яка завдяки Ісусу відмовилась від свого минулого життя. Ісус говорив, однак: «Вона багато любила». Це не обов’язково означає велику кількість сексуальних контактів, а тільки – чи, принаймні, в тому числі – здатність любити людей (всеосяжне), співчувати їм і бажати їм добра. Вона любила Ісуса, тобто вона поважала його як людину і шанувала його як духовного (божественного) пастиря. Згідно містичній літературі (Якоб Лорбер) її почуття до Ісуса становились все більше і більше одухотвореними, її любов до нього становилась все більше очищеною від земного. Таким чином, любов була її засобом осягненням Ісуса і самого Бога.
(Можливо так же, як це було з Кларою, жінкою, яка покохала монаха Франциска Ассизьського [святий Франциськ (1181-1226), італійський проповідник, засновник ордену францисканців], який спочатку нею знехтував, а потім прийняв, коли її кохання стало чисто піднесеним). (На цю тему є цікавий фільм у німецько- і англійськомовному варіанті, нам невідомо, чи є україномовна версія цього фільму).
Існує окремий переказ, який відноситься до Марії Магдалини. Ця легенда про Святий Грааль, яка розповідає про те, що Йосиф Аріматийський і Марія Магдалина, а також деякі інші послідовники Ісуса відвезли Грааль – спочатку це була чаша, в яку була зібрана кров Ісуса – у Південну Францію чи Англію. Деякі з чудес пов’язані зі Святим Граалем. (Він також є символом божественної любові).
Існують і деякі свіжі гіпотези відносно Марії Магдалини. Наприклад, припущення того, що у неї була дитина від Ісуса, яка стала засновником однієї з перших королівських династій Меровінгів у державі франків. Подібні гіпотези є бездоказовими.

**) Згадані поняття «аніма» і «анімус» не є питанням віри. Поміж іншого, виходячи з досвіду багатьох людей, християни це чи ні, вважається, що у чоловіків і жінок є так звані «чоловічі» і «жіночі» відділи в психіці, які передаються, принаймні частково, від батька і матері, середовища, де вони виросли і які вони можуть навчитися інтегрувати у свою особистість. Концепція «анімуса» і «аніми», може, не зовсім відповідає реальній дійсності, але вона є спробою глибинних психологів зрозуміти її коріння.

Питання:
Може Бог допомогти мені поліпшити мої відношення до людей протилежної статі?

Вернутися до змісту.

 

Погляди на статеві відношення, симпатії, співпереживання і кохання.

Якщо відстежити церковні заяви з питань статевих відношень, а також їхню церковну та поза церковну критику, створюється відчуття, що людям дуже важко визначитись, що ж вважати нормальним людським чи «християнським» відношенням до цієї сфери. Зовнішні моральні заборони багато в чому втратили свою ефективність після шістдесятих років минулого століття. Церкви не зуміли виявити в своїх традиціях раціональне етичне зерно, яке можна було б допрацювати для потреб сьогоднішнього суспільства. Реакція, яка виникла на пригнічення сексуальних бажань - «сексуальна революція» - обернулася крайнощами нової ідеології з її нав'язливою гонитвою за результативністю в сексі, розбазарюванням життєвої енергії, ігноруванням закладеного в людині прагнення до серйозних натхненних стосунків і безперервними сварками, що доводять людей до втрати працездатності. Тому до восьмидесятих років вони виродилась у відчуття спустошеності. В цьому напрямку чи ледве зберігся який-небудь раціональний мотив, який зберігає потенціал подальшого, позбавленого крайнощів суспільного розвитку. Такий мотив міг би полягати у подоланні «мислення з позицій володіння». Із сторічної боротьби можна зробити висновок, що союз чи хоча би відносна гармонія між відповідальністю і свободою, особливо у відношеннях між чоловіком і жінкою, недосяжні без подальших зрушень на шляху до цілісного розвитку людини. Присутність окремих пар, яким вдалося цього досягти, тим не менш, свідчить, що такі зрушення можуть мати місце.

Христос апелює до стержня людини, її здатності до цілісного розвитку і отримання бездоганності, здатності, яка є єдиною основою істинної свободи. Він виступає не за подальший розвал і без того майже розвалених елементів людської сутності і не за бурхливий прояв всіх емоцій, але за нове об'єднання на базі «мудрості серця».

Він не підтримує «тиск обставин», зовнішні форми і їх переоцінку, тим більш, зловживання таким поняттями, як відповідальність, вірність і чесність для прикриття заздрості, ревнощів і жадоби. Для нього головне – якість духа, яким люди керуються у своїх діях. Шлюб також не вважається у нього свідомо досконалим інститутом.

Любити Бога і ближнього свого як самого себе, а значить і самого себе також, є правило, яким Христос замінив систему заборон Старого Заповіту. Він окреслює вихідну універсальну позицію, яка пронизує і поєднує всі три сфери. В даному контексті любов до ближнього виходить за рамки інстинктивної турботи за родичами, хоча в ширшому сенсі вона може розповсюджуватись і на родичів. На фоні готовності людини із любові до ближнього надавати допомогу там, де вона необхідна, любов до себе перестає бути егоїстичною, вона скерована на себе і своє тіло як об’єкти, необхідні для того, щоб служити іншим чи Богу.

Вища форма любові не ставить умов. Для порівняння можна також навести любов до «ворогів» (Мат.5, 43-48), що не припускає безрозсудності.

У цьому зв’язку особливо добре видно, що між тезисом, який іноді зустрічається, про тотожність любові і статевих відношень чи порівняння любові до себе з самовдоволенням і сексуальними фантазіями, з одного боку, і намірами Христа, з іншого боку, полягає ціла прірва. Одна з недосконалостей людини полягає в тому, що його внутрішні сили поділені і ізольовані, а між ними і реальними людьми споруджуються уявні образи. Із них можна отримати корисний урок, але не можна перетворювати їх в об'єкт прагнень.

Сучасний мешканець Європи відчуває деякий прояв сексуальності в той момент, коли між двома людьми вперше виникає духовний і душевний контакт; при цьому доводиться вчитися з хвилями неприйняття і симпатії, які грають нехай і не головну роль, але без яких навряд чи налагодяться повноцінні відношення. Лише пізніше проявляється тілесний рівень; але це не значить, що він автоматично присутній у кожній дружбі чи при кожній зустрічі. І навпаки: новій зустрічі не обов’язково передує розставання з минулим партнером, що трапляється доволі часто. Скоріше, провідну роль грає суспільне налаштування на любов.

Справи сердечні супроводжуються відчутною сексуальною енергією, але зовсім не обов’язково випускати цю вибухонебезпечну енергію на поверхню, як диктує сучасна культура.

Багато духовних вчень радять не виганяти статевий потяг і не піддаватись йому постійно, але трансформувати його в іншу форму, при чому вищу, ніж фрейдівська «сублімація». Взяти хоча би дао-йогу і дао-йогу любові (мантак Цзя і т.п.) чи індуїстські і буддистські Тантри любові (його Бхаджана, Бхагван Шрі Раджнеш та ін.). В наш час їх доповнюють техніки «карецца» (італ. «ніжні пещення» і «Кохання без сексу» Г. Браун, а також пошуки феміністичних форм сексуальності і деякі твори в області антропософії. Учення давнього Сходу страждали тим недоліком, що зазвичай відразу ж починали із статевих стосунків, замість того, щоб починати з «голови», тобто психологічного і розумового знайомства. Вони не залишали людям часу на зустрічі і взаємовідносини у якості цільних особистостей. На зміну цим вченням сьогодні прийшли різноманітні техніки. Зберегла свою справедливість точка зору східних учень, згідно якої спокійне перебування разом, яке не переслідує досягнення оргазму чоловіком або жінкою, може поступово привести статеву сферу в гармонію з глобальною суттю. Дослідження в цій області проводилися навіть в рамках християнства, правда, сьогодні їх сліди остаточно загубилися, і починати довелося б із самого початку. Відповідні знання можна виявити у спадщині міннезінгерів і трубадурів.

Оскільки статеві стосунки густо замішані на підсвідомості, вони розглядаються багатьма релігіями як ходіння по канату і тому скріпляються шлюбом, що дозволяє парі регулювати їх спільними зусиллями. Ті, хто хотів би залишити подібний досвід для шлюбу, можуть досягти потрібного ефекту, заздалегідь свідомо внісши ясність до дошлюбних дружніх взаємин, в те, кому що потрібне, і домовившись поважати ці побажання.

Старий принцип, який негативно характеризує навіть плотський погляд, кинутий на чужу дружину, якого дотримується Христос, не виключає існування більш піднесеного джерела безпосереднього натхненного контакту між двома незнайомими людьми, дія якого зустрічається частіше, ніж вважається, і не завжди буває правильно зрозуміло самими учасниками. «Де двоє або троє зібрані в ім'я Моє, там Я посеред них» (або, як сказано в іншому, теж правильному перекладі, - «в них»). Зібрання не обов'язково повинно відбуватись в церкві і не потребує яких-небудь особливих приготувань, воно може відбутися всюди, де «Дух Христа» зведе дві людини для якої-небудь мети. Підтримувати ясність свідомості, яка є необхідною початковою умовою, навіть у тому випадку, коли йдеться про чоловіка і жінку, притому що відчувають один до одного симпатію, нелегко, але в цьому полягає всесвітня необхідність. Справа не повинна зводитися до статевих зв'язків або сексу, самі учасники повинні з'ясувати, в чому вона полягає.*

Надзвичайна неформальність Христа проявилась ще в період його земного життя. Може так трапитись, що умовності необхідні, тільки поки його немає «посеред нас».

Однією з оптимальних передумов природності при зустрічах між людьми слугує вивчення власної індивідуальності і «аури» чи особистого випромінювання. Навіть у шлюбі люди залишаються індивідуумами. У всякому випадку, Христос ніколи не закликав без залишку розчинятися у подружньому житті.

(...)*) Людство представляє собою складну мережу; це стане зрозуміліше з наступних глав.

Вернутися до змісту.

 

«Праведний гнів» (погляд на емоції).

В Ів. 2, 13-25 після одруження в Кані слідує сцена «очищення храму». Ісус в гніві виганяє торговців і мінял із храму, не соромлячись застосовувати фізичну силу. Він намагається чітко вказати на лицемірство світу, який називає храм домом Божим і турбується при цьому тільки про свою наживу. В ситуації, коли від міських чи духовних сановників не приходиться чекати допомоги, він, керуючись почуттям відповідальності за «дім Отця свого», бере справу в свої руки, здійснюючи акцію громадянського спротиву, не завдаючи шкоди іншим людям. «Покора Богу більше, ніж людям» - аж ніяк не раболіпство. Навіть його фраза «віддайте кесарю кесареве» (а Богу Боже) усупереч розхожій думці не припускає сліпого підкорення, а скоріше говорить про бажання запобігти марним конфліктам між апостолами і непосвяченим в курс справи суспільними силами. Релігія і політика живуть за різними законами. Служіння людям і «добре відношення до міської влади» сумісні і не є раболіпством.**

У цьому зв’язку виникає питання про відношення людини до емоційних поривів. Не у кожного емоції знаходяться на стільки піднесеному рівні, як у Христа, все життя котрого протікало в «трепеті перед Богом» і співчутті людям, чий гнів підкріплювався усвідомленими благими намірами. У звичайної людини всі емоції спочатку бувають пов’язані з підсвідомим механізмом подразників і реакцій на них, вони походять із конкретного життєвого досвіду і проявляються з різною силою, але схожі за своєю базовою структурою. Якщо не задовольнятися чужими тлумаченнями і намагатися відслідковувати, аналізувати і скеровувати такі механізми, виходячи з власних реакцій, чи пускати справу на самоплив, процес навчання буде довгим.

Хоча ми маємо справу з психікою, шукачами Бога і істини не рекомендується вдаватись до звичайних методів психоаналізу і психотерапії.
У тих випадках, коли однобічні підходи, які зводять психічні проблеми до статевої сфери і вражанням раннього дитинства, ще діють в глибині свідомості. коли існуючий психічний стан виправдовується наявністю мнимих слабостей, а здатність людини до розвитку, про яку писав Еріх Фрамм, відходить на другий план, психологія може навіть виступати як гальмо духовної еволюції.

Однак, якщо психологія як «наука про душу» спонукає до уважного розгляду процесів, які відбуваються в душі, і не вважає, як звичайно, душу всього лише електрохімічною функцією мозку, її вивчення може стати великою підмогою. Розвиток цієї науки протікало би успішніше, якщо б вона згодилась проаналізувати пізнання і гіпотези альтернативних напрямків психології. Спроби охопити цілі комплекси проблем одним махом приносять мало користі. Ефективніше було б розкласти проблемний комплекс на складові частини, при цьому, віддаючи собі повний звіт, де мова йде про «колоду в оці», а де про «соломинку в оці чужому», і що з чого витікає. Сам Ісус і багато християнських наукових шкіл дотримуються першого підходу. Дивитись на власні неадекватні дії зі сторони – важко, навіть якщо положення ще можна виправити. Тому церковна сповідь крім духовного аспекту має ще і терапевтичну дію. В свою чергу, в області практичної психології першими приносяться в жертву точки зору, які не співпадають з тією, яка вважається загальновизнаною. На закінчення треба відмітити, що кожен з цих двох напрямків має певну популярність. Східні духовні вчення побачили би в такому поєднанні фізіології і духа джерело «карми» чи долі.

Коли треба скинути з себе важкість денних турбот, можна використати метод, який знову ввів у обіг Р. Штайнер, - уявним прокручування подій дня в зворотному напрямку, починаючи з вечора. Після цього становиться легше повернутися до дійсності.

Можна також скласти список якостей, які потребують покращення і гідних прагнення, - «дзеркало душі» і регулярно звірюватись з ним. Цей метод широко використовується в містиці.

Прогрес в душевній сфері проявляється хоча б в тому, що становиться легше розмовляти з людьми. Забобони і поспішні судження убувають у міру того, як людина становиться «прозоріше» для власного внутрішнього зору і відкидає баласт. Христос надає велику важливість словам «не суди…», а також тому, що «йде з вуст». Це не свідчення невиконання його моральних вимог, але спонукання до початку процесу навчання. «Не суди» часто припускає «не сперечайся, дай собі заспокоїтись і продовжуй розмову у мирному руслі». Див. Також главу «Спокій в пустелі».

В Європі є свої методи навчання (антропософія, «універсальне життя» - не плутати з «Церквою всезагального життя» - і т.і.), які включають у собі вплив на нервові центри і точки свідомості, які відомі в йозі як чакри, але фігурують тут під іншими назвами. Далеко не кожна подібна діяльність є «нехристиянською», як це стверджується церквою. Такі центри в людині були відомі ще християнським теософам середньовіччя (И. Г. Гіхтель), ці енергетичні структури є у кожного, і це доведений факт. Точно так же знання акупунктурних точок, накопичене в Китаї, не є строго «даосистським». Їх існування давно доведене вимірювальними приборами і гістологічними дослідженнями тканей.

**) «Старання» в цьому смислі відрізняється вд «Старання без розуміння» (Від римлян 10:1-3).

Питання:
Чи може Бог допомогти мені керувати своїми емоціями більш свідомо?

Див. також додаткову сторінку «основи етичних цінностей»: До третьої частини.

Вернутися до змісту.

 

Нагірна проповідь (погляди на розум).

Про переворот в цінностях старого (та й сьогоднішнього) суспільства, створеним Нагірною проповіддю, написано багато (див. Мат. 5 – 7,29). Одні вітають її важливість для суспільної діяльності. Інші заводять її до положення «етики переконання» і віддають перевагу так званій «етиці відповідальності» і старозавітним погрозами покарання. Воєнні, а також деякі інші люди просто намагаються жити за нею, як за уставом. Нагірна проповідь отримала високу оцінку не тільки в християнському світі (наприклад, у Ганді).

З позицій дослідження свідомості становиться видно, що Нагірна проповідь в першу чергу адресована тим людям, для котрих свідомість означає дещо більше, ніж аналітичний апарат розуму, і життя котрих не обмежується «своєю хатою з краю». «Злиденні духом», тобто ті, хто знають, що нічого не знають (чи знають мало), і відкриті ідеї, що Бог знає більше, ніж вони і можуть їх багато чому навчити, «блаженні», «бо їхнє є Царство Небесне». Таке відношення постійно може давати потужний імпульс до розвитку, при чому більше, ніж будь-яка інша «розумна» позиція.

«Стражденним» не завжди доводиться нести тільки свою судьбу і розбиратися зі своєю долею відповідальності за загальний стан справ. Деякі несуть ношу тяжче, відповідаючи за все різноманіття людей, серед котрих вони живуть, за долю цілих народів і всього людства. В їх особі сьогодні часто виступають не державні діячі, а масові рухи. І хто же проявляє до них необхідну участь, хто молиться за них, а не за владу імущих, знаменитостей і титанів економіки?

«Кроткі» явно кроткі за власним вибором (тобто вони не залякані). Вони «наслідують землю» і тільки в їхніх руках земля збережеться і буде розвиватися.

«Голодуючі і жадаючі правди» не відчувають заздрощів, щирий пошук справедливості для себе і інших відкриває в них канал «нагору». Відповіді на їх питання рано чи пізно приходять, хоча і не завжди такі, яких вони чекали. «Милостиві» підтримують своїх братів і сестер, таких же, як вони істот, у їх прагненні до Бога і тому Бог підтримує їх.

«Чисті серцем» і ті, хто побачили і відкинули духовні шори і забобони, «побачать Бога». В цьому міститься ширший зміст слів «не судите».

«Миротворці» і миролюбні люди, які діють у дусі молитви о світі Франциска Ассизьського, демонструють іншим людям дію іншої сили, аніж тих, що зазвичай спрямовують течію життя. Вони «будуть названі синами (і дочками) Божими».

«Вигнані за правду (справедливість)» і ті, яких «гонять і паплюжать, неправедно злословлячи на Мене», тобто Христа, також названі блаженними. Саме так вони відчували себе в душі своїй в той час, коли страждало їх тіло. Сказане, однак, не означає, що страждання може бути самодостатньою метою.

Ті, кого він називає «сіль землі» і «світло миру», повинні ще виконати своє призначення. В цій главі Христос особливо посилається на «закон» і пророків Старого Заповіту. Зберігаючи зв’язок з підвалинами, які існували до нього, він плодотворно перетворює їх для нового часу, коли на першому плані повинні стояти не самі закони, а їх джерело, і коли кожна людина сама може відтворювати в своїй душі життєві принципи.

Для тих, хто «шукає царства Божого», все останнє «прикладеться». Все з цього видно, що рівень розумового мислення не підлягає руйнуванню, не повинен розкритися назустріч тому, що витікає із духовної логіки вищого порядку. Мова не йде про те, щоб віддаватися відверненим духовним пошукам, не звертаючи увагу на нагальні земні потреби. Навпаки, вищі істини повинні сусідити з земною свідомістю і життям, поки не закінчиться перетворення світу. Ясність розуміння зберігається чи досягається, коли людина проходить всі етапи розвитку від невідання через здогадки, припущення, теорію і переконаність до знання. В цьому, зокрема, полягає відмінність прагнення до блаженства в чистому вигляді, властиве багатьом давнім духовним течіям.

Мислення вищого порядку, яке спостерігається в Нагірній проповіді (див. також наступну главу), за своїм змістом в першу чергу апелює до тих людей, які збираються застосовувати його не лише в цілях преображення власної духовної діяльності. Цей шлях тільки починається з індивідуального життя, але потім потребує знайти партнера чи «ближнього». Про це вже говорилось в главах про хрещення і спокою в пустелі. Подальший розвиток відбувається на рівні стосунків між чоловіком і жінкою, одночасно починається обережне зондування можливостей душевних взаємозв'язків між багатьма людьми. Детальніше сказано в главах про одруження в Кані і про любов. Нагірна проповідь спирається на цей психологічний і етичний рівень і задає всезагальну ціль подальшого духовного розвитку – створення людського суспільства на основі відношень між окремими людьми. У цьому повторюється взаємозв’язок, який лежить в основі основ, між звуком, інтервалом, тризвуком, гамою і так до загального цілого.

В теології зв’язок з одкровеннями Старого Заповіту був оцінений: н-д, Псалми 1 та Єремія 17:7н.в.* (*тут і далі н.в. – наступний вірш). Згідно з Четвертою Книгою Мойсея 12:3 у зв’язку з Мт. 11-20, Ісус розглядався як новий Мойсей. Пророцтво в Захарії 9:9н.в. «...його царство простягалося від моря до моря» говорить про світове значення проголошення Царства Божого. Той факт, що Ісус постійно трансформував закони зі Старого Заповіту у щось нове, не ігнорувався: «…але Я вам кажу», тобто він не говорив як раввін, інтерпретуючи писання, а робив це з усвідомленням божої місії. Сама ця пророча і месіанська риса заперечувалась тими, хто тільки вірив у Старий Заповіт.

На німецькій і англійській сторінці тут наведений уривок з Нагірної проповіді Мат. 5: про блаженних і «солі землі».

Вернутися до змісту.

 

Преображення Христа на горі Фавор (Мат. 17)

Багато діянь Христа від бесіди з Никодимом (Ів. 3) і Нагірної проповіді до зцілення вродженої сліпоти і насищення 5000 людей символічні і утворюють зовнішнє оточення для того, що потім виходить на перший план його внутрішнього світу у вигляді «преображення». Християнське поняття преображення споріднене східному осяянню. Наступає просвітлення духу. У відношенні Ісуса і людей, які вслід за ним повторюють цей шлях, це означає тісніший зв'язок з Богом, який розуміється тут не як всезагальний абсолют, але як ще одна істота.

Техніка «позитивного мислення», коли в ній не має егоїзму і манії величності і коли вона не спирається на технічні маніпуляції, може привести мислення у стан, споріднене тому, яке виникає в результаті спілкування з Богом, чи полегшити настання такого стану. Однак література на цю тему рідко відрізняється педантичністю і може ввести людину в оману.

В будь-якому випадку, стан, який досягається таким способом, ще не є «преображенням». «Преображення» - не просто введення позитивних духовних програм у свідомість людини, де зазвичай вже існує багато сплутаних програм, щоб таким чином створити перевагу позитивних програм над негативними, хоча сама по собі така вправа можлива. Преображення – це звільнення людини від перекручувань і невірної розстановки акцентів за допомогою звернення до духовних першоджерел. Становиться помітний високий божий порядок у всьому. Становиться видно, що здобуття людиною зрілості може йти шляхом заглиблення процесів очищення психіки, згаданих в главі «Праведний гнів». Все, що відбувається, отримує сенс на глибшому рівні пізнання. Пізнання не мислення, воно може відбуватись за участі чи без участі мислення, його не можна визвати зусиллям волі, але коли воно здійснюється, наступає звільнення. На відміну від інших підходів цей не потребує того, щоб людина відгороджувалась від світу думок.

Мислення звільнюється від звичного порядку реагування на інстинктивні спонукання, уявний аналіз і синтез, знаходячись під контролем, становляться легкокерованими інструментами вищестоящого розуму-свідомості. Продовжується диференціація мислення, яке при цьому не втрачає здатності до прийняття рішень (не «затуманюється»). Навпаки, загострюється розуміння того, що і при яких обставинах необхідно робити.

Можна припустити, що і сам Христос не міг до кінця звільнитися від усієї неясності, яка відділяє людину від цього рівня. Тим не менш, він знаходив все більше ясність. Згодом в так званій молитві про єдність всіх віруючих він просить дати йому ту ясність, яку він мав у Бога до створення світу.

Деякі теологи бачать Преображення Господнє та висповідання Христа Петром у світлі одночасного Судного Дня у євреїв або наступного свята Суккот. (Тільки один раз на рік у Судний День священик вимовляв ім’я Бога у внутрішньому святилище храма). Інші бачили зв’зок з Мойсеєм, який заліз на гору Сінай (Друга книга Мойсея 24:16).

На німецькій і англійській сторінці тут наведений уривок з Євангелія від Матвія; глави 17, 1-13: преображення Ісуса.

Питання:
Чи може Бог допомогти мені реконструювати думки згідно з розумом?

Вернутися до змісту.

 

Питання про «дива».

Ісус не намагався задовольнити жагу людей до сенсацій і тим більше не намагався навернути їх у віру, використовуючи зовнішні ефекти. Весь його шлях пронизує ясне внутрішнє розуміння, що робити саме в цю хвилину, причому зовсім не із міркувань досягнення того чи іншого ефекту в залежності від тих чи інших обставин. Зцілення часто слугували «знаменнями», невеликими поступками, за якими стояла велика і принципіальна ідея. Зцілюючи в суботу сліпого від народження, Ісус відповів, що справа не в його гріхах, а в тому, щоб «на ньому явились справи Божі». Див. Ів. 5, 6-9; Іван. 6; Іван. 9, 3 та ін.

Бажаним побічним ефектом були також струс застарілих стереотипів мислення і спонукання до роздумів про глибокий сенс подібних дій. На прикладі Фоми, якого можна вважати ким-то на зразок «вченого-натураліста» серед апостолів, Ісус визнає той факт, що є люди, яким необхідно дати можливість перевірити, виміряти, підрахувати і зважити. Після того як Фома зміг формально переконатися, що перед ним дійсно воскреслий Христос, Ісус говорить: «не будь віруючим, але віруючим» (Ів. 20, 19-29). Отже, відкриття, яке робить Фома, повинно спонукати його до чесного і глибокого осмислення того, що відбулось, щоб не залишилось і сліду сумнівів і наступило «осяння». Це останнє напуття Христа означає, що Фома зовсім не скептик і зовнішня реальність не може «подавити» його і «змусити вірити» навіть під страхом покарання. Отже, Фома зберіг свою здатність прийти до якого-небудь переконання чи відкинути його, виходячи з внутрішніх спонукань. Урок для нього складається в тому, щоб переконатись в істинності чого-небудь можна не тільки шляхом зовнішнього спостереження.

Ісус знайшов правильний підхід до Фоми. Він ні до кого не застосовував примус, який більше підходить для залу суду, рівно як ніколи не демонстрував наміру спровокувати до відмови від свого вчення тих, хто до нього ще не доріс.

Незайве прочитати і «Євангеліє від Фоми», апокриф, докладне зібрання висловів Христа, хто би їх не записав, сам Фома чи хтось інший. Його текст вважався справжнім у духовних християн Єгипту й інших місць.

Таким чином, «чудеса» були не головним в діяльності Христа. Нерідко він робив їх, коли його прохали про допомогу, без присутності натовпу, і «давав наказ» нікому про них розповідати.

Богословам, які вийшли зі школи «теології деміфологізації» Бульмана, які говорять, що насправді ніяких чудес не було чи що розповідь про них носить символічний характер, можна заперечити, що їх точка зору застрягла на рівні механістичних уявлень про світ і людину XIX століття і не звертає увагу на останні наукові відкриття. Новітні напрямки в квантовій фізиці, біології, біофізиці, гомеопатії, парапсихології, астрофізиці і т.д. просунулись вперед настільки, що дозволяють повністю заперечити тезис про «неймовірності» біблійських подій хоча б з зовнішнього боку. При цьому вони, звичайно, не можуть вважатися «доказом існування Бога». Такі треба шукати не в природничих науках, а у зовсім іншій області.

Даний напрямок теології правий тільки в тому, що наукова об’єктивізація не повинна служити передумовою віри.

Часи колишнього однобічного просвітлення пішли у минуле. Вчені уми також отримали можливість вірити, не рискуючи стати жертвою шизофренічного роздвоєння особистості. В епоху, коли люди беззаперечно вірять свідченням парапсихології про деякі індивідууми, які можуть згинати ложки на відстані, так як, незважаючи на велику кількість фактів обману, залишається немало випадків, які не визивають сумнівів, було би просто глупо заперечувати, що незрівнянно більш великий Христос міг мати такі ж здатності. Ісус «згинав ложки» не заради розваги. Результати пізнання у найрізноманітніших сферах говорять про те, що Ісус дійсно міг керувати всіма силами природи. Сьогодні особливо важливо приймати даний феномен серйозно заради змінення сучасної особи людства, в інтересах цілісних християнських методів лікування і т.д. Подібний духовний погляд на Христа зовсім не суперечить соціальній діяльності для окремих людей і цілих общин. Подібне помилкове зіставлення нерідко веде до заперечення «чудес», оскільки люди, які це роблять, керуючись добрими намірами, вважають за необхідне боротися з неправильними тенденціями, що йдуть врозріз з гуманністю і соціальною спрямованістю християнства. В дійсності же тільки сукупність цих двох підходів може наблизити нас до справжнього пізнання радикальності Христа, його зв’язку з волею і енергією творця.

Епізоди зцілення дозволяють проаналізувати ще один аспект. Христос на відміну від сучасних чудо-лікарів не посилається на «енергію космосу», яка нібито тече в ньому. Він вказує на віру, віру у можливість зцілення через нього, а, отже, через Бога, який діє у плоті Христа. Тут енергія виступає не як безлика сила, вона є впливом особистості Христа. В йозі енергія, як правило, розглядається сама по собі. В наш час також бувають випадки зцілення, які спричинені молитвою в її початковому сенсі і зв’язком, який встановлюється між самим заповітним в душі людини і Христом, який бажає людині досконалості, що та, говорячи словами самого Христа, могла зробити більше, ніж він.

Якщо людина підготовить себе до цього, зцілення духом і пов’язаний з ним психологічний і духовний прогрес вже не будуть вважатися милістю, яку треба ще заслужити.

Детальніше про «дари Святого Духа», наприклад, дарі зцілення, «різних мов» і дарі пророцтва див. в 1 Кор. 12, 7-11; діяннях апостолів 2, 17-20; і главі про П’ятидесятницю в цій частині.

Вернутися до змісту.

 

Воскресіння Лазаря.

Всі плани сутності людини, які протягом тисячоліть намагалась зрозуміти попередні містичні вчення, були представлені Христом у новому світлі. Так, «надсвідоме» внутрішнє Я людини виступило в охопленні фізичного життя, психічної і ментальної діяльності. З іншого боку, проявляється зростаюча здатність до свідомого засвоєння, узагальненню і розширенню глибоких і давніх шарів підсвідомості.

В староєгипетських містеріях шлях також пролягав від духа і душі вниз до фізичних сил життєвої волі.

Воскресіння Лазаря (Ів. 10:39-11*) свідчить про подальше заглиблення тенденції. Спочатку деякі, на вигляд другорядні деталі дуже нагадують згадане єгипетське вчення. До них відносяться три дня, проведені людиною у стані, яке відомо у сучасній парапсихології як «досвід позатілесних пригод», який нагадує політ уві сні, тільки у повній свідомості. Тіло виглядало мертвим. У людини була внутрішня впевненість, що його існування як духовно-душевної істоти буде продовжуватись і після смерті. «Ієрофант» мав слідкувати за тим, щоб його підопічний знову прийшов у земну свідомість не пізніше, ніж через три дня, інакше пробудження становилось неможливим, і фізична субстанція тіла починала розкладатися. Про Лазаря так і було сказано, що чотири дні потому він «вже смердить». Отже, сила, яка вернула його назад, діяла на більш глибинному плані, ніж фізична субстанція. Всюди, в Біблії проводиться думка, що християнський склад духа може проявляти себе не тільки в духовному, але і в матеріальному світі, у зовнішніх діях. Після того, як містика за минулі століття просочила і очистила дух і душу. Ця тенденція знову становиться актуальною для нашого часу.

Положення майже всіх релігій про життя після смерті, скоріше за все, беруть початок від подібного досвіду перебування поза фізичним тілом, а не від філософських вигадок, які мало відповідали стану свідомості людей доісторичної, ранньоісторичної і античної епох. Достовірний опис можна знайти у Жана Гебсера в книзі «Першооснова і сучасність» („Ursprung und Gegenwart"). Він проводить різницю між архаїчною, магічною і міфічною ступеню свідомості, за якими слідує ступень абстрактного мисленні і узагальнюючої свідомості. Чи є розриви між цими етапами неминучістю – інше питання, але, у всякому випадку, в наш час від піддається вивченню. Р. Штайнер також підкреслює незрівнянність давніх типів свідомості з сучасним. Сьогодні вони охороняються лише у вигляді відгомонів на різних вікових етапах розвитку окремих індивідуумів.

Порівняння з античними обрядами присвяти втім, не означає, що воскресіння Лазаря було заздалегідь оговореною з усіма учасниками ритуальною дією, як в Давньому Єгипті. Ісус відокремлював свої дії від вимог культового (наприклад, у відношенні до суботи), просторового (обов’язкова присутність храму) і ситуативного характеру. Заручившись свободою дій, він інколи мав користь для своєї справи із зовнішніх обставин, наприклад, празника Песах, храмів. Таким чином, він може служити прикладом відношення до деяких течій, наприклад, використання астрологічних аспектів, «енергетичних точок», звичаїв. (Див. також книги Марко Погачника «Шляхи зцілення Землі», «Земні системі і енергія Христа»).

У зв’язку з воскресіння Лазаря Христос і коло його прибічників, яке недавно склалось біля нього, звертають на себе увагу оточуючого їх світу. В цьому проявляється розширена свідомість Христа, яка має в собі коло апостолів і запліднює більш ширше соціальне оточення. Люди, які йдуть шляхом Христа в наш час, можуть зазнати аналогічне розширення свідомості, експонуючи свою колективну діяльність зовні.

Далі йде страсний шлях. Первосвященик говорить про зв’язок між тим, що повинно статися з Христом і долею народу (Ів. 11). У своєму пророцькому передбаченні він правильно заявляє, що Христос помре за всіх. Однак він робить неправильний висновок про те, що Ісус завдасть шкоду народу, якщо залишиться в живих. Правильний висновок потребує такої свідомості, яка могла би охопити процеси і взаємозв’язки не тільки за допомогою мислення, але таку здатність спочатку треба отримати. Вона не ідентична інстинктивно виникаючим образам. З її допомогою можна розкрити, розплутати, осилити найглибші причини. На такому рівні не відбувається напівсвідомого накопичення негативних думок, і клубки проблем вже не впливають на найглибші сфери психіки і навіть фізіологію. Варто людині почати слідувати цим законам хоча б інтуїтивно, проблемо поступово розсмоктуються. Відкривається шлях у вільне, творче майбутнє.

На німецькій і англійській сторінці тут наведений уривок із Євангелія від Івана 11: воскресіння Лазаря.

У отця церкви Климентія Александрійського було розширене «таємне» видання Євангелія від Марка. Згідно його слів, воно було «духовним Євангелієм для тих, хто досяг досконалості» і служило «прогресу їх пізнання». Воно мало записки Марка і Петра, а також сцену воскресіння Лазаря, в той час як в Євангеліях для загального користування вона була опущена. Тільки Іван і його ученики відкрито включали такі події в свої Євангелія. Климентій називає Христа «містагогом» чи «ієрофантом», тобто людиною, яка на відміну від старих «культів містерій» вводив і посвячував людей в нові містерій (таїнства віри). (Див. «Таємне Євангеліє» професора Мортона Сміта. Шляхи Христа не підтримують увесь його зміст.).

Питання:
Чи можу я відчувати Бога як того, хто допомагає перейти затоку між життям і смертю, також як між свідомістю та сном?

Вернутися до змісту.

 

«Вівці».

За деякий час до сцени омивання ніг Христос називає своїх послідовників «вівцями» (Ів. 10, 11-18). Самого Христа в іншому місці називають «агнцем». Тут підкреслюється існуюча чи знову отримана відкритість апостолів тому, що походить від Христа, а також аналогічні відношення між Ісусом і Богом. Навіть дуже зріла людина в новій області може відчути себе як чистий лист паперу чи дитина. Справжній прогрес завжди веде до скромності, навіть якщо на шляху приходиться не раз приборкувати гординю, росте розуміння, що всі люди, як би багато вони не значили, у порівнянні з Богом грають незначну роль. У зв’язку з цим можна говорити про «смиренність», не тільки у свобідному, духовному сенсі, а не в сенсі церковного преклоніння перед земними авторитетами. Невипадково Христос в той же главі говорить: «Я - двері». Хто розкриє свій шлях, своє серце назустріч Христу, для того він буде відкритий як двері, які ведуть до Бога і до решти.

«Вівці» протиставляються «козлам» (див. Мат. 25, 32-33).

Вернутися до змісту.

 

Христос, «омивання ніг» і помазання Марією із Віфанії.

Далі в Євангеліях повідомляється про все більш символічні події, на які розхожі вчення не дають ніякої відповіді. Принаймні, сміло можна відкласти в сторону підправлені в комерційних цілях викривальні історій типу «Все про Ісуса», читання яких не додає знання ні на йоту. Формальне знайомство з подіями, звичайно, не буде зайвим, однак, головне в цій області можна осягнути майже виключно за допомогою медитації. Нехай сказане послужить спонуканням для інших в їх власних прагненнях до пізнання. Тут не допоможуть ні священики, ні історики.

Омивання ніг в тексті Біблії (Ів. 13, 1-20) підноситься як очищення. Так як подібні «езотеричні» місця взагалі було мало зрозумілі на той час, вони залишилося недоторканими цензурою. Людина, якій омили ноги, «чистий весь», значить справа не в ногах, а в їх символічному значення для людини як цілого. Метафоричне мислення було розповсюджене у самих різних культурах. Парність функцій можна виявити і в людському організмі, в мікрокосмі і мезокосмі, зовнішній природі, а значить і в макрокосмі. Ноги звернені до землі, їх рух підкоряється волі. Воля визначає, яким шляхом «йде» людина. Омивання ніг з’являється як очищення волі з її суперечливими примхами. Невипадково, в Мат. 25, 31 і далі Ісус надає добрим поступкам більшого значення, ніж словам.

Дані дії, як і наступні події, не є простим повторенням давно існуючих спонукань до очищення людини на різних планах. Все, що відбувається, знаходиться під новим знаком. Ісус в душі знає, що «настав його час» і що його апостоли повинні отримати достатню зрілість, щоб самостійно нести «дещо дане їм» в широкі кола. До теперішнього моменту метою очищення, яке проходило під надзором їх власного его, були їх власними якостями і добра воля. Зараз же мова йде про Его вищого порядку, яке пов’язане з «Особистістю» і все більше зливається з «Христом, який втілився в нас», найдосконалішим Его. Життя вже більше не сприймається як гола «доля».

Цей процес можна представити і таким чином: при внутрішньому повторі етапів шляху Христа наступає така чистота і ясність, при яких керування всіма планами істоти людини відбувається із найзаповітнішого джерела. Однак на першому місці стоїть воля. Відчуття і пізнання лише на наступному етапі отримують таку ступінь досконалості, яка дозволяє людині напряму пояснювати походження своїх спонукань. Наш зв’язок з Богом розвивається у певній послідовності, ніби дитина, яка підростає десь глибоко в середині нас. Розвиток на цьому новому етапі йде аж ніяк не сумбурно. Потужні спонукання до розвитку етики відчуття і ясності пізнання існували у людини і раніше. Залишається тільки привести їх до такої же досконалості в дусі Христа, яке вже досягнути в області волі.

Проходження через ці фази, яка важко піддаються опису, можна також розглядати як пробудження самосвідомості, тобто того погляду, який «ангели» чи его вищого порядку можуть спостерігати життя. Его вищого порядку чи ангелоподібне его може виступати в тіснішому зв’язку з Христом і таким чином перетерплювати перетворення. Нові духовні рухи і так скрізь говорять про досвід ангельського сприйняття. Багато християн, незважаючи на Біблію, дуже сумніваються в існуванні подібних речей, не говорячи про питання реальності популярних в народі «ангелів-охоронців»і про те, що подібний зв’язок може із себе представляти. Христос все ж виступає за оформлене у особистість істоту людина, за збереження всіх досягнень людського життя в том випадку, коли людина добровільно відкривається дії безособових енергій «ангелів». Людина, яка має досвід спілкування з ангелом, зовсім не досконала в очах Христа. Перші натяки для апостолів є вже в Ів. 1. Деякі духовно орієнтовані люди вважають, що після контакту з ангелом можна остаточно відійти від земних справ. Між тим, дослідження в цій області не повинні відходити з надійної уторованої стежки, інакше вони заведуть в нетрі ілюзій. Далі, починаючи з нового етапу, можливість проникнення людського духу в земні справи, звичайно, проявляється з ще більшою силою. Тут слідує згадати точку зору духовода Р. Штайнера, який вважає, що еволюція людей на землі буде продовжуватись ще багато епох і в багатьох нових напрямках. Те, що інші практики, на зразок гіпнотично-спіритичного «заклинання духів», не мають нічого спільного з архетипичним досвідом спілкування з ангелами, який тут мається на увазі, мабуть, і так зрозуміло. Тим не менш, достатньо багато людей намагається серйозно встановити контакт з ангелами у своєму повсякденному житті.

До сих пір мало хто звертав увагу на те, що епізод омивання ніг (Ів. 12) знаходиться у значеннєвому зв’язку з епізодом, коли Марія із Віфанії помазала ноги Христа миррою і обтерла їх своїми волосами. Що це? Її особистий, гуманний порив чи символіка жіночого аспекту в Богу, який можна приписати Марії, матері Ісуса, і Марії Магдалині, яка, очевидно, не та сама постать, що Марія з Віфанії? Чому ця сцена передує знаменитому омиванню ніг? Феміністська теологія знайшла би тут немало явних і схованих явищ. «Останнє помазання» католицької церкви також можна вважати відголоском цієї події.

Примітно, що омивання ніг не представляє собою однократну дію особисто Христа, він і апостолів спонукає мити один одному ноги, а також вкладає причастя в руки новонародженої общини в знак необхідності служіння всім людям. Символічний сенс омивання ніг полягає в тому, що життєва воля, яка стала досконаліше, переростає власну сутність людини і охоплює її оточення, спочатку соратники, чиї ноги вона омиває, потім відчуття відповідальності розповсюджується на інших, і так до останнього апостола.

Омивання ніг можна розуміти як служіння іншій людині. Тільки цей символічний жест дозволяє апостолам, за висловлюванням Ісуса, «мати частину з Ним». В цьому проявляється далекосяжне значення цього етапу. Молоді люди сказали би про такий етап відношень: «Він чи вона зі мною ходить». Звичайно, мова йде не про статеві відношення, а про життєвий зв’язок. Омивання ніг – ще один «крок вперед». Зовнішні деталі тут не важливі. Використання зовнішніх дій для залучення уваги до внутрішнього стану і процесів, які відбуваються у людині, виправдані в алхімічній практиці, але тільки тоді, коли їх дійсно супроводжує відповідний внутрішній зміст. Правильного відношення зі сторони одного священика недостатньо, воно повинно бути у самого підопічного, бо в ньому вся справа. Таким же повинно бути відношення до останнього причастя. Богослови ведуть нескінчені суперечки про його значення. В чомусь вони можливо праві, однак аспект, усвідомленого преображення самого учасники, заради якого все і робилось, недостатньо відмічається і в католицькій, і в євангельській церкві.

В число перших учнів менш складних вчень, які можуть його зрозуміти, попадало по 5000 людей, пізніше їх могло бути 500, ще пізніше 70. При омиванні ніг присутні були тільки одинадцять апостолів, які вже багато чому навчились у Христа і підготовлені настільки, що могли використати цю можливість. Іуда поки не був допущений. Ісус не передає учення всім одночасно, але робить це поетапно. Якщо людина зосередиться на усвідомлені подій, які передували розп’яттю, прогрес можливий і у окремо взятої людини. Омивання ніг, бичування, увінчання терновим вінцем, розп’яття на хресті, покладання в труну, воскресінні і вознесіння називали «християнськими посвятами». Перенесені в пучину преображень нового часу, вони породили видіння семи днів «хімічного одруження Християнина Розенкрейцера», яке лютеранський теолог Й.В. Андрев опублікував під виглядом сатири в 1616 році.

Такий етап, звичайно, не завершається першим же переживанням, відчутим чи у зовнішньому світі, під час медитації чи уві сні. Буття людини і присутні їй якості можуть розвиватися у багатьох напрямках, пересікатись з деякими попередніми властивостями, однак остаточну форму нові якості отримують тільки тоді, коли отримують остаточну форму те, що їм передувало, і від чого вони відштовхуються.

За помазанням у Віфанії в Ів. 12 слідує вступ Ісуса в Єрусалим у якості месії. Після омивання ніг в Ів. 13-17 слідує застереження про зрадництво Іуди Іскаріота, прощальні промови і молитва з всіх, хто вірує.

В обмиванні ніг теологи часто бачили символічне дійство, що вказує на наближення розп’яття Ісуса; або приклад служіння любові Бога, що очищує. Однак, це також було провозголошено як вчинок з прямим впливом.

На німецькій і англійській сторінці тут наведений уривок із Євангелія від Івана 13,3-15: омивання ніг.

Питання:
Хочу я питати* Бога – якщо я ще не питав – про те, щоб добре відношення до інших стало моїм другим «я» - навіть якщо це забирає багато сил?
*Пізніше – замість питання (молитви) – мати віру, тобто бути переконаним. Навіть пізніше: Пережити Божі наміри (благодать).

Вернутися до змісту.

 

Таємна вечеря, в'їзд месії, полон і бичування.

Ісуса при в’їзді в Єрусалим зустрічали радістю як обіцяного месію (Ів. 12, 12-19). Однак досвідчена у своїй справі каста первосвящеників знала, на які «кнопки» в душі людей натискати, щоб настрій маси став протилежним. Люди, які можуть бачити в собі негатив і байдужість і перетворювати ці риси, можуть досягти такого рівня стійкості і зв'язку з Богом, який робить їх непідвласними масовому вселянню і зовнішнім негативним силам, реальність яких проявлялась і в подіях ХХ століття.

Коли воїни прийшли за ним (Ів. 18), Христос буквально змусив їх відступити і пасти на землю, показав, що він не підвладний їх контролю. Тим не менш, він дозволив зробити з собою все, що вони хотіли.

Під час бичування (Ів. 19, 1) Христос отримує удари по спині. Емоційна здатність до подолання болі, яка існує в середній частині людини, в області почуттів, а не пасивна покора стражданню, - ось ця якість, яку той, хто медитує, може сприйняти, повторюючи шлях Христа. Тим не менш, всі християнські містики, які добровільно чи проти своєї волі пережили цей процес в середині, повідомляють, що Христос не відсторонювався від болі і не боявся її, хоча міг на зразок індійських йогів увійти в стан пратьяхари, повністю відключивши свої органи відчуття. Це – ще одне свідчення, що він охоплював своєю свідомістю страждання інших людей.

Варто відмітити, що, коли бичування Ісуса стали вважати символом певної «ступені посвяти», тобто ступеню розвитку сьогоднішньої людини на шляху до досконалості, це була ще не вся правда. Безпосередньо даний крок був зроблений Христом вже під час таємної вечері незабаром після помазання у Віфанії (Мат. 26, 26-29). Таємна вечеря – більш вдалий символ того, що Ісус дає страждаючим людям. Хліб в першу чергу символізує істоту (душу) Ісусу Христа і його «слова». Вино уособлює божественний дух Христа, який запліднює слово, і альтруїстичну діяльність. У католицькій церкві підкреслюється преображення хліба і вина у плоть і кров Христа, в євангельській церкві – торжество пам’яті про Христа. І та, і інша по-своєму права, так як навіть у звичайній «святій воді» наука виявляє змінення кута водяних молекул. Найбільш суттєвий момент – це змінення, які відбуваються в самому учаснику, його зосереджена готовність до преображення, яке випромінюється перетвореними «плоттю і кров’ю», що перетворюють, Христа. Хліб і вино одночасно є «наглядними посібниками». Деякі намагались налаштуватись на преображення через «плоть і кров» Христа чисто духовно, не використовуючи хліба і вина, і також досягли успіхів. Однак цей шлях важче. Коли люди намагались проводити свою власну благу вечерю, яка не претендувала на звання церковного «таїнства», її називали «агапе», що в перекладі з грецької означає братську любов. У бичуванні недосвідчені бачать те, що відбувалось насправді, в поверхневому, карикатурному вигляді, тому не слідує зосереджувати на ньому увагу при слідуванні по етапам шляху Христа. Це відноситься і до вінчання терновим вінцем. Однобічний акцент давньохристиянської езотерики на стражданні співвідноситься з останніми пізнаннями як стара версія подій у викладенні Івана Хрестителя з майстерною проповіддю вчення Ісусом і його учням. Людина вільна вибирати сама, яким шляхом йти.

Теологи часто сперечались, чи відображала Остання Вечеря їхню власну форму Свята Великодня, або Ісус замінив старе свято, проголосивши себе дійсним «Агнцем Божим». Нова згода Бога з людьми (Новий Заповіт) через Ісуса (Від Люки 22:20) розглядалась у зв'язку з Другою Книгою Мойсея 24:8; Єр. 31:31-33; Ісайя 53:12. Хліб розглядався чимось більш, аніж особистість Христа, а кров як повністю зцілююча молитва. Інші взяли під сумніви оригінальність того, що було дано згори (так звані слова установ), що не є дуже ймовірним, так як це розглядається у деяких ранніх писаннях.

На німецькій і англійській сторінці тут наведена цитата з Євангелія від Матвія 6, 26-29 про таємну вечерю (святе причастя, євхаристія).

Питання:
Якщо я ще не відчув це, хочу я питати* Бога отримати можливість будувати відносини з іншими приязно – навіть якщо це вимагає змінити моє мислення?

Вернутися до змісту.

 

Вінчання терновим вінцем і прощальні промови.

Так як бичування вважалось у римлян стандартним мінімальним покаранням, тлумачення цього поняття в дусі дохристиянських містичних культів відступає на другий план. Наступне поняття містерій – вінчання терновим вінцем (Ів. 19, 2-3), навпаки, не входило в звичайний римський набір карних мір**. В цьому простежується певна іронія – шипи замість злата. Виникає питання, чому солдати, не маючи ніякої можливості усвідомлення сенсу свої дій, так точно дотримуються традиції містерій? Навіть якщо б вони могли помічати зовнішню схожість, (багато солдатів були прибічниками таких культів) вони не змогли би примусити Христа діяти згідно з їх власними уявленнями.

На той час як золота корона була символом зовнішнього господарювання, причому необов’язково в негативному сенсі, терновий вінець Христа був символом майстерства учителя, яке нічого не давало в мирському житті. Ще і шипи кололи голову. Тут також слідує шукати не страждання, а силу для здолання всіх уявних вагань, хоча у Христа їх начебто немає зовсім. Вони проявляються тільки одного разу, перед тим, як він остаточно вирішує, що «чаша» не повинна його оминути. У бичуванні і терновому вінці ми бачимо продовження лінії, яка була розпочата омиванням ніг. Відчуття і пізнання, незважаючи на всі перешкоди, що були, «священні».

Ця стала тенденція до здолання власної обмеженості має енергетичний зв’язок з новими руками сучасності – рухом за мир, екологічним рухом, духовними течіями, які ставлять перед собою мету «лікування землі».

І «бичування», і «терновий вінець» - це реакція, зліпок з попередніх подій. Накопичення позитивного потенціалу приводить до духовного розкриття, яке дозволяє перевершити себе, яке спостерігається в «прощальних промовах» (Ів. 13, 31-17) і зустрічах з Пілатом (Ів. 19,5*). (*«Ось, Людина!» Слова, які під час медитації стають як передчуття того, що Христос стане прообразом звільненої людини). Вчинками були не тільки омивання ніг і таємна вечеря, але і слова Христа.

У світлі цих висновків, коли мова йде про «етапи християнської посвяти чи розвитку», доцільно надавати більшого значення позитивним основам.

**) Однак, в історії релігій існувала фігура осміювання або король глузування, який існував для прийняття головного удару суспільного гніву. У Старому Заповіті був цап-відбувайло, призначення якого було спокутувати гріхи людей (Третя Книга Мойсея 16:15). В обидвах випадках це мало значення символічного ритула. З цієї причини традиційна теологія зробила спробу показати, що тільки Ісус був здатний зробити дійсно справжню жертву для людства. Деякі критичні теологи були думки, що через це повертаючись до старих жертовних культур вони змогли підняти питання про основну ідеї жертви. Це може було легковажно, але як показано вище, події містять набагато більше, аніж аспект жертвування собою. Його мета є також важливою.

Питання:
Хочу я питати* Бога - якщо я не усвідомив це - допомогти мені мудро мати справу з групами, до яких я належу – навіть якщо це вимагає важку працю над моїми старими думками?

Вернутися до змісту.

 

Розп’яття на хресті покладання в труну.

Хрещення і смерть Ісуса інтерпретуються ще різноманітніше, ніж інші етапи його шляху. По-перше, це пов'язано з тим місцем, яке відводиться цим подіям офіціальною церквою. По-друге, тлумачі намагаються пристосувати їх до власної світоглядної системи (див. Ів. 19, 12-37).

Наприклад, гностики, які примикали до ранніх християн, охоче розглядали феномен Христа, але, знаходячись в рамках давньогрецької культури, вони не могли собі уявити, яким чином настільки велика світла істота могла народитись від звичайної жінки і померти. Вони робили висновок, що він, подібно ангелу чи великим вчителям Сходу, був лише в своєму псевдотілі, яке власно говорячи, не було смертним, а просто розчинилось згодом. Їх вчення вважало земний світ і матерію споконвічним злом, тому вони не могли допустити думки, що подібна істота повинна була пройти всі етапи земного життя і навіть наситити її своїм світлом. Термін «гностицизм» використовується тут у противагу апостольському гнозису. З такою відмінністю згоден навіть критик сектантства Ф.В. Хаак. Однак у подібних вченнях зустрічаються які завгодно переходи. Наприклад, гностичне «Євангеліє істини» визнає факт, що Христа прибили до хреста цвяхами.

Люди, які стоять на позиціях матеріалізму чи заперечення, розповсюджують легенди, що Христос нібито був позашлюбним сином римського солдату, хоча моральні уявлення того часу не допускали нічого подібного. Були також чутки, що Христос не помер, але вижив. Спроби заперечення біблійських подій вживаються аж до наших днів, наприклад, могилу старця на ім’я Ісус в Кашмірі намагаються пов’язати з біблійським Ісусом. У сучасній літературі фігурує ще одна могила Христа в Європі, яку поки не знайшли. Треба відмітити, що ім'я Ісус, яке в різних джерелах звучить як Іегошуа, Ієшуа і Йесат, зустрічалось доволі часто. В апокрифах (не включених в біблійський «канон» текстах писання) діяло немало інших Ісусів – Ісус Сирах, Ісус бен Пандира, не говорячи вже про те, що згідно тлумачення Р. Штайнера розходжень в генеалогії у Матвія і Луки, насправді було два хлопчика Ісуса, які були пов'язані один з одним.

На фоні цих тверджень появились суперечливі результати досліджень Туринської плащаниці Ісуса. То вона мала пилок, датована часом і місцем, де жив Христос, то, виявляється, була зіткана у середні віка. Спочатку говорили, що відбиток на плащаниці міг бути залишений тільки в результаті випромінювання з великим викидом енергії, наприклад під час раптового розпаду матерії, потім говорили, що патьоки крові - це свідчення того, що Христос ще був живим, коли його зняли з хреста. Останні дослідження знову підтвердили справжність ткані і загадковість виникнення зображення. Можливо, все це допомагає людям (див. зауваження про шлях апостола Фоми в главі про дива) приближатися своїм земним розумом до осягнення реальності, яка відбувалась з Христом. Лорбер вважає несправжньою тільки «Трирську сорочку», але і лише для того, щоб люди не відхилялись від мети - пошуків віри в середині себе і не ставили її в залежність від зовнішніх артефактів, суджень і теорій.

Але навіть подібні дослідження можуть спонукати до пізнання через медитацію, бо ми маємо справу з деякою подією, яка не вкладається ні в які відомі схеми. (Див. також «Ісус в Індії – кінець однієї легенди» Гренбольда і гектографований рукопис «Помер на хресті» Маргарети Екель, на німецькій мові).

Як вже зазначалось вище, свідчення містиків нерідко значно краще допомагають відповісти на питання про значення подій минулого дня для сьогоднішнього розвитку людства і про їх характер. Чим більше у людини духовного досвіду в цій області, тим краще становиться її розуміння. Видіння християнських містиків і стигматиків, тобто носіїв ран Христа, незважаючи на відсутність між ними контактів, в багато чому схожі. Вони мають деякі деталі переживань Христа, які не потрапили у Біблію. Від Франциска Ассизьського до отця Піо і Терези Коннерсройтській, вони схожі вже цією деталлю. (німецькі: Höcht: "Träger der Wundmale Christi"). Всі вони проходили до висновку, що розп’яття Христа були реальними подіями і залишили глибокий відбиток на нашому світі. Раптово виниклий чи свідомо встановлений зв’язок з цими подіями приносить надзвичайне страждання, але разом з ним і надзвичайну силу, яка не валить до низу, а піднімає. Звичайно, життя настільки видатних людей стоїть до екзистенціального, всеохоплюючого характеру розп’яття ближче, ніж підхід, який використовує тільки розум. Тема життя і смерті у своєму вимірі більше всіх окремих планів істоти разом узятих, включаючи «причинний» план вироблення принципів і долю. Люди з менш яскраво вираженим містичним зв'язком з Богом можуть медитувати про події в житті Христа, використовуючи їх як місток в реальність, яким би недосконалим не був цей метод. Говорячи розп’ятому рядом з ним розбійнику, що той буде з Христом в раю, Ісус дає розуміти, що люди дуже скоро отримають можливість чуттєвого повтору його шляху.

Свідоме проникнення думкою в саму глибину цих процесів людського буття, пов’язаних з пригніченістю, стражданням і приниженням, може дати певну реальну користь у сучасному житті. Хоча ця користь не залежить від пори року і географічного місцезнаходження того, що відбувається, пасхальний період, схоже, найбільш сприятливий. Христос ніби додав нову «октаву» до давнього, що обумовлене порами року і традиціями ритму вгасання старого і народження нового життя.

Вже на прикладі Лазаря видно, що Ісус відмовляється визнавати попередній порядок речей, коли вважалось, що фізична матерія ставить нездолані перешкоді на шляху духа. Крім Бога, ніщо суще, яким би воно не було інертним і негативним, на його погляд, не повинно залишатись незмінним вічним. Перетворенню піддається все. Звичайно, чим глибше і несвідоміше те, що потребує преображення, тим важче на нього впливати.

Під час хрещення, як і в попередніх подіях, наряду з силою подолання проявлялась універсальна свідомість. Взяти хоча б слова на хресті: «Здійснилось!» «Жертвенна любов», яка звучить в цьому слові і яка однаково допомагає всім, недостатньо передається старим богословським виразом «спокута людства жертвою Ісуса Христа», яка звучить майже як юридичне формулювання. В наш час воно може розглядатися як спроба «відтворення» цієї любові людською свідомості, однак, спочатку цей вираз міг відповідати уявленням давніх ізраелітів про те, що Бога можна умилостивити ритуальними жертвоприношеннями (тварин та ін.), - чому сам Христос ніколи не вчив.

Інші теологічні течії, які роблять наголос на те, що Ісус до самої смерті не змінював своїм принципам, також не можуть пояснити феномен містичного досвіду і фізичні прояви, які супроводжували його, на зразок стигматів, голоду і т.ін. Див. також «Побічні фізичні явища містики» Терстона і «Від Франциска до отця Піо і Терези Нойман» Хехта, а також наступну главу.

Руперт Шелдрейк, біолог, який став відомий в колах нових духовних рухів завдяки цілісному мисленню, розробив теорію «морфогенетичного поля». Якщо у мавп на острові з’явились нові навички, то у мавп такого ж виду, які не мали з першими ніякого контакту, скоро також з’являлись ті ж самі навички. Отже, повинен існувати невипадковий вплив енергетичного поля, яке пов’язує всіх тварин одного виду. Коли автор спитав Руперта Шелдрейка, чи міг розвиток Христа до розп'яття і воскресіння передаватися усьому людству через аналогічне енергетичне поле, Руперт, здивувавшись і поміркував, відповів: «Так, але в такому випадку замість морфогенетичного повинно було діяти духовне поле».

Це також ще не «доказ існування Бога». Тим не менш, деякі нові напрямки в науці дозволяють ближче підійти до розуміння цих складних взаємозв’язків, ніж теологія, яка або догматично дотримується старих вчень, або попросту не приймає до уваги те, що складне для її розуміння.

Розп’яття співзвучне, але не ідентичне давнім ритуалам посвяти. Хрест чи дерево, на якому підвішували людину, можна зустріти, наприклад, на півночі в міфах про Одина, який провисів на дереві дев’ять днів і осяг в цей час піднесені істини. Гробниця нерідко використовувалась як місце посвяти ще в епоху мегаліту і в часи кельтів, але особливо яскраво це проявилось в єгипетській культурі пірамід. Неважливо, чи були піраміди місцями поховання – висічене ім’я мало про що говорить, а прямих доказів немає, - але в культових цілях, як і кельтські кургани, вони використовувались. В наші дні це вже неможливо проігнорувати через безліч фактів. Р. Штайнер помітив, що обидва напрямки духовного розвитку, лінія хреста і лінія гробниці, зливаються в житті Христа воєдино.

Чуттєве відтворення хрещення – «північ душі», «містична смерть», відірваність від усього, за що могла би зачепитися людина, яку в тій чи іншій формі відчули всі відомі містики, має певну спорідненість з вищим відчуттям йоги – нірвикалла самадхі чи відчуттям порожнечі в «нірвані». Християнська містика дозволяє відчути, що за цією порожнечею стоїть «щось», а саме Христос чи Бог. Ауробіндо показав, що нірвану можна пройти і проникнути в сфери, що стоять за нею. На християнському шляху частку цієї повноти, яка лежить за межами всього сутнього, можна відчути вже на першому етапі, тому що містком є сама сутність Христа, яка вже пройшла земний цикл.

Коли хтось як Ауробіндо зіштовхується з енергіями, які супроводжували розвиток Христа, не маючи опори, це виглядає як ходження по канату над прірвою. Однак, подібний досвід цілком можливий. Достатньо згадати випадок з індійським хлопчиком Саду Сундаром Сингхом (Sadhu Sundar Singh), який нічого не знав про християнство, але наполегливо ставлячи в душі запитання про Бога, раптом пережив відчуття Христа і згодом написав про це книгу. Під час індуїстських тантричних вправ людям, які розраховували на появу індійських божеств, раптом являвся у видіннях Христос. Говорячи словами Біблії: «Дух дихає, де хоче».

Р. Штайнер бачив у Христі сонячну істоту, яка було добре відома деяким вищим мудрецям в дохристиянську епоху. Звичайно, устояна християнська релігія і її богослови навряд чи побачать в цьому щось корисне, але інші культурні кола це може зацікавити. Див. Главу «На початку було слово…» в даній частині, а також додаткову сторінку про Старий Заповіт і дохристиянські релігії.

В інших джерелах, зокрема у Лорбера, говориться, що після сходження його на землю з’явилась можливість чуттєвого сприйняття Ієгови. Очевидно, що сприйняття, як часто буває, згодом було викривлено людьми. Але це не означає, що кожну старозаповітну подію можна оцінювати згідно людської логіки сучасного суспільства. Бог знає краще нас, що і чому він робить.

Ще пізніше, 2000 років назад відбулось земне втілення Христа, подія, яка стала поворотним пунктом у розвитку світу, охопило цілком цей розвиток і все людство, встановило внутрішній зв’язок між ними і життям Христа. Старі культи розклались, а згодом християнство також стало поверхневим, але дослідження в цій області все одно мають значення. Христос не годиться на роль гаранта влади якоїсь окремої релігійної общини. Йому було призначено предстати істотою, яка уособлює собою все людство, «новим Адамом» з Голгофи.

Богослови оперують поняттям відпущення гріхів. В реальності же «спокута» як зародкова можливість потребує в наступній діяльності тільки тоді може реально проявитись у житті. Реально і те, що при налаштування на життя в Богу, відкритими для нас Христом, це життя може бути органічніше, ніж при налаштуванні на механічні закони, долі чи карми. Христос також говорить про розплату «до останньої полушки», але ніде не згадує, що розплата буде, як раніше, здійснюватись згідно принципу «око за око, зуб за зуб». На перший план виходить нова задача людини. Якщо в її здатностях є щось корисне для неї і її оточення, воно береться на озброєння. Здолання минулого перестає бути самоціллю і поштовхом до розвитку. Коли сьогодні в людині взаємодіють різні здатності, цій взаємодії надається допомога «згори».

Хоча вивчення праць Р. Штайнера на дану тему може викликати враження, що Христос займався тільки долями людства, а індивідууму залишалось змінювати свою долю своїми силами, багато християн прийшли до однозначного і не раз перевіреному висновку, що Христос може надавати допомогу в перетворенні долі окремої людини. Таке преображення не є стовідсотковим використанням всіх закладених в людині можливостей і бере до уваги той факт, що вона оточена іншими людьми. Енергія прощення ближніх також дуже реальна річ, характерна для дійсного християнина. Прощення порушує споконвічний кругообіг насилля і відповідного насилля. Однак воно не переслідує мету лише визволення від земних колізій чи відмежування від них, в чому воно було б співзвучно, наприклад буддизму. При глибшому налаштуванні прощення – це сила, яка дозволяє ліквідувати конфлікти зсередини, не відступаючи назад, але здобуваючи додаткову енергію для життя в світі у самому широкому сенсі слова, подібно «робітник на винограднику».

Навіть на такому вимогливому рівні людина, очевидно, не губиться як крапля в океані. Ефект раптового залишення позаду особистості, розсіяної на тисячі частин, в тому числі психічних і ментальних частин, яким «розп’яття» описують в теософії чи яким цей ефект описував Кастанеда щодо шаманства, не використовуючи поняття хрещення, реально був пережитим і бува описаний людьми неодноразово.

Тут краще порівняти людину, «яка звалила на себе свій хрест», ніж попередні зусилля, що освоєння екзистенціальної сторони життя досягли нового ступеню концентрації і глибини, з клітиною, яка несе відповідальність за все те, що пов’язано з глобальним організмом.

При всіх зусиллях виявити значення факту і символіки розп’яття для духовних цілей нашого часу, не варто забувати, що воно має і інші аспекти.

- Той факт, що Христу довелось пройти через всі стадії людського буття, від народження до смерті, змінило їхнє значення завдяки новому відношенню до них;

- Розп’яття, крім іншої давньої символіки хреста, було засобом світської страти того часу, в якому проявився брехливий, протиправний і матеріалістичний підхід супротивників Христа. Все трапилось, як це мало статися, і не треба виводити із цього ніякий хрестовий фетишизм. Це була остання, судорожна реакція відсталих, несвідомо діючих органів влади, які впали у негатив, того часу, які виглядали карикатурою поряд з перетворюючою свідомістю Христа. Благодатний вплив подій, що відбулися, не залежав від жорстокого відношення до Христа; його не можна відділяти від воскресіння. Це Божа праця.

- Хрест включає в собі контекст того часу, хоча згодом він повсюдно став символом жертвенної любові, в такому значенні він може використовуватися до цього дня як противага байдужості, ненависті і т.д.

- Менш упереджена картина того, що відбувалось в душі Христа поза обумовленим часом контекстом, складається з його останніх слів на хресті: «в руки Твої передаю дух Мій». Труна, на відміну від ранніх уявлень, не є окремими «щаблем», але утворює єдність з розп’яттям. Сенс смерті Христа не в самій смерті, а в здоланні програм смерті в людині.

Особлива увага до останніх подій в життя Христа в цій праці пояснюється тим, що духовне проникнення в них поки не таке велике, як в легкі для розуміння попередніх подій. Через це вони обростали заплутаними теоріями, і вимагалось все більше зусиль для їх розплітання і розчищення шляху до безпосередньо пережитого. Деякі богословські течії вважають смерть Христа найважливішою подією його буття, раз хрест, схоже, стоїть в центрі всіх речей. Однак, ця думка хибна.

Подібно до перших учнів Ісуса після Розп’яття та Вознесіння традиційні теологи усвідомили, що декілька текстів зі Старого Заповіту аж до дрібних деталей можуть бути прочитани як алюзії до пізніших Страстей Христових та їх врятоване повернення (Єв. від Люки 24:27; Псалми 22; Псалми 40:7н.в.в.* (*тут і далі – наступні вірші);Псалми 69:22; Єв. від Ісайя 52:13-14 та 53; Захарія 12:10 та 13:1; Книга Мудрості 2:10-20, та ін.). Знову у традиційних письменах про роки служіння Ісуса було декілька алюзій про пізніші Розп’яття та Вознесіння – які частково важко розпізнати та особливо через цю причину не можуть бути пояснені як пізніші доповнення. Більш того, дохристиянський грецький філософ Платон відчув, що його ідеальний образ повністю справедливої людини в цьому світі може закінчитись розп’яттям (Політія II). Помітно, що ці випадки повинні були також зробити глибоке враження на римлян (н-д, Марк 15:38). Не дивлячись на відчутне велике значення цієї жертви у величнішій біблійній системі цінностей, деякі критичні теологи особливо не були нею вражені. Вже з перших днів християнства різні групи людей брали за приклад те, що люди з їхньої групи пережили або те, що вони могли зрозуміти, а це приводило до різних релігійних поглядів.

Питання:
Хочу я питати* Бога про допомогу мені у пошуках подолання старих уявлень про старіння, хвороби та смерть?

Вернутися до змісту.

 

Питання пустої гробниці, «спуск у пекло» і «вознесіння у рай».

Можливо, варто торкнутися деяких інших питань, пов'язаних з розп'яттям. В першу чергу це питання пустої гробниці Христа (Ів. 19, 38 – Ів. 20, 10). Раніше згадувалось, що тут мова не могла йти про нормальне зцілення живого за допомогою трав. Никодим явно використовував речовини для бальзамування і муміфікування. Аналіз «воскресіння», який наведений в наступній главі, практично виключає викрадання тіла і його перепоховання в іншому місці із не обмеженого матеріалізмом розгляду. Подальші висновки можна зробити, працюючи над питаннями, які менш частіше задаються.

Наприклад, можна намагатися відповісти на питання про те, що взагалі звичайно трапляється з людиною під час і після смерті і є чи тут якісь відмінності. Спроби дати відповідь неодноразово робились на основі релігійних одкровень і переказів, філософських міркувань, гуманістичної і трансперсональної психології, клінічного і індивідуального досвіду (наприклад, Елізабет Кюблер-Росс та іншими).

Практично всі релігії походять з того, що людина «продовжується» не тільки у своєму потомстві і культурній спадщині, але продовжує існувати як індивідуум в духовному плані. Культи пращурів первісних народів також не орієнтуються виключно на «продовження життя» у нащадках, але передбачають реальне продовження духовного життя пращурів і навіть їх відчутну присутність в культовому і світському житті нащадків. Навіть там, де вважалось, що людина могла перетворюватись в інші форми життя, наприклад, каміння чи щось ще, як правило, її подальше існування у вигляді духовної істоти визнавалось як факт. Нові релігії також підкреслюють непереривність життя, вони вважають, що життя продовжується на більш високих рівнях буття, ніж фізичний, і ведуть мову про можливості і проблематику контактів між цими рівнями буття. Щоб відправити свідомість в більш високі сфери, розроблялись відточені церемонії (див. «Тібетську книгу мертвих»), якими, зокрема, займався К.Г. Юнг. За такими питаннями як преображення в новому тілі також є найрізноманітніші свідчення і уявлення. Християнство поділяє точку зору багатьох інших релігій, вважаючи, що смерть – не остання інстанція. Вже в епоху раннього християнство існували різні погляди на «передіснування» душі від зачаття і реінкарнацію. Деякі сучасні теологи вже не вірять в життя після смерті і, отже, «вічне життя», шлях до якого відкриває Христос*. Такі теології запозичили природничі уявлення про життя, датовані XIX століттям, зараз зовсім застарілі.
Практичний досвід скоріше здобувається в пошуку відповіді на вічне питання людства – «що приховано на тому боці (за зовнішньою поверхнею світу)»?
*Вічне життя в християнському сенсі, обітовання «праведникам» (напр., Мтв. 25:46) і / чи послідовникам Христа (напр., Лук. 18:29-30), а також віруючим в Христа (напр., Ів. 3) зовсім не несе в собі «потойбічний» зміст. Як змінюємося ми, уподібнюючись «небу» в Христі, так змінюється і життя в «прийдешньому світі», який згадується в Писанні.

В області медицини є свідчення людей, які повернулися із стану наркотичного трансу чи клінічної смерті, про відчуття на іншому рівні свідомості. До того ж, наукою встановлено, що в момент смерті відбувається зниження ваги тіла на 21 грам. Антропософія оперує поняттям відокремлення Я чи духовної «істоти», «астрального» чи «емоційного» тіла, «ефірного» чи «енергетичного» тіла, а також фантомного тіла, за котрим слідує відхід спочатку на чуттєвий, а потім на ментальний план, тобто план власного Я, і у причинний світ під незмінним контролем вищого Его.

В багатьох повідомленнях альтернативних наук і преси говорилось про самогубців, які довгий час залишались прив’язаними до земного оточення. Їх неприємні відчуття, проти очікування, зовсім не були стерти.

Сьогоднішній рівень знань сприяє розумінню того, що при житті людині слідує займатися в своїй душі нетлінними цінностями. Те ж саме намагалась донести до людини Біблія. Той, хто прожив життя, повного руйнування, егоїзму і жадоби, зіштовхнеться з проблемами і пожалкує про втрачене. А ті, хто відносились до людей з увагою, допомагали їм і бачили в собі частку Божого світу, завдяки своєму світлому характеру зазнають приємні відчуття.

Можна задати і більш глибоке питання: як сутність людини обходиться за її смерті з накопиченими на різних рівнях, включаючи фізичний, здатностями, життєвим досвідом і іншій духовній субстанцією? Які різниці існують в цій області? Відповіді на такі питання можна знайти в літературі, наприклад, у пастора Резермюллера. Вони дозволяють зробити висновок про більш чи менш явний «відбір» найбільш суттєвого багажу з усіх планів людської сутності. До речі, у зв’язку з цим процесом поховання в землі краще кремації. Є також згадки про раптовий розпад субстанції, що спостерігається, в могилі.

Протягом багатьох століть і до сьогодні існували і існують перевірені церквою свідчення про «нетлінні мощі». До них відноситься, зокрема, тіло Бернадети Субіру в Лурді. Немало повідомлень і про «пусті гробниці». В таких випадках, як правило, з’ясовується, що ці люди вели особливо богоугодне життя.

На зв’язок з пустою гробницею Христа, схоже, не одразу звернули увагу, вони народилась в хащі езотеричних хитросплетінь. Можна навести цілий ряд дивних аналогічних подій, які не піддаються контролю, але і не заслуговують ярлика несерйозності. Ясно одне – далеко не всі таємниці фізичної матерії вже розгадані. Результати досліджень в області хімії і фізиці, на яких ми тут не будемо зупинятись, так як вони заслуговують окремої глави, наносять нищівні удари по уявленням про непорушність атомів тіла.

Варто також згадати про апокрифи – ранньохристиянські писання, які церква не відносить до «єресі», але і не вважає стовідсотково оригінальними, через що не включає їх в Біблію. В так званому «Євангелії Никодима» наданий опис «спуску Ісуса в пекло» після смерті і його впливу на істоти, які там знаходились заради, очевидно, їх емоційного очищення. Далі говориться, що він зустрічався в раю, який знаходиться над пеклом (і в духовному сенсі також), з героями Старого Заповіту, які там жили. Такі розповіді могли виникнути на основі істинних видінь, від части безпосередніх, від части символічних.

На етапі поховання відбувається останнє преображення тіла Христа, яке проникнуте духом ще за життя, якого супроводжують відповідні події, які відбуваються з духовною істотою, яка відокремилась від тілесної свідомості. Це передвіщає появу цілісного «Нового Адама». Символічно, що, згідно деяким переказам, «Адам і Єва» поховані саме під цією частиною Голгофи («лобового місця».)

Не до кінця вичерпано значення свідчення в Ів. 20, 11-18, згідно якому Марія Магдалина першою виявляє, що гробниця пуста, і усвідомлює, що Христос знаходиться на проміжному етапі*. В духовному сенсі вони як би символізує Єву*. Христос говорить Марії Магдалині: «Не доторкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця Мого». Цей епізод відрізняється від появи Христа після воскресіння, коли він явно дозволяє Фомі доторкнутися до себе. Схоже, дух оживив мертве тіло іншим чином. В той час ні одна легенда не дає ніяких підстав думати, що Христос просто оправився від фізичних ран. Його зовнішність сильно змінилась, реакція Марії Магдалини не говорить, що ці зміни можна віднести на рахунок багатьох ран і синців, які, якщо б вони були, неможливо було б не помітити. Обидві рослинні субстанції, якими користувався Никодим, також були придатні і широко застосовували виключно для бальзамування мертвих. Те, що відбулось, не вписується в класичну схему життя і смерті, тим більше в схему відчуттів на переході від життя до смерті. В ньому закладене велике значення для майбутнього, див. також «Одкровення Івана».

Вернутися до змісту.

 

Воскресіння .

Спустіла могила і воскресіння Христа кидають виклик свідомості багатьох людей (див. Ів. 20, 11 - Ів. 21). Причина цього міститься в людському досвіді, який говорить, що всі люди смертні, в зрозумілій тенденції відсторонюватись від незрозумілого, а також в застарілому, матеріалістичному світобаченні, але який досі викладається у багатьох школах.

Тим не менш, саме матеріалістично мислячі історики і критики підтверджують, що серед давньохристиянських свідчень про життя Христа найбільш достовірними є повідомлення про його воскресіння, тобто свідчення очевидців, які бачили Христа після його смерті в різних місцях, не завжди схожого на попереднього себе, наділеного деякими новими якостями, але в той самий час в подобі, яка була однаково добре доступна фізичному зору і судженню будь-якої людини.

Отже, треба також визнати істинним біблійський опис стану Ісуса, яке припускало наявність реальних процесів преображення в мертвому тілі Христа, яке проникло духом ще за життя, чи в його «посмертному» тілі (адже так звані «духи» зазвичай невидимі). В процесі людського розвитку розділені стани свідомості можуть знову злитися воєдино. «Розділення» є одним із значень слова «гріх». Людина була відокремлена від Бога, свого першоджерела. Таким чином «нижнє», тобто тіло, могло злитися з рештою рівнями сутності Христа. Див. попередню главу про «пусту» гробницю.

«Зруйнуйте храм цей, і Я в три дні споруджу його. Він говорив про храм тіло Свого». Після того, як інші померлі отримують можливість сходження до інших планів буття чи злиття з власною підсвідомістю (див. останню главу), так як через відсутність розділяючи якостей все тепер підкорюється підсвідомості, відбувається нове формування рівнів особистості, включаючи фізичне тіло, як позбавлене «несвідомих» ділянок.

Також і з антропософічної точки зору (Р. Штайнер) воскресле тіло Христа є «Новим Адамом» (1 Коринтян 15: 45-47), новоствореним, і є з тих пір як можливість розвитку у всіх людей (так зване „фантомне тіло", духовне, але яке має потенціальний вплив на фізичне тіло. Це відноситься до досвіду містики у „Внутрішньому світі Христа", який поєднує себе з розвитком людського буття). Воскресіння вважається реальним відтворенням також і в теософських (А. Бейлі) колах. Якими би неточностями не страждали теософські погляди, християнські теологи повинні задати собі питання - чому би їм самим не сформувати подібні і більш правильні погляди, які можуть, принаймні, відповідати сьогоднішньому загальноосвітньому рівню знань? Нерішуче і несерйозне відношення багатьох теологів до воскресіння не відповідає вимогам часу.

Тут варто зазначити, що «воскресле тіло» реально відповідає духовній сутності і не повинно розглядатися як аналог псевдо тіла (майявірупа) в езотеричній літературі, яке деякі вчителя нібито можуть надівати як плаття. Загальне між ними лише в тому, що в обох випадках дух господарює над матерією. В цьому зв’язку можна роздивитись і не зовсім чітко сформульоване вчення про «тіло світла». При цьому мова про відображення вищих рівнів сутності людини у фізичному тілі. Завдяки цьому містку людина, не виходячи з тіла, може занурюватись в реальність, яка знаходиться вище фізичного плану, котрий євреї називають «меркаба». (Див. Д. Хертак «Ключі Єноха» і «Синоптичні Євангелії», видавництво: Zentrum d. Einheit Schweibenalb, CH-3855 Brienz). Склалось організаційно неоформлений рух, який в цей перехідний період всіляко намагається надати духовну допомогу, проводячи «роботу світла». Однак, йому важко встояти перед спокусою, не вважати ту чи іншу нову техніку вправ єдино ефективною для досягнення довгоочікуваного результату - «сходження у вищі сфери». В дійсності таке сходження потребує цілісного розвитку, а значить і зрілості характеру. Див. також наступну главу.

Поняття реінкарнації, тобто перевтілення души в новому тілі, яке в той чи іншій трактовці зустрічається в різних релігіях, додає до феномену воскресіння ще одну глибоко, але недосконало звучну «октаву», але немає з ним одну й ту саму природу. Вчення про існування душі до запліднення і вчення про перевтілення мали ходіння ще в ранньохристиянський період, а згідно Руфінусу вони навіть отримали широке розповсюдження. Однак, цікаво, що їм не надавали великого значення. Це не пов’язано з бажанням людей зосередитись на деякий час на земному життя, як пише Р. Штайнер, чи з намаганням владолюбних пап ввергнути людей в ще більшу залежність на основі тезису про граничність життя, як міркують інші духовні автори. Головне, однак, в тому, що мотив воскресіння закріпився у свідомості людей. Хоча перспектива реінкарнації звучала як музика майбутнього, воскресіння Христа набагато перевершила її. Воскреслому Христа не треба було втілюватись в новому тілі, щоб знову явитись людям. Із критичних висловлень багатьох, хоча і не всіх християнських гру про реінкарнацію можна зробити висновок, що непохитні закони «механіки душі» по відношенню до долі, смерті і реінкарнації, принаймні, коли вони розглядаються самі по собі, мало відповідають життю, яке прожив Ісус. Сказане зовсім не означає, що реінкарнації ніколи не могло бути чи що вона не існує зовсім. Не можна попросту відмітати «досвід реінкарнації» минулого і теперішнього, навіть якщо не весь такий досвід базується на дійсній реінкарнації. Однак в християнстві це буває виключно рідко, як у випадку з Іваном Хрестителем. Він не просто взяв на себе функції Ілії – Ісус прямо говорить, що він і є Ілія. Тим не менш, він скоріше грає роль сутності, яка послана на землю з особливою місією, ніж роль білки в колесі все нових і нових народжень. Крім того, християнські містики, які приймають реінкарнацію як факт (наприклад, Лорбер), часто підкреслюють значення нових потойбічних шляхів навчання. За життя сьогоднішньої людини можна багато чому навчитися. Існують свідчення, що реінкарнація в цілях внесення підчищення і подальшого розвитку відносно свого оточення вже не носить попереднього автоматичного характеру. Можливо, саме ці застарілі уявлення зробили вчення про реінкарнацію підозрілим в очах християн. До того ж, ні Бог, ні Христос не фігурували в доктринах реінкарнації, які з’явились з інших джерел. Це не означає, однак, що всі феномени, на які посилаються інші релігії, свідомо неприйнятні для християн. Принаймні, фізично-душевно-духовна природа людини всюди однакова, тому всі можуть пізнати щось нове, проводячи порівняння, якщо не стригти все під одну гребінку.

Про механістичні уявлення, про карму і реінкарнацію вже говорилось в главі «Розп’яття».

Сьогодні часто можна спостерігати, що яскраві особистості, не встигнувши навіть подорослішати, вже зовсім несхожі на своїх фізичних батьків. Іноді здається, що їх тіло скоріше сформувалось під впливом якихось інших, можливо більш ранніх культур. Це може бути пов’язано із зрослим у порівнянні з древністю значення душевно-духовної сутності людини і зменшенням значення зв’язку з пращурами і генетикою. Р. Штайнер вважає, що це пов’язано з діяльністю Христа.

Не зважаючи на цей феномен, в діяльності Христа не варто однобічно виділяти тільки душевно-духовний аспект. Вона скоріше є довгочасним імпульсом до вдосконалення і пошуку нової гармонії обох сфер. Дух, душа і тіло повинні відповідати один одному (що сьогодні спостерігаються далеко не завжди). Саме цей шлях до воскресіння не припускає під собою і не потребує тільки так звану «позателесну» духовну роботу, а Тілесне стане духовним і Духовне тілесним – він починається лише по той бік всіх однобічних інтелектуальних тлумачень. Див., наприклад, Лука 24:36-43. Ідея розчинення багатоманітності різних народів в єдиній людській расі також далека від цього імпульсу, як ідея раси господ, яка пригноблює всі інші народи. Є частини і є ціле. Ця думка звучить як банальність, але в наш час вона потребує свідомого осягнення.

Девіз Христа: «Дивіться, я все зроблю новим». Навіть коли він апелює до серцевини індивідуальності, до того місця, де людина вже «не єврей і не грек», а просто людина, на увазі мається не єдина людська надсвідомість, а думка, яку Бог думає і здійснює через окрему людину. На основі своєї індивідуальності людина може створювати нові спільноти, які не мають коренів в сім’ї, стані і інших минулих зв’язках. Але в нові відношення на основі духа можуть вливатися і «старі» відношення, якщо вони перетворились із несвідомої нав’язливої необхідності у вільне волевиявлення.

В главі про розп’яття є згадка про розповсюдження його ефекту на все людство за допомогою енергетичного поля. Доцільно відмітити, що після того, як Христос пройшов через всі етапи свого шляху, всі вони стали доступні нам одночасно. Хоча тут викладені всі етапи шляху Христа і їх послідовність, індивідуальне співпереживання розп’яття отримує новий сенс завдяки тому імпульсу, який дало воскресіння. Настання фізичної смерті до того, як подіє «сила, що воскрешає», не є очевидним наслідком навіть найсерйознішого співпереживання. Містичний досвід підтверджує, що сила воскресіння подібно всюдисущій силі тяжіння стоїть за всіма, навіть найпростішими кроками. Виходячи з інших підстав, Р. Штайнер зробив висновок, що пасхальна подія в наш час діє як нерозривне ціле. Є і інші свідчення, наприклад, про «ефіризацію крові».
Спадщина, яка дісталась від нього і «послідовників Ісуса Христа», зберігає значення по цей день.

В цьому контексті цікаво появлення нових рухів, котрі, як і Христос не приймають неминучості смерті тіла.

Індійський філософ і йог Ауробіндо, відчувши досвід нірвани, працював в близькому напрямку і вів пошуку «шляхів впровадження в земне життя суперментальних енергій». Його духовна сподвижниця «мати» Мирра Альфасса зуміла просочувати нею обтяжені пам’яттю рівні фізичного тіла, наприклад, клітини, які мають відношення до старих програм смерті. Вона сприймала цю діяльність як «роботу на тілі людства».

Рудольф Штайнер говорив про нововиявлені вищі члени сутності людини чи «тіла», які стоять вище розуму, які дозволяють вольовим зусиллям змінювати структуру попередніх емоційних, ефірних життєвих енергій і фізичних сторін сутності. Він називає вищі члени сутності людини «самодухом, життєдухом і духолюдиною». Читаючи його праці, можна подумати, що цим пророцтвам судилось звершитися у віддаленому майбутньому. Однак, якщо порівняти його слова з сучасним розвитком, становиться видно, що вони важливі вже зараз, нехай і не в повному обсязі.

В езотеричному буддизмі також маються згадки про аналогічні вищі «тіла» - «дхармакайе, самбхогакайе и нірманакайе», які можуть бути у істоти Будди. У той же час в цих різних напрямках думки немає єдності між цілями, методами і результатами досліджень. Зрозуміле одне – різні люди, незалежно один від одного, ведуть роботу в однакових напрямках, тому їм можна дати реальну оцінку.

Ось ще одне свідчення нашого століття: книга «В духовному вогні Божому» Карла Велькіша. Маючи як містик надзвичайну фізичну чутливість. Він отримав задачу, яка підкріплена баченням, служити інструментом Божого преображення фізичної матерії. Через те, що люди, які виконують надзвичайні, «надані згори» завдання, можуть вважати себе унікумами, а в розподілі задач Богом важко розібратися, вони легко підпадають в розряд «фантазерів». Однак, люди знайомі з мистецтвом містичних переживань, знають, що, не зважаючи на деякі виправлення на суб’єктивізм, вони мають реальне значення. Це відноситься і до Велькіша.

Нові групи терапії духа, в основному в США, проповідують «безсмертя». Вони намагаються усунути за допомогою терапії «уявлення про смертність» і намагаються реально подовжити життя і добитися, щоб воно випромінювало позитивність, використовуючи техніку дихання реберсинг (для оброки родової травми), а також здорове харчування. Хоча християни в цих колах не грають помітної ролі, вони є серед видних фігур руху, наприклад, мормонка Анналі Скерін, яка описала власний досвід дематеріалізації і рематеріалізації тіла в рамках її зв’язку з Богом.

Інші дослідники ведуть пошук способів омолодження в області гормонів. В цих дослідженнях є раціональне зерно. Їх не можна огульно відносити до проявів манії величчя.

Правда, у відношення до Христа треба відмітити, що для нього мала вагу вся сутність людини, її вчення – не культ тілесності, який розглядає фізичне життя, як вище, взяту саму по собі цінність. Він переслідує мету не повернення життя окремим клітинам, а зцілення тіла ціликом з усіма його органами і клітинами, без відриву від духовної сфери людини. Христос припускає не обов’язок жити, а свободу життя. Вищеназвані пошуки не повинні через це зупинятись, але, якщо хто-небудь вирішив зробити цей складний акт балансування над прірвою, він повинен розуміти небезпеки, що його підстерігають.

Тому енергія воскресіння, пережита в Христі, виразно і цілісно приведена їм в дію, виступає «ферментом» гармонійного розвитку. Окреслені їм шляхи засвоєні далеко не повністю. Тому є сенс підтримувати з ним свідомий зв’язок.

«Воскресіння» перестало бути виключним досвідом духа. Воно здатне внести необоротні зміни до всіх сфер життя – феномену, який маловідома група Нового Одкровення «Центр світла Віфанія» з швейцарського містечка Зігрісвіль в своєму журналі «Ліхтботе» (Посланець світла) визначила як життя, що «воскресило». Після «вузькості брами» хреста відкривається повнота. Ісус підкреслював, що його шлях становиться зрозумілим тільки через дію. Успіхи в особистому засвоєнні спадщини Христа частково дозволяють розуміти значення цього далекосяжного кроку. Ми вже могли переконатися, що цей шлях не одноманітний і не є монотонний підйом до однієї єдиної вищої точки. Він проявляється в людині як скероване Богом спорудження в людині великої будівлі, в якій кожен камінець кладеться на попередній. Каміння - це якості буття людини, які переживуть зовнішню будівлю. Христос оголошує людям, що людина, подібно до того, як древня людина була створена згідно з одкровеннями різних святих писань досконалою, може знов стати «досконалою як Отець на небесах», пройшовши через хаос і драматизм недосконалого світу. Це вірно не тільки у відношенні найпростіших кроків на шляху Христа, але і такого етапу, як воскресіння. Сам Христос не встановлював межі вже тим більш не оголошував мірилом людську здатність до осягнення. Він задав новий масштаб, вказуючи: «Я – хліб життя», «Я – світло світу», «Я – двері», «Я – добрий пастир» і навіть «Я – воскресіння і життя; віруючий в Мене, якщо і помре, оживе», тобто оживе відразу, а не до всезагального «Страшного суду», як стверджують деякі християнські течії. «Я—шлях. істина і життя», «Я - істинна виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар…а ви парості», «… Я Цар, я на те народився і на те пришов у світ, щоб свідчити про істину». Христос – це «Я Є» в людині, яке варто відрізняти від побутового егоїстичного Я.

У єврейських віруваннях було воскресіння або повстання з мертвих, але тільки в кінці часів. У традиційній християнській теології, однак, Воскресіння розглядається як нова можливість через віру у Христа, але без опрацювання її за межами Останньої Вечері. У розрізі сучасних, критичних теологічних розміркувань це вже може розглядатись як прогрес – порівняно з більш матеріалістичною формою теології, котра хотіла просто пояснити все, що було важко уявити - ,що Вознесіння знову стали використовувати як «метафору» - у символічному алегорійному змісті. (Ганс Кесслер, антологія «Вознесіння Мертвого»). Деяким може необхідний такий підхід для того, що важко уявити, але не є необхідним тим, які можуть прямо вірити у Вознесіння як у внутрішню, так і зовнішню реальність. У деяких відношеннях це вірування простих християн відноситься більше до сьогоднішнього рівня дослідження та знань у багатьох галузях, як воно прийнято у теперішніх дослідженнях. Для тих, хто бачить все як просто «метафоричне», згідно наших досліджень, вони можуть отримати тільки благо духовного повчання, а ефект зцілення, який має вплив прямо на фізичне тіло навіть сьогодні, прийде пізніше або не у повній мірі.

На німецькій і англійській сторінці тут наведений уривок із Євангелія від Івана 20: два явлення воскреслого Христа.

Питання:
Хочу я дослідити разом з Богом, як сила Воскресіння може стати плодотворною сьогодні?

Вернутися до змісту.

 

«Вознесіння на небо».

Примітка: в англійській мові поняття «вознесіння» і «перехід на вищий план» передаються одним тим самим словом – Ascension. «Перехід на вищий план» як поняття, яке використовується сучасними «працівниками світла», скоріше пов’язане з попередньою главою про воскресіння.

Якщо перед початком своєї проповідницької діяльності Ісус Христос усамітнюється на 40 днів в пустелі, то видиму частину своєї земної діяльності він закінчує 40 днями після Пасхи, протягом котрих являється людям у найрізноманітніших, дуже часто віддалених місцях.

Після останньої вечері і бесіди, він «вивів їх геть з міста до Віфанії і, підняв руки Свої, благословив їх». І, коли благословляв їх, став відокремлюватись від них і возноситься на небо» (Лук. 24, Мар. 16). «…Він піднявся в очах їх, і хмара взяла Його із виду їхнього…раптом предстали їм двоє чоловіків в білій одежі і сказали…цей Ісус, який вознісся від вам на небо, прийде таким же чином, як ви бачили Його висхідним на небо» (Діяння апостолів 1). Очевидно, апостоли чітко бачили різницю між 40 днями, коли Христос раптом опинився серед них і знову пішов, і часом після, коли їх поєднував його дух, але не особиста присутність.

Христос заздалегідь повідомив, що уходить до Отця. Тільки після вознесіння Христа люди стали говорити, що він сидіть «по праву руку від Отця», тобто знаходиться з Богом на одному рівні за межами доступної людям «потойбічності». Із цього видно, що Христос споконвічно з Богом і є Бог. «Я - сущий». Він всемогутній, але дає свободу. Він – живе джерело всіх сил і істот, але в той самий час сам по собі. Він поза простором і всюдисущий одночасно, вічний і в той самий час реальний в кожному часі. Христос не розчинився, перетворившись у ніщо, просто зараз він – всюди. Завдяки внутрішньому настрою на Христа, в життя по-давньому можна перекинути місток від людини до Бога. «Моліться Отцю в ім’я Моє» - ці слова є самостійна реальність, яка не залежить від чиїхось уявлень про події, які відбувались 2000 років тому.

Учні починають усвідомлювати своє високе звання апостолів, які заміщають Христа на землі. В них і через них Христос проявляє себе з новою силою. Неправильно судити про цей стан чисто зовнішньо, так ніби всього на всього не стало більше вчителя і їм довелось взяти справу в свої руки. Якщо розглядати в цьому світлі самодостатнє значення вознесіння, то його можна інакше назвати універсалізацією діяльності Христа. Її можна представити у вигляді голограми, кожна частина котрої має в собі всю картину. Дане порівняння не є натяком на голографічне світосприйняття, згідно якому людина все одно подібна Богу і, отже, йому нема чого намагатись походити на нього. Така позиція почасти схожа на уявлення про спокуту, які випускають із погляду, що спокута як малий паросток потребує індивідуальних рішень і дій, які його підкріплюють.

Відношення людини доповнюються відношення до Христа. Можливо, що все закладене за життя Христа як вірогідність стало через вознесіння спонуканням до дії для апостолів і решти. За аналогією, в главі про хрещення в Йордані говорилось про формування образу Христа в людині. Тобто все, що приніс і зробив Христос, має за своїм впливом на людство ширший характер, ніж внесок і справа будь-якої людини. Коріння цього – у Бога, а не в якимось «морфогенетичному» колі - див. главу «Розп’яття». Ту же думку можна передати фразою «Все йде від Бога».

Про Павла сьогодні знають за традиційними суперечливим моментам. Хоча його духовідчеські переживання нерідко переоцінюються через однобічне тлумачення. Їх можна вважати істинними. Він зумів по-своєму прийти до розуміння того, що роль Христа виходить за межі проблематики єврейства, що євреї, схоже, були вибрані, щоб служити універсальною точкою відліку для того внеску, який Христос вніс у розвиток всього людства. Це було взагалі одна із перших розбіжностей між апостолами.

Церков схильна ототожнювати саму себе з «тілом Христа», відносячи до нього всю решту людства тільки в останню чергу. Антропософія більш явно розглядає людство як тіло Христа. Теософські течії, які виросли не із християнського ґрунту, також згодні, що Христос має значення для всього людства, хоча й визнають за ним лише роль вчителя.

Сучасні християнські групи Нового одкровення, особливо «Універсальне життя», вважають, що Христос в наші дні грає роль не тільки людини, але і для інших живих істот, іноді роблячи з цього висновок, що подальша доля землі не буде визначатися людьми. Лише той, хто не примножував негоди землі, а є частиною спокути, може грати певну роль, як про це було сказано в Нагірній проповіді.

Той, хто що-небудь робить «з Христом», робить це для Христа і всього світу.

Тому, хто дійсно хотів би пов'язати себе з Христом і вектором його діяльності, який людина не в силах змінити своєю волею, украй важко це зробити із-за безлічі теорій, тлумачень і дій, якими за минулі століття обросла церква. За свідченням містиків, у рухів, що йдуть протилежним курсом Христа, не зможуть отримувати від Христа свідоме або тим більше несвідоме «підживлення».

На питання, звідки церкви черпали сили для війн, переслідувань і ворожнечі, якими вони вдавалися в основному на користь світської влади, хай вони відповідять самі, використовуючи свою термінологію. В духовних колах відомо, що світло може розбурхувати «тінь». Але якщо хтось йде в служіння до тіні замість того, щоб працювати над викорінюванням її в собі й інших, той просто знущається з християнських ідеалів.

Принаймні, в останніх свідченнях, наприклад, в Підсумковому документі Європейської екуменічної асамблеї 1989 року «Світ і справедливість для всієї світобудови».

«Вознесіння» має реальне значення в спадщині Христа. Розенкрейцери в своїх образах і снах переживали спуск тієї самої небесної хмари. Одноразове і навіть багаторазове переживання такого роду ще не означає, що людина все пройшла аналогічний етап в своєму житті. Як і у випадку з іншими етапами, це лише вказує на те, що в людині почала сильніше проявлятися здатність до проходження цього етапу.

«Вознесіння», глибше вдуматися в яке потребує духовного розвитку, ні в якому разі не можна путати з «від’їздом в НЛО» (непізнаному літаючому об’єкті). Якщо брати до уваги інші духовні можливості, то більш давні випадки, коли біблійських пророків «забирали», також не варто розглядати у зв’язку з НЛО (див. главу «Вознесіння»). Зважаючи на велику кількість свідчень людей, які спостерігали НЛО по всьому світу*, можна не ставити під сумнів можливість появи астронавтів неземного походження. Деякі з таких розповідей посилається на аналогічні феномени як позитивного, так і негативного характеру, які мали місце в минулому. Не виключені вони і в майбутньому. Проте спроби відповідних кіл бачити в будь-якому наскальному малюнку з колами зображення космічного корабля заходять занадто далеко, вони породжуються уявленнями, які однобічно орієнтовані на технічно-матеріалістичну цивілізацію. Коли людству необхідно в чомусь божественна підтримка, воно в решті решт повинно само зробити рятівний прорив. Люди, які населяють землю, можуть вижити, знайти своє призвання і реалізувати його завдяки прогресу буття, дії і свідомості. Ніяке зовнішнє досягнення не може замінити поступовий ріст свідомості і її перехід на новий план. Устремління, які, зокрема, привели до народження і загибелі космічного човника «Челленджер», – всього лише відгомін справжньої необхідності, відволікаючий від головного.

Примітка: з католицької церкви, наприклад, теолог Монсеньйор Коррадо Балдуччі (Ватикан) часто озвучував відповідний погляд. Інакше кажучи, офіційні представники різних церков часто визнавали лише психологічний або соціологічний феномен. Тим не менш, у травні 2008 року офіційна ватиканська газета «Osservatore Romano» доповіла: «Всесвіт скаладається з мільярда галактик, кожна з яких складається з сотні мільярдів зірок. Як хтось може виключати можливість, що життя розвинулось десь ще? Ми не можемо обмежити творчу свободу Бога. Якщо, як Франциск Ассізький, ми бачемо істот Землі, як наших братів та сестер, чому ми тоді не повинні також говорити про позаземного брата? Можливо, що інші розумні істоти досі живуть у повній гармонії з їх творцем».

Звичайно, не можна забувати, що технічні розробки також необхідні, наприклад, для заміни небезпечної для життя ядерної енергетики, деяких других видів електромагнітного випромінювання, генних технологій. Кроки в цьому напрямку можуть бути зроблені, якщо дух стане іншим, якщо відбудеться вищезгаданий ріс свідомості і його злиття з всезагальною свідомістю в дусі Христа. Такий ріст повинен бути органічним, а не наслідком технічних маніпуляцій. «Блага» неможливо досягнути за допомогою деяких духовних «технік». Які-небудь вправи, після того як вони зіграли свою роль, повинні бути зупинені. Цінно лише те, що стало частиною сутті. І вже зовсім не треба «споживати» Бога пасивно, несвідомо за допомогою сучасних сумнівного електронного «мозку», який, за суттю, є пристроями для маніпуляції мозком.

Христос прийшов на землю, щоб зіграти свою особливу роль, але не треба також забувати явлення в інших сферах і на інших рівнях космосу (Пор. «Книга Урантії» в США, книга, яка може здаватись трохи фантастичною, згадується тільки тому, що вона може сприяти розвитку уяви.) Унікальне завдання Христа на дуже щільній фізичній землі тут, в той самий час, не підлягає сумніву. (Див. також книги «Аналекта 1» і «Аналекта 2»). Німецьке видання «Аналекти» можна замовити в Австрії за адресою: Mag. Alois Thurner, Staudach 103, A-8230 Hartberg, Oesterreich.

Теологи віднесли Вознесіння Ісуса у «хмари» до розділів Старого Заповіту (Друга Книга Мойсея 13:21 та 40:34). Вони розглядали радість учнів як ясно пережитий новий тип присутності Христа, деякі з них розглядали це як щось дуже реальне, а інші як щось суб’єктивне.

На німецькій і англійській сторінці тут наведений уривок із Євангелія від Луки 24 з примітками: вознесіння.

Питання:
Теперешнє або майбутнє значення Приходу до небес є питанням, яке впливає на моє життя з Богом?

Вернутися до змісту.

 

Події П’ятидесятниці.

Перед стратою Ісус передрік, що після того, як він відійде до Отця, від Отця прийде Святий Дух, «Утішник», «Дух істини» (Ів. 14,15,16).

Днів через десять після вознесіння перша община зібралась для молитви в Єрусалимі. «І раптово виник шум з неба, якби від сильного вітру, що несеться, і наповнив весь дім, де вони находились». І явились їм мови, що розділяють, якби вогняні, і залишились на кожному з них. І виконались всі Духа Святого, і почали розмовляти на інших мовах…»(Діяння апостолів 2). Такими словами не описують звичайне почуття задоволення після молитви. Відголоски цієї події можна зустріти в практиці общин п’ятидесятників і квакерів. Перша подія П’ятидесятниці – це доступний органам відчуттів феномен, який слідує за ефектом розповсюдження впливу Христа на апостолів і оточення, яке описано в главі про вознесіння. То, як був «дарований» Дух істини, ще раз свідчить, що Христос і Бог діють спільно. В цьому сенсі першу П’ятидесятницю можна вважати першим знаком «другого пришестя Христа, що починається» чи, принаймні, його приближення. Те «друге пришестя», про яке говориться в пророцтвах, однак, не ідентично другому втіленню в людському образі.

Примітка: «Утішника» чи «Духа істини», строго говорячи, не можна ототожнювати з «Святим духом» чи його жіночою іпостассю – «Софією».

«Дух істини» виглядає часткою самого Христа, яка нагадує про його слова і спільності з ним і дає апостолами можливість продовжувати його справу на землі. Несерйозно розглядати релігійні і філософські питання тільки як історію літературної рецепції і умоглядних висновків. Про це багато написано. Тут діють інші фактори, у тому числі в людині. Намацати їх є першочергове завдання даного трактату.

Спадщина Бога-творця, Отця в людях, оскільки вони «…від Бога народились» (Ів. 1), пропонувалось для свідомого засвоєння ще за життя Христа. З першої П’ятидесятниці спадщина Христа затверджується в тих людях, які залишились на землі, які його приймають.

Святий Дух як «жіночна, материнська» духовно-раціональна божа іпостась і енергія виявлявся на різних рівнях і в різних формах ще до земного життя Христа, як в оточенні людини, так і у вигляді надихаючого впливу на людину.
Тут можна прослідкувати зв’язок з «манною небесною» (Вихід, Другозаконня, Числа, Псалми, Неємія, Ісая, Євангеліє від Івана, Послання до євреїв, Одкровення).

Нерідко поняття «Дух істини» і «Святий Дух» ототожнюється у відношенні практичного досвіду, і це не є помилкою. Все частіше сили Божі діють спільно, перетворюючись в єдине ціле, так і людина, створена спочатку «за образом і подобою Бога», здатна відчути і диференціацію свідомості, і наступну інтеграцію своєї сутності.

Життєвий зв’язок людини і землі може висунутись на перший план в такому вигляді. Як мі цього поки ще не можемо собі уявити. Вона буде розглянута в наступній частині у зв’язку з Одкровенням Івана. Майбутнє неможливо втиснути у рамки сьогоденних уявлень.

«Святий Дух» - не просто дух чи дихання життя, якась життєва енергія. Доцільно прослідкувати його поетапне проявлення на життєвому шляху Христа. Він згадується у зв’язку з зачаття Марією, тобто, як мінімум, він був причетний до конкретної події.

Він з’являється в тому місці, де Христос, представ перед апостолами в воскреслому тілі, «дунув» на них і сказав: «Прийміть Духа Святого» (Ів. 20, 22). Отже, Святий Дух і тут діє через Христа. Очищення здатності до сприйняття або, в глибшому сенсі, совісті людини можна розглядати як передумову для прийняття тієї відповідальності, яка їй передається або стає доступною її розумінню: «Кому пробачите гріхи, тому будуть прощені; на кому залишите, на тому залишаться». Ця совість, яку містики, такі як Я. Лорбера вважають проявом Святого Духу, не є набором страхів, що індивідуально склалися, який часто плутають з совістю. Тим не менш, за ним підчас дійсно ховається частка справжньої совісті. Совість в чистому вигляді – це свідоме внутрішнє водійство людини.

Під час першого контакту на П'ятидесятницю Святий Дух виступає вже безособово, «вселенські», але в той же час повністю відповідає мірі готовності до змін в кожному, на кого він сходить. Він відразу ж знаходить больові точки в тих, кого він торкається, і у всього світу, після чого вони розсмоктуються під пильною увагою людини, яка отримала Святий Дух . У такої людини з’являється здатність краще бачити істотні відмінності і істини, що є ознакою свідомості, яка була розбуджена Святим Духом. Там, де менше плутанини, яка потребує розбору, така ж сама енергія проявляється як творча, формуюча, гуртуюча, що несе досконалість, веде до Бога сила.

Якщо поглянути уважно, все нові поштовхи Святого Духу і їх ефект можна виявити впродовж XIX століття з його течіями Одкровення і пробудження, а також в ХХ столітті. Християнські спонукання і прояви Святого Духу взагалі, схоже, створюють перехід в ту сферу, якою займається апокаліпсис Івана, сферу глобального розвитку.

На цих етапах апостольських історій поряд з апостолами завжди присутні Марія і інші жінки або апостоли жіночої статі, що перебувають «в моліннях і молитвах». Жінки, які говорять чи, як у Павла, «які мовчать», грають незамінну роль за різними причинами. Вони емоційно суттєвіші до тонкого впливу і можуть передавати його своєму оточенню в словах чи особистим прикладом. Різницю можна бачити по цей день, коли в зібраннях, у тому числі духовного характеру, приймають участь не тільки чоловіки, але й жінки. Без чоловічого самозамилування зібрання краще грають свою надихаючу і запальну роль, посилюють внутрішню причастіть до того, що відбувається. Антропософи і розенкрейцери навіть вважають богоматір Марію тим дійсним джерелом, через який Святий Дух лише і міг впливати на апостолів.

Тут ми зіштовхуємося з таємницею Софії – «мудрості» Древнього Заповіту, жіночою іпостассю божої сили. Православні церкви на Сході у багато чому ототожнюють Марію з Софією. Софіолог і духовидець Солов'їв пережив наближення її сутності в космічному масштабі вже у наш час (подібно до того, як переживають явлення Христа, наприклад, «пришестя Христа на хмарах» Штайнера приблизно в 1909 р.). Очевидно, баченню містика однаково доступні як Ісус і Марія в малому, так і «уселенський Христос» і богоматір Софія у великому. Див. також Хильдегунде Веллер «Сон про Христа». Цей взаємозв’язок можна виразити і наступним чином: саме під впливом «материнських» властивостей Бога творіння Боже може тягнутися до свого Творця, коли Бог, зі Своєї сторони, робить крок назустріч.

Теологи-фемінистки вказують на те, що Святий Дух на мові того часу означається жіночим родом. Марія чи Софія, на їх думку, більше підходили для матеріалізації і проявлення в них, подібно символу голубу, Святого Духа.

«Софійство» виявляється в самому різному феміністичних течіях Сходу і Заходу, див. виступ Сюзани Шауп в протоколі засідання Євангельської академії в Бад Белі на тему «Нью Ейдж 3: Софія». Так і «христовство» можна побачити не лише в християнських течіях всього світу і в їх зразкових проектах на зразок «універсального життя», не лише в спробах оновлення церкви, але і в інших течій, у тому числі світського толку. Коментарій із Нового Заповіту: «Дух дише, де хоче, і голос його чуєш, а не знаєш, звідкіля приходить і куди уходить: так буває з кожним, який народився від Духа».

Прийдешні, однак, об’єднує в собі обидві тенденції, воно вже не патріархально, але і не матріархально.

Хоча, як було пояснено в попередніх главах, в кожній людині є частка діянь Христових, Христос ззовні, його слово, і Святий Дух здатні підсилити її.

Лицарі Грааля також по своєму вважали, що від земної діяльності Христа, яка відбувалось 2000 років назад, залишилось дещо потрібно для людини, те, що вона повинна шукати і отримати, а саме «грааль». Збереглась легенда, що кров Христа, яка капала з хреста на землю, зібрали в чашу. Йосиф Аріматийський і його супутники нібито увезли її в Англію чи Францію і збирались перед «чудодійним граалем» для молитви і осяяння. Див., наприклад, «Історію Святого Граалю» Р. де Борона, написану близько 1200 р. Хоча в основу легенди могла лягти правдива історія, впадає в очі факт, що золота чаша граалю з кубком вгорі, потовщенням посередині, розширена донизу символізує людину, відкриту з середини або рівня серця піднебінню і Святому Духу, а донизу – земному спокутуванню – людини «покутуваної»*, якої «тварина з надією чекає» (Лист до Римлян 8, 18-28). За великим рахунком, в граалі можна бачити символ землі, який розкрився назустріч Богу. Довкола цієї течії групувалися ті, що усамітнилися від мирських справ катари, тобто єретики, альбігійці, міннезінгери і трубадури. Папська влада винищила багато мільйонів подібних їм християнських містиків як мнимих єретиків. Глибинне значення грааля не вичерпується навіть ще однією легендою, згідно якої грааль – це реальні нащадки Ісуса в середині королівських династій.

Ів. 4: «... жінка, повір Мені, що настає час, коли і не на горі цій, і не в Єрусалимі будете поклонятися Отцю... Але настає час і настав вже, коли справжні шанувальники будуть поклонятися Отцю в дусі і істині, бо таких шанувальників Отець шукає Себе. Бог є дух, і ті, хто поклоняються Йому, повинні поклонятися в дусі і істині». Церковні інститути були б здатні переварити настільки упевнений і вільний виклад напрямів духовного християнства лише в тому випадку, якщо б їм вистачило сміливості для власного оновлення з опорою на вільних християн. Укоротивши принципи духовного християнства до такої міри, що стало важко відновити їх зміст, церква своїми руками поховала суть власної духовної традиції і тепер починає бачити залишений нею вакуум. Після численних спроб інших, інколи сумнівних культур заповнити цей вакуум церкви теж почали шукати втрачені навики християнської духовної практики.

Знаменитий абат Іоахим дель Фіоре розрізняв (приблизно у 1100 р.) час Отця або час старозавітного релігії-закону і час Сина, коли церква є посередником, а також передбачив настання третьої «епохи Святого Духу» (книга з такою назвою вийшла у видавництві Турмферлаг), коли в людях зростає індивідуальний зв'язок з Богом. Елементи цього пророцтва, значення якого відкриватиметься нам все більше і більше, прямо або побічно проникли в різні рухи від Лютера до Маркса і Гітлера, які їх не зрозуміли або використовували в зло. Зазвичай навіть викривлення можна прослідкувати до оригіналу, який не втратив зміст.

Тут варто зупинитися на відмінності між духовністю Святого Духу і спіритичними практиками. «Охоплення» Святим Духом, а в ідеальному випадку, свідоме прийняття Святого Духа відбувається в найзаповітнішій сутності людини. При цьому не спостерігається ніяких станів гіпнозу, екстазу чи трансу, ніякої «одержимості» потойбічними духами померлих, тим більше не відбувається їх «заклинання». На відміну від спіритичного сеансу, таке сприйняття не віднімає сили ні у того, кого воно стосується, ні у оточуючих. Свідомість не втискується в рамки, але розсовує їх. Людина цілком здатна сприймати незвичайне в своєму оточенні, але робить це свідомо і без втрати пам'яті.

Образ дії Святого Духу сумісний, з одного боку, з медитативною тишею, якої майже ніколи не буває в церкві на Заході, з іншого боку, з її протилежністю – прагненням до активного якісного спілкування, яке спостерігається в першу чергу на Заході і в Америці. Якщо вдалось би сполучати тишу і спілкування чи його зміст – такий шанс, скоріше всього, дає ментальність Центральної Європи – то люди могли би з особливою виразністю побачити, що необхідно Святому Духу. Він уособлює собою третій шлях, яки пролягає в стороні від східних і західних крайнощів, правда, тільки тоді, коли прагнення носять неегоїстичний, а отже, етичний характер. Христа можна собі уявити тільки скромним, етичним і повним сенсу, який він повідав світу як історію спасіння.

Святого Духа також не можна розглядати в повному відриві від Христа і його справи. За словами Христа, Святий Дух повинен «нагадати» апостолам все, що Ісус говорив їм. А ще він сказав: «Ще багато що маю сказати вам; але ви тепер не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вам на всіляку істину».

Те, що очищується і прямувати до істини, може утворювати разом з Духом Святим спільність сил, які врятують світ.

В ученні Христовому людина з'являється у всій її суб'єктивності, а не в безкінечній відносності, яка, на думку деяких сучасних філософських течій, не допускає існування жодних об'єктивних істин.

* На німецькій і англійській сторінці в цьому місці наведений символічний ескіз Святого Грааля.

Питання:
Що вже Бог допоміг розвити у мені і що приходить до мене від Бога сьогодні?

Вернутися до змісту.

 

Подоба Ісуса.

Бажаючі ясніше уявити собі зовнішність Христа повинні прочитати опис в кінці Євангелія, яке може вважатися найбільш достовірним, хоча загальноприйнятого образу не існує. Єдиний опис істинного «образа Спасителя нашого» можна отримати через видавництво Лорбер-Ферлаг. Існує легенда, що образ Христа був перенесений за наказом імператора Тіберія із зображення на смарагді, який був вилучений з константинопольської скарбниці турецьким султаном і переданий папі Інокентію VIII як викуп за брата. З цією історією також пов'язаний опис Христа, який Публій Лентул, намісник Іудеї того часу, зробив для римського сенату і народу:

«У ці дні з'явилася дуже добродійна людина на ім'я Ісус Христос, який і зараз ще живе серед нас і вважається у язичників пророком істини, а його учні називають його сином божим. Він воскрешає з мертвих і зцілює всілякі хвороби. Він – людина середнього росту, ставний і поважного вигляду. Всі, хто його бачив, і люблять його, і бояться. Волосся його – кольори стиглого лісового горіха, до вух майже прямі, далі – ледве в'юнкі, спадають на плечі і по звичаю назаретян розчесані посередині на проділ. Лоб – відкритий і гладкий, особа без плям і зморшок, красиве, приємного смуглявого відтінку. Ніс і рот – бездоганної форми. Негуста і недовга борода одного кольору з волоссям. Очі – темно-голубі, ясні і живі. Тіло – лагідне і сухорляве, руки і ноги правильних пропорцій. В осуді він страшний, в умовлянні привітний і співчутливий, в мовах помірний, мудрий і скромний, але не без гідності. Ніхто не бачив, коли він сміється, але багато, хто бачив, як він плакав. Людина, чия своєрідна красота перевершувати синів людських».

В тексті друкарського видання на німецькій мові тут є ілюстрація, яка використовується з дозволу видавництва від 1992 року.
Про відбиток мертвого тіла Христа на Туринській плащаниці див. главу «Розп'яття на хресті і положення в труну». Крім того, починаючи з 1979 року професор Генріх Пфайффер спільно з сестрою Бландіною Пашаліс Шлемер займаються науковим вивченням «Плата Манопелло». На відміну від Туринської плащаниці, на ній змальована лише особа з розплющеними очима: http://voltosanto.com . Походження плата також насилу піддається науковому доказу або поясненню: наприклад, на морському шовку малювати неможливо. Контури особи в обох полотнах збігаються. Порівн. Ів. 20:5-7. Обидва полотна зробили істотний вплив на художні образи Христа, створені в перших століттях нашої ери. На платі, який, мабуть, був обмотаний довкола особи, збережене овальне обличчя з волоссям; є схожість і з вказаним вище полотном, що відображує живого Христа з боку.

Вернутися до змісту.

 

Частина 2: Етапи Одкровення Івана Хрестителя

Одкровення Івана.

При інтенсивній седативній пророботці Євангелія від Івана становиться видно, що акцент в ньому зроблений на споглядальному обзорі євангелістом подій свого життя.

Одкровення Івана, навпаки, явно засноване на видіннях. Воно не є уявною проекцією вражень зовнішнього життя на майбутнє. Форма видінь Івана, за наявності у нього досвіду відділення видінь від власних внутрішніх образів, говорить про те, що вони беруть початок на вищому рівні, ніж той, на якому очікування, пов'язані з зовнішнім світом, трансформуються в картини уяви. Ніякого змішання з особистими моментами не спостерігається. Джерело назване прямо, хоча, само по собі, при таких процесах це не слугує гарантією. «Одкровення Ісуса Христа, яке дав Йому Бог, щоб показати рабам Своїм, чому належить бути скоро. І Він показав, послав це через Ангела Свого рабу Своєму Івану...».

Сучасна євангельська теологія мало цікавиться цими видіннями апокаліпсиса. Її поверхневі методи не дозволяють розшифрувати навіть їх малої частини, так як вона не здатна вивести «метод» їх створення і пов’язану з ним символіку із власного досвіду. В католицькій церкві є деякі уявлення про апокаліпсис, але люди їх рідко читають. Дуже далекі вони від сьогоднішнього самовдоволення багатьох людей і церков. Незалежні церкви і секти, навпаки, прямо посилаються на апокаліпсис.* Вони читають пророцтва згідно рівню свого розуміння, тобто, не маючи ніякого достатнього метода, і бачать в них виключно загрозу зовнішній катастрофі. Одночасно вони вважають себе обраними чи, принаймні, найбільш прямо обраними.* Між тим «апокаліпсис» - грецьке слово і означає воно «розкриття», «одкровення», а зовсім не катастрофу.

В главі про події П’ятидесятниці вже говорилось про перехід від індивідуальної діяльності Христа, котру він вів серед оточуючих його людей, до глобальних процесів розвитку.

Якщо слідом за Євангеліями так же цілісно, як це рекомендувалось у вступі, проробити Одкровення Івана, виявляться несподівані речі, про котрі ніде нічого не написано.

В Одкровенні просліджується така ж послідовність, котра існувала в житті Христа. Однак мова тут йде вже не про розвиток людства в цілому, землі, її місці у всесвіті. Навіть найпильніше містичне усвідомлення приводить до висновку, що Одкровення Івана не є набором наочних приладь для самореалізації чи «посвяти» окремої людини, хоча через вищевказані паралелі з Євангеліями воно здатне стати підмогою в особистій роботі над собою. Істинний рівень апокаліптики – це скоріше свідомість, яка розсовує рамки першопочаткових подій, які відбувались навколо Христа дві тисячі років тому, до вселенських масштабів розвитку людства і землі, через яке суцільною ниткою проходять все ті ж першопочаткові етапи. Сюди включена і універсальна природа Христа, яка протиставлена його діяльності в особі сина людського на рубежі епох. З цих позицій можна зробити деякі висновки про події невсесвітнього характеру, які відбувались 2000 років тому.

Одкровення має незрівнянно більшу ступінь складності, ніж оповідь Євангелій. Воно також не є простою проекцією свідчень Івана про життя Христа на світові процеси.

Одкровення у властивій його «стихії» дає опис того, що відбувається у багатьох вимірах і на багатьох рівнях буття. Тимчасова послідовність етапів виявляється тільки при уважному погляді. Вже із цього видно, що багато натяків на історичні події почасти можуть вважатися відлунням побаченого, почасти вводити в оману.

Займаючи іншу позицію, але що також має право на існування, Р. Штайнер вважає, що майбутній стан свідомості людини можуть передчуватися деякими духовними учнями сучасності. Див. Р. Штайнер «Апокаліпсис Івана»,
цикл лекцій 1908 р.

Обердерфер, слідуючи духу Отто Ханіша, засновника авестийського руху реформування життя «Маздазнан», виявив паралелі з фізіологічним розвитком, наприклад, нервовими шляхами людського організму. Див. «Апокаліпсис», Німецкьий рух «Маздазнан», адреса: Gablonzer Str.7, D-76185 Karlsruhe.

Езотеричне тлумачення кожної глави намагався дати Артур Шульт в своїх книгах «Євангеліє від Івана як Одкровення космічного Христа» і «Становлення світу і апокаліпсис Івана». Звичайно, це лише спроби приближення до пізнання, які потребують багато пояснень.

Ось ще одна примітка до давніх пророцтв: апокаліпсис Івана і пророцтва Старого Заповіту краще розглядати окремо. Навіть якщо в окремих місцях використовуються схожі образи, вислови древніх пророків спочатку слід співвіднести з історичними подіями дохристиянської епохи і відповідними хронологічними таблицями. Відразу стане видно, що пророки говорили майже без виключення про грядущі події дохристиянської епохи або періоду життя Христа, наприклад, про вавилонське рабство і повернення євреїв, подальші війни, перемогу єврейського війська, а також про пришестя месії і Христа (про Месію див. в главі про Старий Заповіт). Лише дуже рідко починає проглядати що-небудь вказуюче на наш час або події, описані в Одкровенні Івана (наприклад, Ісайя 24; 25; 27; 66:15; Данило 7:9-28).

У традиційній (християнській) теології Одкровення 5:6 було представлено детально як фундаментальне бачення: зарізане ягненя, яке тим не менш стоїть прямо перед троном Бога. У духовному погляді на речі церква розглядалась як перше місце, де впроваджувалось нове. Інакше кажучи, теологи розглядали Книгу Одкровення у зв’язку з есхатологічною вірою у те, що прийде «царство» Боже, особливо у зв’язку з відповідними промовами з часів служіння Ісуса. Це те, що почав Бог разом з Ісусом, але що ще до сих пір не завершено і продовжує приближатись до завершення, дивись Послання до филип’ян 1:6. З'ясувалось, що передбачався початок «нових небес та нової землі» (Одкр. 21) через Розп’яття та Вознессіня Ісуса, а тоді припускався постійний розвиток у цьому напрямку. Однак, Книга Одкровення говорить про переосмислення нечуваних вимірів, неважливо як символічно це може виглядати. Очевидне протиріччя між чимось вже дійсно існуючим та пізнішою реалізацією буде тільки дійсно виявлено, коли та свідомість поступове досягне певного ступеня, який показує Ісус, коли постійно говорить слова для досягнення цього ефекту: «Час прийде і він вже зараз...» (Одкр. 4 та 5). Це стверджує, що щось на більш духовному рівні вже дійсно існуюче прийде у видиму площину у більш пізній час.

Додатков див.: Матвій – Апокаліпсис (Мат. 24-25) (на німецькій / на англійській )

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Як відноситься до пророцтв?

На початку доречно навести деякі зауваження про те, як відноситься до пророцтв, при чому не тільки апокаліпсису Івана, але і до інших, коротших «апокаліпсисів» апокрифічної літератури перших століть чи апокаліптичним видінням сучасних ясновидців, котрі, як правило, носять «змішаний характер». Крім них ще існують індивідуальні «пророкування» усілякого роду. Корінні етапи Одкровення Івана також неминучі як стадії розвитку ембріона і будь-якої живої істоти чи певні етапи розвитку містичної свідомості. Однак те, яким чином людство пройде ці етапи, чи зможе воно зробити висновки з малого і таким чином уникнути тяжких зовнішніх випробувань від самих людей. Дослідники подій зовнішнього світу бачать ці закономірності і без пророків, чи йде мова про долю окремої людину чи глобальні взаємозв’язки.

Не початкові, а тому менш суттєві подробиці футуристичних видінь – це духовні програми, які на підставі подій, що вже відбулись, одного разу дозріють і спричинять в майбутньому нові події, які становляться все більш обмеженими по характеру, простору і часу. Але якщо в результаті людських зусиль змінюються початкові духовні програмі окремої людини чи груп людей, то з ними зміняться і подробиці майбутнього, так як вони перестають відповідати першопочатковій необхідності. Тому видіння з плином часу змінюються. Особливо це відноситься до видінь людей, яким відкривається не така широка картина, як Івану. Видіння таких людей можуть застаріти за дуже короткий термін. В той же час можливості людини обмежені через інерції її мислення.

Ясновидці можуть сприймати слабкі імпульси, які, до речі, часто бувають найближчими до істини. Іноді вони бачать виразніші перспективи у формі символів чи навіть точних фізичних подій, неясні подробиці яких може домалювати підсвідомість, не говорячи вже про елементарну проекцію хвилювань минулого на майбутнє чи інших відчуттів, які часто зустрічаються, і зовсім неправильних тлумачень.

Крім того, в такому «сприйнятті майбутнього» відображаються протиріччя між закоренілими сценаріями майбутнього (див. посилання в кінці глави про останні сім виразок). На психічному плані людства вони виступають як «реальні, але поки ще повністю невирішені варіанти розвитку», виникненню котрих сприяли різні людські уявлення. Кожна людина свідомо чи несвідомо приймає участь в цьому непереривному процесі прийняття рішень про майбутнє.

З одного боку, Земля - це свідомий, вільний організм і Бог не буде слухати нічиїх порад, як йому робити з цією частиною своєї суті чи свого творіння. З іншого боку, людина також вільна приймати рішення і знаходити найкращі шляхи вирішення проблем. Такий же широкий діапазон поведінки є у клітин людського організму. Вона не диктується свідомістю людини, однак, позитивні думки здатні впливати на неї.

Отже, блукаючі думки і молитви, любов і довіра до Бога, рятівні вчинки і милосердя можуть принести і приносили дуже багато, як би цього не заперечували фаталісти.

Сприйняття деякими містиками картини всесвіту, згідно якої все існує одночасно на вищому плані по той бік простору і часу, і його протилежність – земне сприйняття життя як боротьби за ухвалення правильних рішень кожне справедливе по-своєму. Їх філософське зіставлення не враховує, що йдеться про два абсолютно різні плани, і тому приведе до помилкового результату.

Інспірації

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Про зміст апокаліпсису Івана: сім церков.

В першій главі Одкровення Іван розповідає, як він побачив Христа в перший раз після вознесіння: «Я звернувся, щоб побачити…». Ще точніше сказано в четвертій главі: «Зійди сюди…, і негайно я був у дусі». Ці слова означають, що не Христос «сходить» до Івана, але сам Іван отримує тимчасову здатність свідомо «зійти» на рівень, де він може слухати сказане. Це важливий момент і аж ніяк не символ. «Я – Перший і Останній, і живий, і був мертвий…», «...і маю ключі від пекла і смерті», так говорить йому Христос, який злився воєдино з Богом. Він зачіпає всезагальну, повторювану на різний лад тему, яка червоною ниткою проходить через весь апокаліпсис, – проникнення не якогось, але «дійсного світла», яким за змістом Євангелія від Івана є Христос, в найрізніші відсталі і охоплені «темрявою» плани життя. Все це пов’язано з неодноразово повторюваним пророцтвом про друге пришестя Христа «на хмарах».

Христос являє свій образ у якості центру «семи церков в Асії», сонячного лику і наділяє здатністю бачити відмінності. «Він був одягнений в довгу до землі мантію» – тобто Його Дух проходить через все, навіть волю, яку символізують ноги; «опоясаний по груди золотим поясом» – тобто любов, що живе в серці, з'єднується з мудрістю; «Волосся Його голови було білим…» – розум сяє завдяки зв'язку з любов'ю; «очі були як палаючий вогонь» – Його очі «опромінюють» світ; «ноги Його були як розжарена в плавильні бронза» – кожен крок несе очищення зовнішньому світу; «голос Його нагадував ревіння водоспаду» – навіть в голосі звучить Його Дух. «Він тримав у правій руці сім зірок» – правою рукою, оберненою в майбутнє, Він притягує всі сили і чинники впливу, і вони підкоряються Йому; «з Його рота виходив обоюдогострий меч» – Він володіє справжньою здатністю робити відмінності і все розставляти по місцях. Це видіння стоїть в одному ряду з видінням Івана Хрестителя на початку Євангелія від Івана, де говориться про справжній Дух, який сходить з неба як голуб. Сім церков відповідають призванню апостолів (див. Ів. 1, Мат.4, 18-22).

«Сім церков» чи сім приходів (див. Одкр. 2-3) існували в реальності. Вони символізували різні культурні проблеми, якості і можливості, які Христос без натяків пов’язує з «ангелами» церков. Визначення «ангел», схоже, відносилося до земної ієрархії церков, листи не були виключно надчуттєвою акцією. При цьому малося на увазі, що кожна з церков дійсно знаходилася під опікою свого ангела. Поняття «ангелів» християнських приходів семи міст, крім того, могло позначати сили, які фігурують і в інших частинах Одкровення.

У зв'язку з цим, малообґрунтована точка зору розенкрейцерів, теософів і антропософів, які вважали, що цими церквами були культури, теж могла містити в собі долю істини. Культури за їх версією змінювали одна одну. Нинішній перехід від західної культури до культури м'якшого типа, що замаячила на горизонті, ототожнюється ними з переходом від 5-ої до 6-ої або від 6-ої до 7-ої церкви. Інколи робляться спроби встановити зв'язок з уявленнями про «епоху Водолія», що настає, початок якій різні астрологи і прибічники руху Нью-Ейдж відносять на 1961, 2000 і навіть 2242 рік. За Р. Штайнером у всій повноті ця епоха розкриється тільки до 3500 року. Їй передує ще одна, мала епоха тривалістю 300-400 років. Навіть якщо ці космічні цикли засновані на реальності, тут випущені з виду деякі обставини.

Характер апокаліпсису не пов’язаний з циклічністю подій чи «вічним кругообігом дванадцяти зодіакальних якостей». Тут більше підійшов би образ спіралі, яка розкручується на все вищих планах. Принципово важливі «квантові скачки» в розвитку світу і людства, про які говориться в апокаліпсисі, не можуть відбуватися на основі лише послідовного колового руху, прецесії земної осі і супутніх їм духовних обставин. Якщо взяти сучасну історію, становиться видно, що розвиток відбувається з наростаючою швидкістю. В цьому відчувається хода чогось більш великого. Якщо припустити існування циклів, то апокаліптичні зміни повинні відбуватись в рамках додаткового, крупнішого циклу. Але за цим можуть стояти і ті чинники впливу, про які сказано в апокаліпсисі.

Якщо брати до уваги дослідження космічних змін, що здобули меншу популярність і відбувалися в ранньоісторичну епоху, – календарі, археологічні знахідки, письмові свідоцтва, легенди, оброблені Х.Й. Андерсеном, небесна механіка і ритми епох з'являються як нелінійний процес. Вплив потужних сил здатний порушувати і змінювати його хід. У такому разі тимчасові цикли мали б ще вужче значення, ніж перші п'ять «церков», під якими теософи мали на увазі культури Індії, Єгипту, Халдеї, Греції, Риму, а також нинішню західноєвропейську культуру.

Додаток: «Розшифровка Апокаліпсису» (із Хелене Мелер «Писання архангела Рафаїла», 1884 р. – 1969 р., видавництво «Радона-Ферлаг», Am Buchstein 14/15, D-61250 Usingen – німецька / англійська) відносить «7 общин» до часу становлення церкви незалежно від космічних циклів:
1.     33-   333 н.е.: боротьба за точне слідування вказівкам Ісуса.
2.     333-   633 н.е.: проблеми ранньої церкви, вірність вченню.
3.     633-   933 н.е.: осяяння через Писання.
4.     933-   1233 н.е.: загроза церкви зі сторони «марнославство, любові до розкоші, жадоби, плотських прагнень» (Примітка: войовничі та інквізиторські наміри церкви відносять до цього ж періоду.)
5. 1233.     1533-   333 н.е.: «втрата чистоти і своєкорисливість», за яким слідує «відтік маси від церкви».
(В данній книзі і католицька, і євангельська церкви розглядаються як «два свідки» в дусі Одкр. Ів. 11 чи як два пов’язаних один з одним партнера.)
6. 1233.     1533-   333 н.е.: поверхневе Християнство.
(Примітка: в цей же період з’являється раціоналізм і ранні, механістичні природничі науки.)
7. 1833.     2000 н.е.: Байдужість багатьох людей до церкви і Богу.
(Після цього в книзі говориться про великий перелом і швидке повернення Христа, опис котрого наведений в останній частині Одкровення Івана. Воно тлумачиться як багатомірна подія космічного масштабу. Хоча переважає старовинний сценарій з великими війнами між боговідступниками, йому протиставляється думка, що «молитва народів Богові» в змозі змінити положення, особливо, якщо віруючі серйозно «прилучаться» до Бога і черпатимуть в ньому натхнення, таким чином, підносячись до близькості з Ним.

По відношенню до наступних етапів Одкровення «церкви» є рівнем, який ще можна осягнути свідомістю зовнішнього життя.

 

7 «церков» і сьогоднішні церкви
(на німецькій і англійській сторінці наведені додаткові витримки із Одкровення Івана 1 – 3).

а) Сім колишніх церков Малої Азії.

Таблиця

Колишня церква

Слова Христа

Визнання

Застереження

Завдання для перемагаючих себе

Ефеська

«Так говорить той, що тримає сім зірок в правій руці Своїй, Той, хто ходить, посеред семи золотих світильників».

Справ, праці, терпіння, що не може зносити розпусних «що ненавидиш справи Ніколаїтів, котрі і Я ненавиджу»***, розпізнання,
лже-апостолів, терпіння для імені Христа і не знемагати.

Залишила першу любов свою, повинна покаятися і творити колишні справи, а якщо не так, то Христос прийде і зсуне світильник її з місця його.

«…перемагаю чому дам вкушати від древа життя, яке посеред рая Божого».

Смирнська

«Так говорить Перший і Останній, який був мертвий, і ось, живий».

Скорботи, убогості («втім ти багатий»), «лихослів'я від тих, які говорять про себе, що вони Іудеї, а вони не такі, але зборище сатанинське».

«Не бійся нічого, що тобі треба буде перетерпіти. Ось, диявол буде ввергати із середовища вас у в'язницю, щоб спокусити вас, і будете мати скорботу днів десять».

«Будь вірним до смерті, і дам тобі вінець життя. Той, що перемагає не зазнає шкоду від другого життя».

Пергамська

«Так говорить Той, хто має гострий з обох сторін меч».

«що містиш ім'я Моє, і не відрікся від віри Моїй навіть у ті дні, в які… убивається вірний свідок Мій Антипа».

Про послідовників Валаама, ідолопоклонницю Валаака з його (храмовим) перелюбством, Николаїтах. «Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе і битимуся з ними мечем вуст Моїх».

«Тому, хто перемагає, дам куштувати сокровенну манну, і дам йому білий камінь, і на камені написане нове ім'я, якого ніхто не знає, крім того, хто отримує».

Фіатирська

«Так говорить Син Божий, у котрого очі, як пломінь вогненні, і ноги подібні халколівану».

«Знаю твої справи і любов і служіння, і віру, і терпіння твоє, і те, що останні твої справи більше перших».

Про потурання лже-пророкові Іезавелі, жертвопринесення ідолам і храмову проституцію. Загроза наслати скорботу, смерть дітям, відплата по справам кожного. Іншим обіцяно не накладати на них іншого тягаря, «лише те, що маєте, тримаєте, поки прийду».

«Хто перемагає…, тому дам владу над язичниками (народами), і буде пасти їх жезлом залізним, як посудини глиняні, вони розтрощаться…, і дам йому зорю ранкову».

Сардійська

«Так говорить Маючий сім духів Божих і сім зірок».

«Знаю твої справи». Декілька людей не опоганювали одеж своїх.

«Ти носив ім’я, ніби живий, але ти мертвий. Не спи і стверджуй інше близьке до смерті». Справи недосконалі, треба зберігати те, що було прийняте і почуте, покаятися, інакше «знайду… як тать».

«Перемагаючий вдягатиметься в білий одяг; і не згладжу імені його з книги життя, і сповідатиму ім'я його перед Отцем Моїм і перед Ангелами Його».

Філадельфійська

«Так говорить Святий, Достеменний, такий, що має ключ Давидовий, Який відчиняє – і ніхто не зачинить, зачиняє – і ніхто не відчинить».

Справ; трохи має сили, але зберегла слово і відкреслилася від імені. «І як ти зберіг слово терпіння Мого, то і Я збережу тебе від часу спокуси, яка прийде на весь всесвіт…».

«Я зроблю, що з сатанинського зборища, з тих, які говорять про себе, що вони Іудеї, але не такі...що вони прийдуть і поклоняться перед ногами твоїми, і пізнають, що Я полюбив тебе». «Тримай, що маєш, щоб ніхто не захопив вінця твого!»

«Перемагаючого зроблю стовпом в храмі Бога Мого, і він вже не вийде геть; і напишу на нім ім'я Бога Мого і ім'я міста Бога Мого, нового Єрусалиму, спадного з неба від Бога Мого, і ім'я Моє нове».

Лаодікійська

«Так говорить Амінь, свідок вірний і справжній, початок творіння Божого».

(«Знаю твої справи», однак чітке позитивне підтвердження відсутнє.)

«…який ти теплий, ***** а не гарячий і не холодний, то вилучу тебе з вуст Моїх»; «не знаєш, що ти нещасливий, і жалюгідний, і злиденний, і сліпий, і голий. Раджу тобі купити у Мене золото, вогнем очищене,…і білу одежу, …і очну мазь, помаж очі твої, щоб бачити». «Кого Я люблю, тих викриваю і караю. Отже, будь ревним і покайся.

«Якщо хто почує голос Мій і відкриє двері. Увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною. Перемагаючому дам сісти зі Мною на престолі Моєму, як і Я переміг і сів з Отцем Моїм на престолі Його».

**** правильніше було би перекласти «які мені огидні» (Христос ні до кого не відчуває ненависті); див. також Письмо Павла Ефесянам 4-6;
*****«теплий» означає відсутність чіткої позиції.
Сам факт, що Христос говорить з церквами по-різному, вказує на те, що кожна церква повинна отримувати свій власний урок, у тому числі з позитивних аспектів.

 

б) церкви, які існують сьогодні.

Сім ранніх приходів чи церков дійсно існували. В основній частині на веб-сайті Christuswege.net підкреслюється ширше значення цього біблійського тексту для різних груп людей і культур. Цікаво було відстежити, чи немає подібності між «сім’ю церквами» і церквами, внутрішньо церковними течіями і християнськими рухами наших днів. Результат таких досліджень тут не наводиться, щоб запобігти скороспішного ототожнення і спрощення. Однак в подальшому будуть окреслені різні сторони сучасних церков, щоб кожен міг зробити висновки сам. Треба зауважити, що жодна церква не піддається тут засудженню – це прерогатива самого Христа. Скоріше навпаки. Відповідність універсальним початковим матрицям на зразок «семизвучання» могло би виявити прихований сенс «єдності в багатоманітності» для екумени.

Таблиця

Сьогоднішні церкви*/течії

Сильні сторони

З чим прийдеться зіштовхнутися зацікавленим людям

Сирійська православна церква і деякі прибічники древнього кельтського християнства; вірменська церква; єгипетська коптська церква; ефіопська церква.

Грецька, російська і сербська православна церква.

(А також винищені галузі християнства Арія.)

Церква апостола Фоми в Індії; непальська церква.

Нерідко глибша віра, сильні духовні устремління у монахів, стійкість, послідовність. Наліт первозданності, наприклад, крипти під церквами як залишок християнсько-езотеричних традицій. Вчення старців (Марія-Софія)…

Красивіші, але і суворіші традиційні обряди, наприклад, тригодинне пильнування стоячи (окрім церкви апостола Фоми). Мало личать для різноманіття пошуків сучасних, особливо молодих людей, особливо тих, хто ще недавно знаходилися в оточенні атеїстів, і тому займають позицію на периферії церкви і мислять швидше світськими категоріями.
Тиск комуністичної системи або національні переваги змусили деякі з цих церков звузити рамки своєї діяльності або породили у них вороже відношення до інших церков і народів.

Незалежні церкви, євангелісти, п’ятидесятники, квакери.

Інші общини, які іноді незрозуміло чому називають «сектами»**: адвентисти, ново-апостольська церква, мормони і т.і.

Простота і безкомпромісність відносно власної віри і моралі. Просте і природне відношення до Ісуса Христа відкриває прямий доступ до його енергії, особливо тим, у кого є до цього здібності. Сильне відчуття віри, незвичайні прояснення під час молитви, зцілення під впливом віри і т. д. Інтенсивне вивчення Біблії без спроб обходити складні для розуміння місця. Сильна взаємна підтримка між членами общини – ці християни згадують про Бога не лише по неділям або на Різдво.

Окрім багатократного зміцнення віри немає жодних прямих методів підготовки до досвіду духовних або релігійних переживань. Нестача спокою і тиші і відсутність пов'язаних з ними методів християнської медитації (чого не вистачає й іншим церквам). Моральна строгість, яка підтримується в міжособових стосунках з добрих спонукань, часто складається із заборон і не супроводжується повчаннями, як, наприклад, будувати дружні взаємини в наші дні. Певне небажання розуміти різноманіття християнського досвіду, що виходить за рамки їх звичних вистав. Нерідко існує думка, що для навертання до віри інших сповна буде придатним те, що було достатнім для себе. Завищене відчуття вибраної власної церкви (особливо в ново-апостольської церкви). Наявність політичних пристрастей, не дивлячись на їх офіційне заперечення.

Більшість віруючих у протестантських, євангельських церквах.

А також прогресивні, відкриті церкви і т.п.

Приклад Лютера, для якого джерелом віри була в першу чергу Біблія. Широка участь в роботі соціальних служб.
Відкритість, готовність спиратися на віру в політичних рішеннях, звичка до самостійного мисленню і самоконтролю, до того ж не тільки в рамках «моральної тематики». Відкрите відношення до екуменічних зв’язків між церквами.

Історичне-критичне вивчення теології в наші дні убиває віру в багато речей, а потім на семінарі проповідників намагаються вчити, яким же чином все ж таки донести віру до пастви. Деякі шукають шляхи до духовного заглиблення віри, але рідко діляться ними з іншими. Дуже поширено згладжування кутів і пристосовництво в суспільному житті, яке проникає навіть на церковні заходи. Іноді церкви були одним з джерел шкідливих тенденцій суспільства споживання і конкуренції (наприклад, кальвінізм).

Лівий католицизм, феміністична теологія, теологія звільнення третього світу.

Близькість до життя людей, серйозна, християнські мотивована боротьба за соціальна права і права людини. Пильне відношення до того, що відбувається в середині церкви, пошуки належної духовної і гуманістичної ролі жінки. Відношення до містичних шляхів пізнання, яке стало більш відкритим.

У деяких віра має спрощений вигляд. Присутність деяких обмежень глибинно-психологічного і соціального характеру (маючих відношення до всіх, у тому числі гуманістам). В області феміністичної теології віра іноді спирається на давні культи без перевірки їх сумісності з християнством.

Традиційний католицизм.

А також більш суворі католицькі рухи, наприклад, біля пророцтва Діви Марії і містицизму.

Збереження віри і обрядів, даних цій церкві. Окрім поклоніння Діві Марії є інші традиції і елементи, яких бракує іншим церквам. Благочинна діяльність і соціальна пильність по всьому світу.
Частково служить стримуючим чинником загального етичного розвалу в суспільстві. Деяка поінформованість хоча б невеликих груп членів церкви про духовну методологію (екзерциції, прості види медитації). У містиків, які частіше зустрічаються в цій церкві, є досвід переживання таїнства розп’яття Христа. Так, наприклад, відомий богослов Ранер визнавав, що церква майбутнього повинна практикувати містицизм.

Навіть усередині церкви ставка робиться на догми і суцільний примус з боку церковного начальства, а не на вчення самостійних людей сучасності, засноване на відчутті і осмисленні. В моральній сфері суцільні заповіді і заборони. Майже не робиться спроб знайти ту мову, якою церква сьогоднішнього часу могла б донести живу віру до людей самого різного складу. Функція моральних гальм не дотягує до реального преображення і оновлення. Важко йде подолання, що почалося, колишньої практики інквізиції і участі у війнах, а також співпраці зі світськими властями. Пропагується тезис, що тільки своя церков є до кінця справжньою. Містиків в кращому випадку просто терплять, не визнаючи за ними головної ролі.

Християнська община і христологія Рудольфа Штайнера; християнські розенкрейцери.

Відособлені групи типу руху Нового Одкровення.****

Інші напрямки, в тому числі засновані на вченні професора Д. Хуртака.

Подібний підхід до Христа майже забутий, а частково винищеному в ході переслідувань підходу християнства пізнання,*** яке, наприклад, спиралося на Євангеліє від Івана і не було ідентичним «гностицизму»
(відсутність якого привела до появи багатьох заслуговуючих викорінювання явищ усередині сучасних церков). Приймаються різні способі досягнення відкритості на шляху до Бога. Хуртак працював з біблійським «ім’ям Божим».

Антропософи ведуть роботи «в дусі Христа», але не містить його прямо, наприклад, в свої молитви. Створена Р. Штайнером Християнська община прямо до антропософії не відноситься. Християнське коріння не одразу можна побачити в багатьох групах розенкрейцерів наших днів. Групи Нового Одкровення, які, наприклад, відштовхуються від робот містика Якоба Лорбера, поряд із Біблією керуються «пророцтвами».
Ті, хто хотів би мати свою думку про їх сенс і проблематику, повинен спочатку навчитися не міряти все на один аршин.****

Деякі організаційно неоформлені кола на периферії християнства, наприклад, групи близькі до Нью-Ейдж.

Роблять спроби вийти за рамки недосконалості сьогоднішнього матеріалістичного суспільства, що співзвучно пророкуванню Одкровення. Зайняті своїми власними властивостями і досвідом, не звинувачують інших. Прагнути до діалогу з багатьма іншими рухами.

Не проводиться чіткої різниці між Христом і іншими «Христами», а також «християнською свідомістю» деяких рухів. Не дивлячись на те, що спільність між релігіями існує тільки в питаннях етики, але не самої віри, різниці штучно ретушуються. Все приписують волі Бога, не завжди розуміючи, що на землі етичні рішення приймаються в протистоянні конструктивних і деструктивних сил. Звідси терпимість до негативних явищ, недолік етичної витримки перед лицем труднощів, яка характерна для організованого християнства. В якості рухів мало приймають участь в справах суспільства.

*Тут можна було би розгледіти родинний зв’язок кожної церкви з первісним апостолом. Різні люди знаходять в різних церквах те, що їм допомагає зробити крок вперед.
** Якщо у вас викликає цікавість певна група і вона а) надає вам особисту свободу в контактах усередині сім'ї і з друзями; б) не спонукає вас до неетичних дій; в) не намагається забрати у вас те, що вам належить (окрім внесків або церковної податі і добровільних пожертвувань); г) спирається на Біблію і Новий Заповіт, а також Ісуса Христа, що розуміється у дусі останніх; д) визнає, що вона не є єдино правильною християнською групою; значить, визначення «секта», яке зазвичай використовується в негативному плані, до неї не личить, які б богословські тлумачення вона не висувала, і яку б оцінку не отримували її побічні традиції, що є у всіх незалежних церков окрім євангельської.
*** Наприклад, сам Іван, Клементій Александрійський, Оригін, павліканці, Іоахім дель Фіоре, вчитель Еккехард, Таулер, Зейзе, Ніколаус Кузанус, Якоб Беме, Ангелус Сілезіус, Парацельс, Новаліс та інші. У таких кіл можуть бути свої обмеження, але вони все одно є частиною християнства. До них примикали богуміли і катари, хоча для них була характерна самоізоляція від світу.
**** Див. також главу «Як відноситися до пророкувань?», а також місця про «пророчі слова» і тому подібному в основному тексті на сайті Christuswege.net. Не всі групи Нового Одкровення вважають себе конкурентами церкви, і тому не вимагають виходу з церкви або переходу в іншу конфесію (той же Лорбер). Деякі групи, навпаки, відносяться до церкви критично, так як по це день сприймають основні церкви
як своїх гонителів.

 

в) Підходи до вирішення конфліктів між церквами в екумені.

Християнство з’являється у всій своїй повноті, якщо кинути погляд на екуменічне різноманіття церков. Будь-хто, хто визнає християнським щонайменший спільний знаменник відомих учень основних церков, дає в руки людям і церквам те, що їм потрібно для просування по шляху назрілого оновлення багатогранного християнського руху у дусі ранньої церкви. Християни повинні вчитися один в одного, не втрачаючи своєї самобутності. Укріплення відчуття згуртованості серед різних церков не рівнозначно намаганню уніфікувати християнство. Зовсім не про це вів мову Христос в своєму посланні семи церквам Асії. Він знав, що всі люди – різні. Навіть його алегорія про пастуха і єдиного стада не виключає різноманіття в середині «стада». В решті решт, Христос і є найголовніший «пастух». Він єдиний, хто міг організувати безпосереднє злиття всіх церков в одну правильним чином. Кого би ще стали слухати? Однак деякі кроки в цьому напрямку можна зробити вже зараз. Далі мова піде про питання, які зараз розглядаються керівництвом основних церков як головні перепони для об’єднання. (Немало людей в середині церкви досі дуже зацікавлені, щоб ці перепони зберігались).

0. На другому Ватиканському зібранні в 1962 році намітились деякі позитивні зрушення в бік екуменізму. Католицька церква визнала, що такі видимі і невидимі елементи, як слово Боже, справжнє милосердя, надія, любов і дари Святого Духа, а разом з ними спокута і «святість» можуть існувати і поза католицизмом. Тим не менш, католицька церква досі вважається єдиною повною церквою.

1. Католицька церква заперечує проти існування безперервної «сукцесії» (спадкоємства) апостолів у протестантів, яка підтримується за допомогою рукопокладання з часів перших апостолів, і заснованого на цій традиції ритуалу зведення в сан єпископа або священика. Ці дві конфесії знаходяться в аж ніяк не братських відношеннях. Між тим, деякі євангельські церкви виникли за участю відповідних ландфюрстів, які перейшли в нову віру, причому серед новонавернених повинні були бути і католицькі священики. Вони в свою чергу приймали участь у призначення нових священиків, здійснюючи відповідні церемонії. Накладання рук (для зцілення, благословення) цілком допускається Біблією. Навіть за наявності безперервності ланцюжка, як її розуміють католики, але не предписує Біблія, євангельські церкви все ще могли би практикувати обряд накладання рук без великого збитку для власної репутації. Але якщо би їм треба біло шукати у власних рядах чи поза цими рядами потрібну ланку «непереривного ланцюжка», то це могло би похитнути самосвідомість євангельських церков значно більше.

В той же час це дало би можливість взаємного визнання того, що зв’язок зі Святим Духом Христа, який зазвичай передається через накладання рук, можна встановити прямо молитвою, причому, будь-якому віруючому. Зовсім очевидно, що деякі люди мають видатні здатності лікувати накладанням рук, більше, ніж деякі присвячені, хоча сами вони ніколи не проходили через церковний обряд посвяти. В подальшому пастор міг би передавати Святий Дух іншим людям класичним способом – накладанням рук. Схоже, і цей варіант далекий від католицької церкви. Так як євангельська церква його теж не практикувала, то жодна з них не мала би переваги. Строго кажучи, католицька церква могла би допустити таку можливість і лише заперечити, що звичайні засоби не дозволяють перевірити незмінність вливу Святого Духа при такому підході. Але тоді б їй довелось у всі часи мати під рукою людей, які здатні відрізняти справжній вплив Святого Духа від мнимого (таких, як отець Піо). До того ж обмеження прийшлось би накладати і на існуючий католицький обрад посвяти. А що робити з посвяченим, якщо він якимось-чином непорядним вчинком опорочив дію Святого Духа? Чи здатний він ще передавати Святий Дух? На такі питання неможливо відповісти без серйозного розслідування чи допомоги людей типу отця Піо.

2. Питання про посаду апостола Петра. тобто Папи, для католицької церкви пов'язаний з коцепцією явного і повного об'єднання церков під його керівництвом. Ісус доручив Петру «пасти» його «агнцев» і «овець» (Ів. 21). При цьому Ісус довіряв не інших апостолів і їх учнів, але всіх християн. які були на той час. Наприклад, за старими «сьома церквами в Асії» спостерігав Іван, а не Петро, багато общин перебували у віданні Павла і т.п. Залишається питання, що могли би припускати доручення «пасти» для наступника Петра в наші дні. Представники православних церков декілька років тому давали розуміти, що були би згодні на «почесне керівництво» Папи, не пов’язані за прямим владними повноваженнями, за прикладом ранньої церкви, в якій римський єпископ був визнаний як перший серед рівних. Таку можливість не виключали навіть деякі протестантські теологи. На той час Ватикан на це не пішов. Тим не менш, папа згодом заявив, що інші церкви повинні думати, яку на їхню думку, роль в об'єднанні церков повинно грати папство. Роздуми на цю тему нікому би не зашкодили. Були би церкви згуртованим організмом, вони, звичайно, обрали би спільну голову.

3. Протестантські церкви не хочуть миритися з тим, що католицька церква не дозволяє жінкам носити сан священика. Однак православні церкви, частини англіканської і навіть протестантська церква деяких країн самі відчувають труднощі в цій області. З іншого боку, уседерині католицької церкви існує церковна народна ініціатива «Ми-церква», яка також висуває цю вимогу. Яким би важливим не було це питання, незрозуміло, чому від нього повинно залежати об'єднання церков. З такою вимогою кожна церква повинна розібратися сама, виходячи з рівня своєї свідомості. Ватикан, принаймні, в процесі пошуку шляхів до зближення не повинен заперечувати право євагельських церков на ординацію жінок. Несхожість могла би стати позитивним стимулом для роботи в цьому напрямку усередині кожної окремої церкви. В Біблії (у Павла) можна знайти свідчення, що чоловіки і жінки виконували в общині функції, які традиційно склались і почасти вони роздільні. Питання про обмеження прав жінок взагалі не стояло, так як на той час апостоли знали і пам’ятали, яку важливу роль Марія й інші жінки зіграли під час подій на П’ятидесятницю. Фраза «жінки ваші в церквах мовчать», скоріш за все, мала не той сенс, який став вкладатися в неї згодом, і немає відношення до сучасних жінок. Є сумнів, що це розуміється всіма однаково, тому залишається аргументувати, що у спробах досягнення церковного єдинства світ не зійшовся клином на даному питанні. Тих, хто вважає, що прив’язка цього питання до дискусії про церковне єдинство допоможе швидше ввести у практику ординацію жінок в церкві, може спіткаи жорстоке розчарування. Краще розгяладати ці две теми окремо. Коли об’єднання церков стане майже вирішеним питанням, стане видно, яка з церков найбільш передовою.

4. Поклоніння Діві Марії католицької і православної церкви відсутнє у протестантів, однак, це, схоже. Не вважається головним каменем спотикання на шляху до укріплення єдинства. 2-ге Ватиканське зібрання також визнало, що в літургіях можуть бути відмінности в залежності від духовного складу віруючих, і що деякі відмінності могли би сприяти взаємному духовному збагаченню. Відомо, що деякі євангельські церкви в 50-60 роки намагались впровадити певні форми поклоніння Діві Марії.

5. Зрозуміло, що Церковное право (Кодекс канонічного права), яке в своїй минулій формі давало можливість для безлічі зловноважень, є гарячою темою. Однак традиційне церковне право католиків, яке згідно Біблії не є обов'язковим, не повинно вважатись, як, наприклад, у Євангельської церкви Німеччини, камнем спотикання на шляху до об'єднання церков. Нехай воно буде справою церкви. Всіляка церква як самодостатня одиниця може і в деякому роді навіть повинна мати власний устав і власне церковне право, яким би вигадливим воно не вважалось. Внесення змін у внутрішньоцерковні правила – це справа кожної окремої церкви, якщо тільки вони не вимагають, щоб її правила беззастережно дотримувались усіма. Навіть якщо хтось би затіяв подібну дискусію про підпорядкування всіх одному, католицька церква, скоріш за все, запропонували скликати всезагальне церковне зібрання, яке прийняло би чи підготувало нове церковне право, як вона сама це зробила в 1983 році, додавши в свої правові положення поправки, пов'язані з «теологією діалогу зі світом» 2-го Ватиканського зібрання 1962 року. Тому недоречно представляти цю тему як перешкоду єднанню.

6. Ще один спірний момент – питання виправдання людини перед Богом через справи і спокутий подвиг Ісуса Христа – може вважатись вирішеним у зв’язку наявності спільних заяв католицької і євангельської церкви про це питання.

Таким чином, церкви, слідуючи духу екуменізму, сповна могли б продовжити зближення, не пригнічуючи Христа своїм відчуженням один від одного.*) Не дивлячись на це, вже сьогодні відчувається наявність «загальної церкви» у дусі Ісуса Христа, якій належать всі, хто йдуть за Ісусом Христом своїми шляхами і прагнуть «виконувати волю Отця», в якій би церкві вони не були серед них також можуть опинитися люди, які не є членами жодної з церков чи релігійних общин і не носять формальне звання християнина. «Шляхи Христа» розвивають цю тему у зв’язку з церквами. Незважаючи на цей досвід, деякі рухи продовжують переслідувати мету подібного об’єднання, вони не суперечать загальній тенденції. Однак імпульс до об’єднання дісно повинен йти від серця, формальний підпис під деклараціями нічого не дасть.

* (Хрещення в Йордані Іваном Хрестителем: Виноска...).
Такі церкви як католицька могли би підхопити імпульси, які походять, наприклад, від християнських послань православної християнки Вассули Райден в її книзі «Справжнє життя в Богові», т.1. Католицька церква розцінює такі книги як «приватні одкровення» (Інспірації ), вона вже не виступає проти їх публікації, критично їх розглядає і не квапиться з остаточним судженням. Однак часто зміст таких книг виходить за рамки інспірації, яка має значення тільки для особистого життя того, до кого вона прийшла. (Список літератури на цьому веб-сайті дається лише як додаткова підмога. Наші висновки від нього не залежать).

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Навіщо потрібна церква чи релігійна община?

Внутрішній зв’язок з Ісусом Христом, з Богом цілком можна отримати в індивідуальному порядку. Це найголовніше. Бог здатний сам вкласти в людину необхідні спонукання. Особливо, якщо той вміє помічати його тонкі натяки.

Однак існує подальший рівень цього єднання, який може бути реалізований тільки у співтоваристві з іншими людьми. «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них» (Мат. 18,19-20). На увазі мається саме те, що сказане. В принципі, такий контакт можливий і на відстані, якщо люди заздалегідь умовились про час, але такий спосіб важко засвоїти. Містик здатний пережити подібне єднання без всілякого умовляння. І все ж для більшості це нездійснена задача. Людина не народжена бути затворником.

Молитовна община може, наприклад, перетворитися в постійно діючий домашній гурток. Але, крім того, це співтовариство може знайти в церковному приході чи якійсь іншій релігійній общині, обраній згідно з індивідуальними схильностями. Хоча церкви люблять випинати свою роль і традиції по відношенню до інших церков перед прихожанами, суті справи це не змінює.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Інспірації і церков.

В Новому Заповіті про прямі інспірації деяких віруючих, а також про дари Святого Духу говориться як про важливий фактор, який характеризує все християнство (див. 1 Кор 14,26; Мар.16,17). Однак шляхи, які ведуть до інспірації, очевидно, були нелегкими.

Крім п’ятидесятників вірогідність таких прямих послань визнається також католицькою церквою. Остання проводить відмінність між «всезагальним одкровенням» для всіх через Біблію, традиціями і приматом церкви з іншого боку, і «особистими одкровеннями» з іншого боку. Особисті одкровення, якщо вони приносять користь для людини і її безпосереднього оточення визнаються за одкровення Святого Духа, хоча і не особливо заохочуються. Церков реагує критикою особливо в тих випадках, коли послання Діви Марії чи Христа стосуються не тільки особистих питань, але звернення до всієї церкви або людство в цілому. Починаючи з папи Павла VI, церква офіційно не перешкоджає виданню таких творів в підконтрольних їй типографіях. Тим не менш, спроби утаювання таких послань продовжуються, як це трапилось з третім посланням Фатіми. Церква вважає за краще не квапитись з винесенням остаточного судження. Якщо розібратись, то ст. 844 §3 Канону представляє право бути почутим і право на неупереджене відношення всім, у тому числі релігійної конгрегації. Ст. 220 Канону забороняє наносити неправомірний збиток авторитету кого б то не було (що може відбутись у випадку поспішного публічного осудження). Інші церкви не надають цій проблематиці майже ніякого значення чи просто не мають своєї власної чіткої позиції. З іншого боку, немало подібних явищ відбуваються поза сферою впливу церков. В цілому створюється враження, що Бог зацікавлений в тому, щоб подібні явища змушували людей думати, давали їм пряме знання і застерігали їх від невірних кроків. Однак це важкий процес навчання, який триває все життя; і передумовами для розповсюдження таких послань, в принципі є особливе покликання, а також особливе єднання з Богом і відповідна підготовка.

Перші апостоли – люди, які завдяки отриманому дару змогли постояти за Христа, - згідно 1Кор 14,26 вчили, що прямі одкровення і їх тлумачення також є частиною контакту з Богом. В 1Кор.12,4-7 говориться: «Але кожному дається проявлення Духа на користь». Згідно 1Кор. 12, 28, роль «пророків»* можна вважати другорядною у порівнянні з роллю апостолів, на третє місце поставлені вчителя. В 1Кор.14 вказується, що ті, хто говорить на незнайомій мові повчають себе, а пророки повчають церкву. Люди, які мають дар пророцтва, високо цінувались, тим більше, що не всі апостоли могли виконувати такі завдання (див. Мат. 10, 41).

Відмінні ознаки:

- У даному випадку мова йде не стільки про питання, чи існують взагалі інспірації, які не прираховуються ні до аутосуггестії, ні масової суггестії, ні до шизофренії та іншим психічним розладам**. Той, хто без забобонів вивчає дані феномени в християнстві, швидко помітить, що в таких стискаючих і чисто психологічних спроб пояснення у більшості випадків недостатньо. Лише після такого висновку починаються дійсно цікаві питання.

- у 1Ів. 4,1 рекомендується перевіряти відповідність духів істині. Робити це треба з належною обережністю і увагою. Із Біблії не слідує автоматично, що священики можуть безапеляційно судити про одкровення духа на основі своїх теоретичних богословських викладок. Дуже небагато людей здатні напряму розрізняти, від якого духа прийшло те чи інше послання. Тому в Мат. 7,15-20 дається порада відрізняти дар за «плодами», який він приносить. Якщо вони ведуть до Христа, наприклад, у разі так званих «поворотних подій», за якими слідують позитивні зміни в житті, або настає духовне або фізичне зцілення, навряд чи було б вірним відкидати їх як недостеменні або такі, що «йдуть від диявола», бо вони звичайно здійснюються з милості (див. Ів. 15,5: «…без Мене не зможете робити нічого»). Якщо в результаті таких подій посилюється любов до Христа і ближніх, це також позитивна ознака. Достатньо згадати застереження в судженнях у Мат.7,1; Мат. 12, 24-30 і Діянні апостолів 5,38-39. Засудження у випадку сумнівів огидно не тільки богословській моралі, але і світському принципу презумпції невинності.

- Ще однією відмітною ознакою може служити скромність поведінки таких людей. Дух божий можна почути тільки, якщо вести себе «тихо». Пізнання в області богослов’я аж ніяк не являється ознакою, значно частіше вибір падав на простих людей (харизми простолюдинів). Освіченим вони даються, якщо вони не дуже високої думки про себе і не закосніли у своїй «правоті», тобто якщо вони належать до «злиденних духом» (див. Мат. 5,3). Наприклад, садукеї – раціоналісти і матеріалісти – і фарисеї, більшість котрих зайшли у тупик при відношенні до релігії як раціональній науці, не відносились до «злиденних духом».

- «Щоб ви гідно прожили ваше життя як люди і виконували свої повсякденні обов'язки, але і відвели належне місце в своєму житті всемогутньому Отцю» (з явищ Божої Матері Гарабандальської і інших явищ Діви Марії).

- Сповнена любові поведінка також є відповідно до етики Ісуса такою ознакою (див., наприклад, Матвій 7, 12). Людина отримує тісніший контакт зі своїм духом, який стоїть над розумом, через зв’язок себе з Христом. І це відбувається тим ясніше, чим більше він живе у гармонії з такими божественними якостями як любов. Однак етика в даному випадку не означає автоматичне перейняття розхожих традиційних понять про благочестивих понять про благочестивих людей у відношенні, припустимо, одежі, ходіння до церкви й іншого.

- наприклад, там, де хтось агресивно розповсюджував би десь прочитані, ходові наклепницькі судження про співхристиян, посилаючись на Христа і сіючи розбрат, ймовірність того, що мова йде не про обґрунтовану діяльність, ні про дійсне послання Христа чи Святого Духа, була би висока.

- Крім усього іншого, певну роль як ознаку грає свобода від зовнішнього духовного гніту. Святий Дух не пов’язаний людським табелем про ранги і для повного проявлення потребує свободи. У Діяннях апостолів 5, 29 говориться: «Ми повинні покорятись більше Богу, ніж людям», однак, це не є запереченням необхідності духовної підтримки. Не починати же кожному поколінню свій розвиток заново.

- Хоча такі критерії як «надприродність» і досліджувались часто (наприклад, побічні явища у деяких випадках так званого «екстазу»: відсутність рефлексу моргання, змінена частота серцебиття, уповільнення пульсу, підвищення кров'яного тиску за відсутності яких-небудь маніпуляцій і ознак наркотичної дії, або той факт, що людина не могла знати сказане і тому подібне), це не є вирішальним чинником, оскільки дух у змозі використовувати також і «природні» можливості людини.

Існує багато різних форм проявлення послань духа. Наприклад, «внутрішня мова» («слова зсередини із серця») у повній свідомості – тобто не плутаючи з шизофренічними** чи гіпнотичними явищами. Виходячи із досвіду, становиться ясно, що вони мають інший характер у порівнянні з телепатичними явищами (див. «Про слово зсередини», Вибране із Йоханеса Теннхардта та ін., Видавництво Лорбер). Стан трансу, при якому сама людина як би відходить на другий план, в таких випадках рідко наступає. Але навіть, якщо це трапляється, треба звернути увагу на супроводжуючі обставини (засіб досягнення трансу, зв’язок з Богом). Можливо, мова йде лише про звичайний транс, тобто штучно викликаному звуженні свідомості, яке може породити дуже сумнівне в плані духовності інспірації, і яке віднімає сили у людини, яка його переживає. До того ж, людина іноді здатна сприймати внутрішні видіння, світло чи ідеї, преображати їх у слова і записати. Пряме письмо також зустрічається, однак, на відміну від спіритичного сеансу чи трансу свідомість при цьому не відключається.

Святий Дух може діяти не тільки через послання і не тільки у вигляді прямої мови духовного джерела (: «…»). Думка, бесіда між людьми, твір чи книга також можуть бути навіяні джерелом інспірацій, бо він здатний скеровувати творчу енергію людини у потрібне русло.

*) Про Святий Дух детальніше говориться в Ів. 3,8; Ів. 14, 26 і основній частині на веб-сайті putichristovy.net, частини 1, глава «Події П’ятидесятниці». Про пророцтва у сенсі видінь майбутнього детальніше говориться в основній частині на веб-сайті putichristovy.net, частина 2, глава «Як відноситись до пророцтв».
Тут можна посилатись на деякі місця Старого Заповіту, де розглядається діяльність пророків, хоча життєві умови з тих пір сильно змінились. (Пророцтво у його минулому вигляді у часи Христа практично зійшло нанівець і виникло знову – див. Іоїль 3,1-2; Амос 3,7-8)

**) В деяких випадках, також і люди з сьогоденними інспіративними здібностями можуть виявитися в змозі, схожому на відомі психічні порушення, при яких їм доводиться вести примусовий внутрішній діалог або при якому вони в перебігу довгого часу не в змозі оправляти земні потреби. Для можливого уникнення таких ексцесів, поряд з вищезазначеною точкою зору, варто звернути увагу і на наступні зовнішні передумови: достатній сон, достатнє багате вітаміном В харчування, наприклад, з вживанням вітаміну В, а це означає, обережно з постуванням і так далі і всім, з ним зв'язаним, якщо немає достатнього досвіду; ясний настрій на бажане джерело, тобто дотримуватися Христа; відмова від дуже довгих засідань, які в змозі привести до відхилень і переборів; достатність сил повернутися в земну реальність після інтенсивних внутрішніх переживань; свідомо засвоювати почуте. Помічники, духовні супутники, терапевти і тому подібні можуть в цих випадках поводитися лише тоді доцільно, якщо у них є відповідний досвід і знання, до чого належить і сприйманість серйозно не лише порушеного в даний момент стану, але і непорушений основний феномен.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Сім печаток .

Наступне видіння спочатку розповідає про поклоніння Богу 24 «старців», «сім духів перед престолом Божим» і «чотири тварини», які характеризують світостворення і різні початкові якості. Далі говориться, що тільки «агнець», який має зовнішні признаки Христа, може розкрити книгу за сьома печатками (Див. Одкр. 4 — 8,1). Дія відбувається на «небі», тобто однозначно на Божій території. Спочатку сенс печаток розкривається на рівні, сили якого передаються символами чотирьох коней різної масті чи чотирьох вершників. Зміни, які відбуваються на цьому етапі, який можна порівняти з планом барвистих сновидінь, впливають на те, що відбуваються на Землі, але вплив цей опосередкований.

Не дивлячись на те, що характер цих частин Одкровення в першу чергу направлений на розвиток психічного плану, на самому початку говориться: я покажу тобі, «що буде після цього», але є, що буде після сімох церков. На цій підстав Р. Штайнер і Артур Шульт намагаються тлумачити настання нових нових «культур сімох печаток» на Землі, пов’язаних з очищенням відповідних рівнів свідомості. Написана в Мексиці з інспірації Христа «Книга справжнього життя» бачить в 7 печатках всю історію від часів Каїна і Авеля до прийдешнього кінця світу.

Даний текст дозволяє побачити чіткий зв’язок з фізичною Землею наших днів. Якщо розглядати його так, як це роблять деякі незалежні церкви, то в чотирьох перших печатках можна розгледіти неясні натяки на дві світові війни, наступна рівновага страху між Сходом і Заходом, а також голод і епідемії. Очевидно, за ними повинні послідкувати переслідування згідно релігійного признаку і катастрофи космічного походження – падіння метеоритів, землетрусів, навіть зсув земної осі. Див. також главу «Сім останніх виразок».

По своєму суспільному пафосу і войовничому характеру, сцени одруження в Кані і вигнання Ісусом торговців і мінял з храму, які містяться в Євангелії від Івана, і яким присвячені відповідні глави першої частини, також співзвучні наведеному вище розділу.

Якщо в 5-ій главі Євангелія від Івана Ісус передбачав, що души тих, що творили добро і творили зло будуть відокремлені одна від одної, то оповідання Одкровення, досягнувши шостого друку, говорить про «збереження вибраних від дванадцяти колін» і «радості обраних на небі».

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Сім труб .

Видіння семи ангелів з трубами також відбувається на «небі» (Одкр. 8, 2 - 11, 19).  Висхідні «молитви святих» і повергнутий на Землю «вогонь з жертовника», а також самі труби як інструменти, для гри на яких використовується голова, а не руки, є віддзеркаленням вищого духовного плану. Аналогічна символіка могла би, наприклад, фігурувати у сновидіннях. Тут вона є відправною точкою змін, які можуть охопити і земну стихію, розтривоживши сили тьми.

Не дивлячись на явну духовну, нефізичну природу явища, деякі тлумачі зробили нову спробу побудувати хронологію земних «трубних культур». Знайти відповідності в сучасній історії не так легко. Ймовірно, вимирання лісів і отруєння середовища можна було би розглядати в зв’язку зі здатностями першої чи другої труби. Щодо третьої труби неодноразово помічалось, що зірка, яка впала на третю частину рік і на джерела вод, носить ім’я «полинь», що перекладається також як Чорнобиль. Четверта труба може вказувати на розташування сузір’я, яке спостерігалось в середині серпня 1987 році в космічному трикутнику всіх планет. На той час частина прихильників руху Нью-Ейдж без усілякого зв’язку з апокаліпсисом, але пам’ятаючи про 144000 людей – індійських «воїнах веселки», медитувати перед початком нового етапу на шляху в нову епоху. (1991) П’ята труба – дим з колодязя, залізна саранча, п’ять місяців страждань – нагадує, принаймні, зовнішню війну в Персидській затоці і знаходить продовження у шостій трубі. Сьома труба вводить в «Божий храм» у супроводі блискавок і громів, які можуть мати внутрішнє, містичне значення.

Після сьомої труби роздаються голоси, які говорять, що «царство світу зробилось царством Господа нашого і Христа Його». Принаймні, на духовному рівні вже щось вирішилось, але на землі справа ще не доведена до завершення. Силу труб можна порівняти з енергією «преображення» (Мат. 17, і відповідна глава основної першої частини) і вчення про нього, у тому числі Нагорної проповіді (Мат. 5-7).

Назад до змісту на цій сторінці.

 

«Сім громів» і два пророка.

Після шостої труби «сім громів проговорили голосами своїми», які «закарбували» Івана і не дозволили йому записати почуте. Після цього він «вимірює храм Божий». Являються два пророка, їх вбивають, потім воскрешають (див. Одкр. 10 і 11, 14). Тут можна помітити схожість з воскресінням Лазаря в Євангелії – див. главу першої частини і Іван. 11.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Жінка і дракон.

На всіх етапах подій в них беруть участь як носії духа, так і різні конфронтуючі їм сили. В тексті яскравіше представлена то одна сторона, то інша. Знамення на небі – «жінка, яка убрана в сонце; під ногами її місяць, і на голові її вінець із дванадцяти зірок» (Одкровення 12) поза сумнівами вказує на «Софію», матір неба чи світу, а не на земну матір (див. також главу «Події П’ятидесятниці» в першій частині). Її передбачуваний зв’язок з Дівою Марією вже згадувався. Зістарившись, Марія жила в печері, в якій раніше поклонялись матері богів Кібелі, і це символічно. Її «дитині» в Одкровенні – дитина небесної сутності сама повинна вважатися небесною сутністю – належало направляти людей «жезлом залізним», тобто постійно призивати до щирості в серцевині їх душі. Він був «піднесений» до Бога, тобто між його діями і вселенським Христом був встановлений певний зв’язок. Цей зв’язок можна перекласти як «залізний жезл» - символ не тільки царської влади, але і того, хто «присвячує», а можна співвіднести і з «небесним воїнством». Детальніше про це говориться в главі «Сім останніх виразок».

Тут простежується зв’язок з омиванням ніг і попереднім йому помазанням у Віфанії (див. главу про Христа і омивання ніг, а також Євангеліє від Івана 12, 13), а також мотив нового народження на вищому рівні розвитку.

«Дракон з ангелами його» виступає в якості супротивника. Михаїл зі своїми ангелами перемагає дракона в космічній битві і скидає його на землю. І земля, і небо протистоять дракону, захищаючи жінку.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Морський звір із сьома головами.

Решта дві сили зла також з’являються в цьому видінні. Спочатку ті, що більше пов’язані з бажаннями і легкодумством (Одкр. 13, 1-10; див. також главу «Спокуси», Ів. 13, 1-10 і Мат. 4, 5-11). Сім голів далі в Одкровенні витлумачені як «сім гір, на яких сидить Вавилон, мати блудницям», а гори, в першу чергу, є сьома царями. В Одкровенні поясняється, що десять рогів – це «десять царів», які мають одні думки і передадуть свою владу звірю.

Через «сім гір», які нагадують Рим на сімох пагорбах, деякі незалежні християнські церкви вважають, що слова «Вавилон, мати блудниць» сказані про папство. Однак така аналогія представляється натягнутою, і, не дивлячись на проблематичну історію католицької церкви, недостатньо підкріпленою іншою символікою. В одкровенні 18:11-23 явно підкреслюється глобальний зв’язок світу (див. главу «Сім останніх виразок і кінець Вавилона…»). «Образ» звіра згідно главі 14 «Одкровення» може бути якось зв’язаний з невірними образами (уявленнями) Христа. Може бути відношення до залежності засобів масової інформації, що іноді подібно до поклоніння або культу.

Силу цього звіра, що спокушає, можна подолати за рахунок сили, яка описана в главі першої частини «Бичування»
(Ів.
19,1).

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Звір із двома рогами із землі.

Тут нам являється сила зла, яка орієнтована на матеріальне притягання (Одкр. 13, 11-18; див. також главу «Спокуси», і Мат. 4, 1-4).

Накладання знака на лоб і руки людей, а також число 666 як умова здатності до купівлі-продажу явно почали находити своє відображення в світових подіях. Розвиток комп'ютерних мереж, пластикові картки, штрихові коди, що мають обмежувач у вигляді трьох подвійних ліній, що означає 666 на мові коду; випробувані в Канаді і Малайзії прилади для особистої ідентифікації, які прочитують мітки на лобі і руці людини; назва старого клірингового центру ЕЕС «La bête» (Звір), міжнародний банківський код 666, все це демонструє, що люди свідомо, несвідомо і навіть жартома можуть вводити в обіг певні назви. Біблійський «звір із землі» - те ж саме, що і Маммона чи «золотий телець».

Намітилась і ще одна, поки не до кінця стала тенденція: екологічні проблеми, що заглиблюються, спочатку намагаються вирішувати малоефективними, чисто косметичними методами, а потім, замість проведення назрілих демократичних перетворень, встановлюють брехливу технократичну екодиктатуру. Чітке розуміння суті цих механізмів маніпуляції приближує їхнє зламування. До цього процесу має відношення сила, яка згадується в главі про вінчання терновим вінцем, а також Іван 2 - 3.

Глави про дракона і двох звірів не вичерпуються відображенням про явища сучасності. Дія, як вже було сказано, відбувається не тільки на фізичній Землі. У черговому видінні144000 покутуваних (Одкр. 14) знову один за одним являються істоти чи ангели, які збирають на Землі «жниву» з двох різних груп людей. Союзники звіра будуть скинуті в «чашу гніву Божого», тобто, залишені наодинці з наслідками законів природи. До речі,треба відмітити, що в Одкровенні ніде не говориться про «вічне прокляття», але не підкреслюється, що всі можуть знайти шлях до Бога, адже у вищому сенсі він всеохватний. Див. також Одкр. 22 і відповідну главу про нову Землю в даній частині.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

«Сім останніх виразок» і кінець «Вавилона»;… «Повернення Христа»

Ті, хто встояв перед звіром і його образом, з’являються у наступному видінні на рівні, який характеризується як «скляне море, змішане з вогнем». Із «храму на небі» знову виходять сім ангелів з «сімома останніми виразками», котрі вони виливають із «чаш гніву Божого» на Землю, в море, в «ріки і джерела вод», на сонце, на «престол звіря», в ріку Євфрат і «на повітря» (Одкр. 15,5 - Одкр. 21).

З одного боку, тут діє ще вищий рівень свідомості. З іншого боку, результатом може бути лише ще глибше, екзистенціальне розпушування всіх стихій Землі і видимих частин навколишнього всесвіту – виразок, отруєнь, страждань, пожеж, тьми, «нечистих духів». У результаті – всесвітня катастрофа із зсувом материків, зниженням рівня суші, повенями, падіннями метеоритів, в кінці якої відбувається розвал на три частини або повний крах матеріалістичної цивілізації Вавилона (Одкр. 17 - 18,24). Хронологічне «вікно» для таких подій було позначено раніше моментом розкриття шостої печатки.

Цілком ймовірно, що ці процеси будуть протікати значно більший період часу. Тим не менш, прощальні промови Ісуса (див. Марк 13) і багато пророцтв, які з’явились після апокаліпсису Івана, одностайно вказують, що вектор подальшого руху буде заданий в період близький до 2000 року. Наукові результати, значення котрих поки не зрозуміло до кінця, вказують в тому ж напрямку. Потужне скорочення електромагнітного поля Землі, незвично високе число вивержень вулканів і землетрусів, «освітлення» сонця незалежно від класичних циклів сонячної активності, а також пік сонячної активності, який довівся на 2000... роки, говорить пильним людям про наближення чогось незвичайного.

Якщо станеться сильний зсув магнітних полюсів або колапс магнітного поля і його відновлення із зворотною спрямованістю, як це вже не раз бувало в історії Землі, це спричинить геологічний переворот. Результатом була би не просто нова ситуація для людства, але початок нової епохи в історії Землі. Якщо «пояси Ван Алена» хоч би на якийсь час втратять свою функцію захисту Землі від часток «космічного пилу», передбачені пророками метеоритні дощі легко можуть стати реальністю.

Багато свідоцтв, проте, вказують на те, що численні руйнування, яких жахаються деякі автори, вже не можуть або не повинні статися ні у формі третьої ядерної світової війни, ні у формі повної екологічної катастрофи, ні у дусі теорій зсуву полюсів або осі обертання Землі по відношенню до космічного фону. Багато встигло змінитися на основі, на якій були побудовані такі пророкування.

У зв'язку з тим, що апокаліптичні процеси, з одного боку, йдуть в богоугодному напрямі, але, з іншого боку, йде реальне маніпулювання багатьма природними процесами на догоду егоїстичній частині людства і його «еліти», поряд з позитивним впливом людини на Землі можуть статися зміни обмеженого масштабу, які зроблять неминучою астрономічну «перебудову» і зажадають зміни образу думок і свідомості людей.

Нерідко пророкували «антихристиянські» узурпаторські спроби тих, хто хотів би зберігати свою владу, а також скорочення до мінімуму і захід цих старих часів з кульмінацією в формі трьохденної тьми. Не можна відмахуватись від перспективи таких змін як від вигадки.

В цьому зв’язку Діва Марія, яка явилась в Гарабандалі, винесла «велику пересторогу», яка безжалісно демонструє кожній людині, що саме треба подолати в собі, - див. Іван 16, 8; Одкр. 14, 6-10 – щоб пробитися до світла (див. Іван 16,13.) Її явище пов’язають з візуальними феноменами в небесах. Протягом року після явища повинно було відбутись деяке «велике чудо» (зцілення), а в Гарабандалі повинно було зберегтись «знамення». Якщо людство і після цього не передумає, згодом відбудеться «страшний суд» у вигляді «блискавки з неба» (див. також Мат. 24, 27). (Франц Шлекбахер «Гарабандаль», с. 120…Коментарії до явища Діви Марії з католицької точки зору, які у великій кількості можна знайти в літературі, не повинні заслоняти думку, що пророцькі пророкування відносяться до всього людства). Після цього люди, можливо, змушені будуть все переосмислити.
Готовиться можна по-різному: наприклад, крім очищення власного життя молитися про посилення (яке очищує і наставляє) вплину Святого Духа.

У недавніх «посланнях» говориться про «нульову зону», пройшовши яку той, хто досяг зрілості, зануриться на Землі в духовно-космічне енергетичне поле, часом помилково іменоване «фотонним кільцем», і зможе вести фізичне життя, користуючись якостями «тіл світла» вищих вимірів (див. глави «Воскресіння» і «Царство світу»).

Пророцтва також обіцяли допомогу у вигляді тимчасового «рятування від напастей» людей, які підготовлені Христом і його ангелами, попередній евакуації та іншій підтримки зі сторони позаземних сил. Звідкіля чекати допомогу – це кожен повинен вирішити сам на підставі свого віросповідання чи світобачення. Але оскільки і в космосі існують світло і тінь, зважаючи на складність подій, що відбуваються, слід просити Христа про водійство і спиратися на власну здатність розрізнення добра і зла, бо вона є типово земним способом пошуку єдності, яка добре взаємодіє з новими проявами вищих сил.

В цьому розділі мова йде в основному про останній шанс при прийняття рішення всіма людьми в своїй душі, чи хочуть вони і далі брати участь у розвитку аж до «царства світу», для якого Бог створив Землю. По завершенню всіх цих звершень, нарешті, відбувається друге пришестя Христа (Одкр. І. 19, далі Одкр. І. 12, Матв. 24:30; Дії. 1:6-8). Він є не просто як звичайна земна людина, але як сутність всеосяжної події, наближення «Неба Господнього» (і «Вищого світу») і землі; як в духовному (і душевному), так і в тілесному сенсі. Тим не менш, цілком ймовірно, що Христос повернеться в образі реальної людини, тобто не обмежуючись через неї дійсними силами на преображення людства, як припускають деякі сучасні школи. Це дійство прямо чи побічно має значення для всіх людей, а не тільки для християн. Повернення Христа у якості свідка при суді Господньому признається і в Корані. Також і на основі пророцтв інших релігій можна зробити висновок про те, що їх пророки також знову будуть грати роль і допоможуть своїм прихильникам.

Карального мислення немає навіть на цьому етапі одкровення. Скоріше, він виступає як частина логічної концепції, яка призвана покласти початок чергового ступеню еволюції життя на Землі. Відчувати цей етап як спільний перехід на вищу ступінь, коли всі повинні зайняти правильне місце чи рівень для того, щоб він справдився, - нелегка задача. Людина, яка приймає назріле оновлення з доброї волі і черпає в ньому нову енергію, швидше може побачити позитивну сторону, що відбувається, не втрачаючи здібності до співчуття стражданням світу. Той, хто не бажає приймати нове, сприймає його як дещо, що звалилось на його голову із зовнішнього світу. В цьому і полягає справжній сенс «страшного суду», яким він вбачається із апокаліпсису. Людина користується великою свободою в прийнятті рішень, але, як це звичайно буває в житті, до певного моменту часу рішення повинно було прийнято, бо його відсутність також буде рішенням, а із контексту Одкровення видно, що справи тих, хто «теплий», є неважними (див. главу про сім церков з виносками). Розділення духу на шляху до остаточної єдності складає сенс апокаліпсису.

«Сьома виразка» закінчується вигуком з неба «Звершилось», яке аналогічно словам Христа на хресті (див. Ів. 19 і відповідну главу).

Через містику і духовидіння сьогодні можна пізнати, як страждає і волає про допомогу Земля, як вона готується до «тяжких пологів». Розп’яття і «труна» як символ переходу до воскресіння мають відношення до всієї Землі, а їх наслідки виходять за рамки земного життя. Можна зробити висновок, що подібно тому, як перехід від розп’яття до воскресіння через стан по той бік життя і смерті сьогодні складає нероздільний процес, етапи «останніх виразок» також можуть пройти без катастрофічного «кінця світу».

Оскільки «Одкровення» вказує не на фільм, що автоматично показується, а на багаторівневий розвиток (див. вступну главу «Одкровення від Івана»), цілком можливо, що дійсний розвиток зовнішніх звершень просунувся значно далі, ніж вважається деяким, які концентрувалися на тій або іншій частковості, яка (ще) не сталася. В інших областях вже мається достатньо «виразок», які і у своїй широкій формі в «Одкровенні» навіть і не згадувались.

Невелике доповнення: Нові книги Володимира Мегре про мудру сибірську жінку Анастасію (www.anastasia.ru) мають внутрішнє знання того, що старі програми всесвітньої катастрофи піддаються зміненню. Мета – привести світ в оптимальний стан за допомогою людей і у співзвуччі з Богом. Однак це не означає, що все може продовжуватися як раніше.
Замість поширення забобонів про таких людей, церкву, наприклад, могли б знайти корисні моменти в тому або іншому написанні, причому переймати все скопом зовсім необов'язково. «Шляхи Христа» - повністю незалежна праця і має самостійно зроблені висновки (putichristovy.net не несе відповідальності за зміст інших веб-сайтів і необов’язково поділяє представлені на них думки).

Питання:
Хочу я, щоб Ісус Христос з’явився знову ясно, як це передвіщали, видозмінюючи людське життя і світ в цілому?

Молитва

Scenarios (німецькі / англійські)

Назад до змісту на цій сторінці.

 

(Справжнє) «тисячолітнє царство світу».

Після «семи виразок» йде космічне видіння, яке виходить із відчиненого неба Христа, який названий «Вірним та Істинним», з його одітим в білі одежі «воїнством». На увазі маються не сьогоднішні лже-Ісуси. «Лже-пророк (з помилковими чи однобічними уявленнями про Ісуса…) скинутий. Тисячолітнє царство, яке наступило (Одкр. 20, 1-6) – це не імперія. Суспільний «механізм», пов'язаний зі зовнішніми силами зла і їх проявами, як раз зазнається руйнуванню.

Тут також говориться про духовний суд. Тут також необхідно виправити розповсюджений, який вводить в оману, переклад: «Одкровення» 20:4: «І побачив я престоли і що сидять на них, яким дано було судити, і душі обезголовлених за свідоцтво Ісуса і за слово Боже, які не поклонилися звірові, ні образу його, і не прийняли зображення на чоло своє і на руку свою. Вони ожили і царювали з Христом тисячу років». В дійсності в тексті дослівно говориться «жили», а не ожили (див. виноску в Біблії Ельберфельда). Хоча у випадку «душ…» це і може означати «повернення до життя», але для тих, «хто не прийняв написання звіря», також і подальше життя на Землі. Це не значить, що останні повинні спочатку вмерти.

Цей етап має родинний зв’язок з воскресінням Христа (Ів. 20-21, див. також відповідну главу). Навіть в тексті воно названо «першим воскресінням».

Але сили зла ще не розсіяні без залишку, ще буде робота над подоланням недосконалості окремих людей, але робити її тепер незрівнянно легше.

Через «тисячу років» сили зла знов об'єднуються в один кулак, щоб вже бути розсіяними остаточно (Откр. 20, 7-10). Див. також наступну главу.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

«Нове небо», «нова Земля» і «новий Єрусалим».

Після «Тисячолітнього Царства» наступить останній «судний день», який зачепить навіть померлих. «Книги відчиняться» - неземні літописи всіх подій, які відбулись в житті, і «інша книга…книга життя», власне мірило оцінки життя і етапу розвитку. Лише після того, як спопеляючий вогонь вразить знову спокушених, а сатана буде ввергнутий у «геєну вогненну» - див. Одкр. 19, 19 – Одкр. 20, 3 в Одкр. 20:11-15 – приблизиться Нове Небо и Нова Земля – Одкр. 21-22. Але в який термін це відбудеться – нікому невідомо.

Девіз Христа «Ось, творю все нове» не знає виключень (Одкр. 21, 5). Це «нове творіння» споріднено нетлінним цінностям, які і раніше відкривались і у великому, і у малому. Тому тим, хто чекає апокаліптичних подій в близькому майбутньому, треба діяти вже сьогодні.

В образі нового неба, яке стоїть в тексті перед новою землею і новим Єрусалимом, просліджується дещо схоже на вознесіння в космічних масштабах. Див. вознесіння в Євангелії, Лук. 24, Мар. 16 і відповідну главу першої частини. Якщо раніше основний упор в описанні робився на Землю, то тепер значення того, що відбувається, однаково велике для видимого і невидимого «неба». Мається на увазі не вічне небесне царство Боже – воно знаходиться поза простором і часом і незмінно – але рукотворні світи. Може опинитись, що маленька планета Земля не тільки є всього лише «країною, що розвивається» у космосі, але і виконує, вирішуючи свої проблеми, дуже специфічну задачу. За думкою Лорбера і інших мислителів, проблемне поєднання великої ступені людської свободи з прихильністю до матеріального світу може виявитись аж ніяк не типовим для «населених» світів. Такими же нетиповими можуть бути сила зла, які у видіння Івана були «скинуті на Землю», а звідти – в «озеро вогнене». Подібно тому, як життєвий шлях Христа впливав на багатьох людей, відповідний шлях, виконаний у Христі всім людством, повинен вплинути на нього ще з більш могутньою і новою силою.

Оновлення Землі і пов’язане з ним явище «нового Єрусалима», яке сходить з неба на Землю, можна порівняти з подією П’ятидесятниці (див. Діяння апостолів), сходження Святого Духа в космічному масштабі. Мова не йде про Єрусалим як географічне поняття. Обмін між Землею і оточуючим її космосом відбувається на різних рівнях.

«І нічого вже не буде проклятого…» В інших перекладах сказано: не буде ночі і т.д. «Але престол Бога і Агнця буде в ньому» (Ів. 22, 3). Врешті-решт це означає, що сили, які несуть зло і смерть, будуть переможені, розкол світу зупиниться. Світ вперше з’явиться як свідоме єдине ціле, стан, який неодноразово спостерігався у видіннях «приближення до Бога», але до пори було недосяжне. Слабкою подібністю цього стану – процесу, коли якась одна точка внутрішнього світу людини наповнює життям всі останні крапки – є відчуття, яке можна пережити, йдучи шляхом Христа, бо «все у всьому». Бог сам по собі є вища сутність усього сущого.

Божественний прообраз світостворення – Альфа – і нове творіння з усіма істотами, свідомо об’єднавшись в Богові, - Омега – взаємно перекривають один одного, продовжуючи в той же час існувати окремо. Тому «кінець» - це скоріше новий початок, хоча початок все в собі мав. Вже зараз добре помітно напрямок розвитку, при якому все більше проявляється тенденція до взаємного перекриття Альфи і Омеги навіть в малих справах, навіть в окремій людині.

Переклади на різні мови зовсім не показують точку зору на ситуацію у певних країнах.

Треба також згадати, що за думкою Р. Штайнера, події «нової Землі» відповідають одній з трьох «реінкарнацій Землі», між котрими пролягають гігантські періоди часу. Не вдаючись до критики, слід зауважити, що описаний характер «нової Землі» має в своїй основі не ритм перевтілень, який в космології індуїста розраховувався для людей, планет і всього космосу, але абсолютно інший процес. Якщо сприймати його серйозно, становиться видно, що він, проходячи через відомі чи передбачувані стадії і вгасання, виходить на все вищі «октави» чи «витки спіралі».

Перед досвідом, який накопичений до теперішнього часу, блідніє точка зору деяких богословів, які сприймають апокаліпсис лише як застережну притчу, далеку від реалізму.

Притчі Христа в Євангелії брались з життя людей для підкріплення його доводів. Пізніше, ще у часи свого земного життя Ісус в бесіді з апостолами підкреслював, що говорить з ними вже не притчами, а відкритим текстом. Одкровення не засновано на досвіді людського життя. Навіть там, де в тексті є натяки, мова йде про прямі «відповідності», тобто на певному рівні свідомості, доступному, наприклад, духодослідникам нашої епохи на шталт Р. Штайнера, події апокаліпсису стають як «реально існуючі». Правда і те, що апокаліпсис – це застереження. Він нагадує, що пора переходить від богослов’я до бого-практики, починати бачити те, що витає у повітрі, і демонструвати присутність Божу у всіх справах. Адже Бог діє також і через людей – що немає нічого спільного з самовольними людськими діями: людина не повинна грати роль Бога чи Апокаліпсиса. Людський розвиток може йти все більше і більше в ногу з планом Бога в цілому. В цьому полягає програма створення.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Заключна глава: християнство.

Справжнє християнство складається в самостійному пошуку Ісуса Христа і внутрішнього зв’язка з теперишнім Христом. «Шукайте і знайдете», вступайте з ним в серйозний діалог, черпайте в цьому діалозі спонукання і вони вкажуть правильний шлях до його розуміння. Нехай дана праця підбадьорить тих, хто в цьому зацікавлений.

Ще один шлях, який порівнюється з вищеназваним «найпрямішим» шляхом, складається в пошуку специфічних якостей, які були у Ісуса Христа, і впровадження їх все більше і більше у власне життя. На них допоможуть зосередитися частини тексту, виділені жирним шрифтом.

Ці два різних підходи, які мають здатність до наростання, мають те спільне з Христом, що, як і він, знаходиться поза протипоставленням (дихотомій) світа цього. Христом не просто поєднується дві сторони однієї речі. Намічені їм позиції завжди відчиняють «третій шлях», який, пролягаючи на зовсім іншому рівні, здатен вбирати в себе все цінне і плодюче і преображати все застигле. Див. також таблицю в кінці.

Із окремих розглянутих ознак витікають висновки для сьогоднішніх суспільних конфліктів між попередніми і новими течіями. Багато груп говорить по справі, говорять правильні речі хоча би по одному питанню, в той час як інші групи, які застрягли на рівні старих протиріч між правими і лівими, цього не беруть до уваги. Конфлікт між старим і новим не зникне, принаймні, у доступному огляді майбутнього. Однак місце жорстоких фронтів з їх хибним протиставленням займе діалог, і лінії конфлікту прийдуть в норму; напр. хтось може служити богові або обожнювати гроші. Потрібні люди, які здатні разом здійснювати нові проекти, стануть легше знаходити один одного, не рискуючи впасти в однодумність. Решта перегрупується.

Детальніший розгляд цього трактату, що виходить за рамки простого вивчення, залежно від індивідуальної наполегливості і розвиненості, може прийняти характер практичних занять, нехай навіть деякі найбільш важливі аспекти розкидані по тексту і не повторюються в кожній главі.

Такий підхід до вивчення дозволяє подолати звичку багатьох богословських і інших течій думки «використовувати» Христа для своїх виконаних добрих намірів, але однобічних поглядів. Вони виділяють ті місця, які їм особливо підходять, а інші оголошують несуттєвими, інтерпретують по-своєму чи просто ігнорують. Ще автори Євангелій в перші століття нашої ери почасти визнавали, що багатосторонність Христа легше зрозуміти, спираючись на різні джерела. Вони не були настільки глупими, щоб не помічати присутню цим джерелам різницю поглядів. Сучасні богослови, навпаки, визнали великим відкриттям той факт, що в тих, що дійшли до нас Євангеліях, можна виявити різні джерела з різними точками зору. Вони брали, наприклад, «джерело А» і негайно логічно пов'язували його зі своїми питаннями і відповідями на них, прагнучи з'ясувати, хто з авторів був «правим». Зараз видно, що всі автори по-своєму були «праві» і лише іноді проявляли суб’єктивність. Екуменічний рух міг би почерпнути із цього висновку нові імпульси до розвитку.

Люди, які відносять себе до іншої релігії або світогляду, не цікавляться ні зашкарублим церковним, ні спрощеним християнським підходом, але охоче дізнались би що-небудь корисне, звичайно, теж можуть отримати вигоду з цієї роботи. Адже її автор сам таким же чином вивчав і навчився цінити інші області знання. Деякі представники інших релігій помічають в діяльності Христа аспекти, які важко пояснити з матеріалістичних позицій, швидше, ніж деякі історично і критично орієнтовані теологи. Це повинно змусити останніх задуматись.  

Окрім всього іншого, жодна з релігійних общин «християнства» немає ексклюзивного права на Христа. Його підхід дає людям енергію для об'єднання без втрати індивідуальності – енергію любові, глибоке і серйозне прагнення до розуміння, гармонію. Він не знімає відмінності, але дбайливо оберігає індивідуальність того, що піддається об'єднанню, і виявляє те, що об'єднати дійсно неможливо. Ця сила Христа, яка сприяє конвергенції і зближенню різних рухів, була недоступна багатьом християнам світу. В інтересах спасіння Землі християнам пора принципово переосмислити власні задачі, звичайно, якщо вони і далі хочуть вважатися християнами.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Таблиця: християнська позиція – «в світі, але не від світу цього»*, «третій шлях».

Хто б не шукав шляху до подолання своєї недосконалості за допомоги Ісуса, якого беруть за приклад (порівняйте сторінки „...зцілення" та „етика." та „Християнський шлях: розуміння щоденного життя") повинен по-перше:
- справедливо відноситися до себе та на основі цього думати про інших людей (замість того щоб проектувати все на інших), порівняй Єв. від Матвея 5.3;
-
прислухатись до імпульсів своєї свідомості та тим не менш покадти свій панцир (а не стримувати ці імпульси), порівняй Єв. від Матвея 5.5 та 5.9…;
-
відмітити, що тут кожен також існує і для інших, хоча чиєсь фізичне благополуччя може бути необіхдною умовою для допомоги іншим (порівняй Єв. від Матвея 5.7);
- шукати існуючого Духа Господнього, хоча можуть бути корисними і зовнішні форми (а не тільки чіткі рамки), порівняй Єв. від Матвея 6.5-8...та Івана 4.21-24;
- знаходитись у пошуку „життя" згідно релігійних настанов та відповідно поводитись (а не робити вигляд), порівняй Єв. від Матвея 5.8;
-
мати сміливість жити згідно своїм новим баченням та зважати також на бачення інших (навіть якщо ці бачення не завжди цінуються в цьому світі), порівняй Єв. від Матвея 5.15;
-
бути стриманим та слугувати іншим, не зважаючи на нові бачення (а не становитись марнославним),
порівняй Єв. від Матвея 5.19 та Луки 9.48...

Якщо людина, повернувшись таким чином в бік любові і мудрості, перестане заважати сама собі, він чи вона виявить, що християнство – не просто образ життя, але і справжній духовний шлях. На цьому шляху існує можливість сприйняття Христа як якогось компасу, який дозволяє отримати нову рівновагу замість блукання по обхідним стежкам:

Таблиця

Не розчинятись в справах зовнішнього світу

Але активно займатися ними

- не заглиблюватись у себе повністю

- і знаходити підтримку у внутрішньому світі

Замість пустих роздумів

Розглядати питання, проблеми і сумніви

- чи медитації даремно

- у стані свідомого медитативного покою («Спокій в пустелі», основний розділ)

Шукати «зовнішнього Бога»

- і формувати його внутрішній образ («Про хрещення в Йордані…», основний розділ)

Бачити сліди незмінної натури Творця

- у мінливому (вільному) житті

Вивчати закономірності зовнішнього світу

- і, користуючись ними, відчути схований за ними світовий порядок

Не віддавати себе волі інстинктів

Інтегрувати енергію інстинктів

- але і не заганяти їх усередину

- і переводити її в іншу форму

Використовувати час, простір і обставини, шукати гармонію

- зберігаючи особисту від них незалежність («Воскресіння Лазаря», основний розділ)

Працювати у зовнішньому світі

- і молитися про себе (правило бенедиктинців «ora et labora»)

Прагнути до розуміння позитивного внеску інших (активна толерантність)

- і розвиватися, виходячи із власної віри

Сприймати серйозно раціональне-аналітичне

- і «містично» - синтетичну півкулю мозку чи зв’язок між ними

Розуміти суб’єктивність сприйняття

- і, тим не менш, шукати різні істини, сховані за суб'єктивними підходами

Отримувати уроки із (конструктивних) традицій

- і користуватись ними для пробудження духовного життя в собі

Виконувати підготовчі вправи

- і сприймати милість (християнська містика, Exerzitien, …)

Особисто спілкуватись з Богом

- і користуючись його енергією

Любити ближніх

- як і себе самого

Зберігати тверезість розуму

- і дивитись за границі його обмежень

Не розчинятись в цілому

Але залишатись частиною цілого

- не посилювати его

- як його свідома клітина

Поважати тіло і матеріальний світ як інструмент

- і рости душею і духом

Приймати повноту і відповідальність

- пройшовши «воротами вузькими»

Боротись за вірні рішення земної свідомості

- і порівнювати їх з Божим планом на іншому рівні

Передавати знання іншим

- і самому налаштовуватись на сприйняття того, що гідно уваги

Змінювати у суспільстві чи оточенні те,

- що вже змінилось до кращого усередині

Співпереживати стражданням світу

- і радуватись водійству Божому

Бути частиною духовної общини

- і прагнути до Бога індивідувально

Поважати різноманіття народів

- і зрощувати загальнолюдський початок у всіх людях

...Отже, сам шлях Христа вказує на Третій Шлях, незважаючи на очевидні протиріччя* світу – шлях до наповненого життя та дійсної духовної свободи у Господі. Деякі частини основного тексту, які виділені жирним шрифтом, більше розкажуть про це. (Дивись також Єв. від Ів. 17 та апокрифічне Євангеліє від Св. Томаса 22). Це не є невпевненістю, яка збереже очевидні протиріччя там, де існує проблема, і це також не означає змішування двох проблем („повторювання чогось багато разів"). Повне невтручання або вирішування за одного чи за іншого, знаючи, що хтось ще може також вибрате протилежне, іноді буде також краще, ніж невпевненість. Третій шлях мислення полягає у пошуку ігнорування точки зору, незважаючи на протиріччя, та утворення нового свободного твердження (постулату, заяви, тезісу, рішення, постанови) та таким чином вирішуючи проблему.  Той, хто добре себе тримає на ногах на цьому натягнутому канаті, може зараз з більшим успіхом робити подальші кроки у пошуку Ісуса в Євангеліях (Пристрасті) та в Діях (Пентикостії). Ця людська здатність у значній мірі приблизитись до „справжнього світла" Господа (Ів. 1:9) поза проявами світу є як початковим пунктом, так і метою опису прогулянки по натягнотому канату. (Дивись наш основний такст, частина 1).

Між тим, що закладено в Євангеліях, і тим, що знаходить своє вираження в більш крупному масштабі в одкровенні Івана, існує зв’язок. Детальніше про це див. Основний розділ, частина 2.

Назад до змісту на цій сторінці.

німецька   /  англійська : Table: "Archetypes" (models, symbols) from the earliest history -elucidated by the bible- to Jesus, and to the future. 

 

Частина 3:  інші теми

Молитва про мир, життя і землю.

Вона побудована так, що перша її частина створює необхідний для діючої молитви настрій без додаткових пояснень. Молитву можна видозмінювати згідно власним відчуттям. У третій частині на Боже рішення можна передати свої власні проблеми. Молиться треба повільно, включивши уяву на повну силу.

Господи, моя першооснова, моя допомога і моя надія.
У єднанні з Ісусом Христом дякую Тобі за все, що йде від Тебе,
вибач мене за те, що віддаляло мене від Тебе.
Прошу Тебе, нехай Твій Дух творця увійде в мене в цей момент спокою.

Скеруй мене, щоб я не нашкодив іншим на шляху до Тебе.
Веди мене, щоб я допомагав іншим, як заповідано Тобою.
Охорони мене на моєму шляху*.

Надихни людей, щоб залишили вони рішення про життя і смерть в Твоїх руках**. Допоможи тим, хто трудиться на благо твого творіння***.
Приведи цей світ до прориву в обітований Тобою новий час.****

 

* Сюди можна включати інших людей.

**Деталі можна вставити сюди чи проробити їх у ході медитативного споглядання. Такими деталями можуть бути посилання типа «припинення розкручування спіралі насильства і відповідного насильства», «усунення ґрунту для насильства за рахунок своєчасного рішення проблем», «прийняття лише таких заходів безпеки, які не позбавляють громадян прав людини», «діалог між людьми доброї волі, що належать до різних віросповідань» і т.д. ...Матвій 5:9; 26:52. (Заяви церков на англійській мові).

***Знівечена природа волає про допомогу. Воістину настав час просить Бога чи Христа про захист від розгніваних сил природи. Однак благання ці не можуть підмінити необхідність змінити відношення людей до Божого творіння.

****Лука 11,2; 21,31; Одкровення 11,16; див. також Отче наш, Матвій 6, 7-15. Бог роздає любов, яку йому підносять.

Святі писання різних релігій – Біблія, Коран, Зенд Авеста і Бгаґавад-Ґіта – споконвічно підкреслювали важливість внутрішньої боротьби людини з власними негативними сторонами, а не зовнішніх війн. Згодом люди перестали це помічати чи стали розуміти у перекрученому сенсі. Однак зараз існують течії, які протистоять занепаду цінностей в умовах егоїстичної цивілізації, які засновуються на етичній єдності всіх релігій, яка витікає з цих положень Святих писань. При цьому релігії зберігають свої відмінності.

Дивіться Від Марка 12:30 та 5. Від Мойсея 6,4.5. Той, хто молиться відноситься з глибоко відчутною вірую у виконання – згідно волі Божої – і є вдячним. Слова Ісуса, написані в Одкровенні від Івана 16:23, які містяться додатково в старих арамейських текстах «… нехай відповідь оточить тебе» (пор. Нейл Дуглас-Клотц: Молитви Всесвіту. Медитації на арамейські слова Ісуса.). Молитись, жити і діяти у тому же гармонійному «дусі». Новій точки зору, викладені на цій сторінці, не суперечать безлічі церковних молитов. Дивіться також Молитва Господа, з витримками з Біблії і т.д., відносно молитви. Бог може поділитись любов’ю, яка дана йому, у всіх церквах.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Основи етичних цінностей.

Ісус Христос прагнув до того, щоб міра етичної і моральної поведінки була у кожної людини усередині, а не диктувалась примусом ззовні, законодавчими нормами чи звичаями. Її неможливо «вбити» зовні, вона отримується тільки унаслідок реалізації в житті «любові до Бога і до ближнього як до самого себе». «Любіть один одного» (Ів. 13, 34) – ось та сила, яка дозволяє чинити згідно справжньому сумлінню. Любов до Бога відкриває очі на вищі мети. Коли окремі люди, пари чи групи людей практикують цю універсальну любов, стає видна різниця. Чим сильніше вона в усіх людях, тим менш суттєвіше становляться детальні зовнішні інструкції.

Тим не менш, суть таких інструкцій, як вона викладена у «10 заповідях», сама по собі не старіє, але зайвий раз підтверджується. Їх деталі змінюються під впливом культурного розвитку, але основа не змінюється. Про це говорить вже історія Моїсея, якому спочатку була дана етика вищої форми, і якому прийшлось її передавати поки ще незрілому народу у спрощеному варіанті. Етичні основи практично однакові в християнстві, іудействі та ісламі. Подібності виявляються майже в усіх інших релігіях, що знайшло своє вираження в Декларації парламенту релігій світу про світову етику (див. нашу сторінку з посиланнями). Навіть система етики, яка розглядає себе як «нерелігійну» або гуманістичну, показує зв’язки з цінностями релігійних культур. В принципі, головний зміст етики полягає в тому, щоб проявляти таке ж відношення до інших, якого хотілось би бачити з їхнього боку, не завдавати людям шкоди і намагатись допомагати. Це важливий момент долі, бо «що посіє людина, то і пожне» Це суттєво для чиєїсь долі через біблійський принцип „що посієш – то й пожнеш" (Гал. 6:7; 2 Кор. 9:6). Це є мінімальною умовою для виживання у суспільстві, яке постійно еволюціонує. Він є головним критерієм причетності до нового часу, про який у молитві «Отче наш» говориться: «Так прийде Царство Твоє!» (Мат. 6), а в Нагірній проповіді сказано: «лагідні…успадковують землю».

В широкому сенсі із цього витікають життєво важливі аспекти для найрізніших сфер людського буття. Етику Нагірної проповіді в деяких християнських колах вважають «етикою переконання», яку неможливо застосовувати безпосередньо. З неї дійсно не слідують прямі вказівки до дії, якими можна було би керуватись, наприклад, у рішенні політичних проблем. Однак її цілком можна використовувати як орієнтир. Побудована на людському розумінні «етика відповідальності» виходить з того, що кожна окрема людина в своєму особистому житті дотримується «етики переконання» і все-таки повсюдно приводить до ухвалення рішень, що мають в суспільному житті зворотний ефект. Тому не можна автоматично припускати, що Христос прийняв би в аналогічній ситуації точно таке саме рішення. Кожен сам відповідає за свою участь у тому, що відбувається, і не може виправдовувати його чужими помилками. Визнання провини лише за однієї стороною, яке часто має місце у судових розглядах, в таких справах не завжди справедливо. І групи людей, чинячи тиск, створюючи позитивний чи негативний приклад для наслідування, несуть колективну відповідальність. Всім, таким чином, потрібен певний етичний кодекс (подібно уставу деяких професійних організацій). Крім індивідуальних етичних норм існує потреба в «структурній етиці» суспільства чи його частин. Його неможливо замінити лише законами, які залишають багато місця для вільного тлумачення.

Таблиця

Моїсеві заповіді (2-га книга Моїсеїва – Вихід 20)

Етика в Корані

«Світова етика»

1.  Я Господь, Бог твій... Так не будіть у тебе інших богів перед обличчям Моїм. (Не зроби собі кумира…)

2. Не вимовляй імена Господа Бога твого, Даремно, бо Господь не залишить без покарання того, хто вимовляє ім’я Його даремно.

Не покланяйся поряд з Аллахом іншому богу… (сура 17,22*)

Спілкування у рамках «світової етики» не зачіпало уявлень про Бога різних релігій. Почати через буддистів, всі прийшли до загальної думки – визнанню деякої «вищої реальності», тобто дещо, що стоїть, по той бік матеріальної реальності.

3. Пам'ятай день суботній, щоб святити його.

... Коли призивають на намаз у п’ятничний день, то спрямовуйтесь до поминання Аллаха і залиште торгівлю... (сура 62,9*)

 

4. Шануй отця твого і мати твою, щоб продовжились дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі.

Роби добро батькам…, звертайся до них з пошаною…; і роздавай належне родичам… (сура 17,23-26*).

 

5. Не вбивай.

Не вбивайте душу, вбивати яку Аллах заборонив… (сури 17,33 і 5,32*).

Прихильність культурі відмови від насильства і поваги до всього живого.

6. Не прелюбодій. ***

Не наближуйся до прелюбодіяння! (сура 17,32)

Прихильність культурі рівноправності і партнерства між чоловіком та жінкою (відмова від насилля у статевих відносинах).

7. Не кради.

9. Не бажай дома ближнього твого.

10. Не бажай жінки ближнього твого, ні раба його, ні рабині його, ні вола його, ні віслюка його, нічого, що у ближнього твого.

Крадію та крадійці відтинайте руки у відплату за те, що вони скоїли... Аллах прийме покаяння того, хто кається після здійснення несправедливості і виправить зроблене … (сура 5,38-41*).

Схильність культурі солідарності і справедливого економічного порядку.

8. Не вимовляй помилкового свідчення на ближнього твого.

Даючи свідчення перед Аллахом, відстоюйте справедливість, якщо навіть свідчення буде проти вас самих, чи проти батьків, чи проти близьких родичів...сура 4,135* (обман див. суру 2, 188*)

Прихильність культурі терпимості і чесності у побуті.

**) єгипетська нумерація строф, яка використовується в мусульманських країнах; при інших нумерація строфа може знаходитись нижче чи вище.

** Різні релігії вкладають в цю заповідь самий різний зміст. З цього можна зробити висновок, що конкретне наповнення заповіді не може бути однаковим для всіх. Раніше не проводилося належної відмінності між релігійними принципами і конкретизованими мирськими законами, проте з цього не зробить висновок, що потрібно прагнути до того, щоб віра і закони все більше розходилися за змістом.

Вже після потопу, тобто до вищеназваних 10 заповідей, були основні етичні вимоги до всього нового людства з їх дотримання, тобто не лише до пізніх ізраїльтян:
- поважати життя, тобто не вбивати («адже Бог створив людину за своїм образом і подобою»: Книга Буття 9:6) і не вживати м’ясо у їжі ще живих тварин. У іудаїзмі рабина пізніше було виведено 7 «Законів нащадків Ноя» для неіудеїв, які, проте, мають різні тлумачення:
-заборона на вбивство;
-заборона на шкуродерство;
-заборона на крадіжку;
-заборона на порушення шлюбної вірності і розпусту;
-заборона на ідолопоклонство (це означає, що не іудеї, за їх міркуваннями, не повинні молитися Богу як іудеї, але і не повинні звеличувати інших конкуруючих божеств);
-заборона на богохульство; заповідь про правовий порядок з судами.

Корисно внести в аналогічну таблицю свої власні недосконалості і позитивні якості, а потім свідомо слідкувати за прогресом. Тут є кілька можливостей для роботи над собою:

1. Робота безпосередньо над сумнівними особистими якостями на підставі подій особистого життя, керуючись добрими намірами. Ісус також підкреслює важливість такої роботи: «Вийми спочатку колоду з власного ока…» Коран іслам називає роботу над собою «великим джихадом» і ставить її вище за всі зовнішні конфлікти.
2. Пряме заповнення завданого зла і
3. Пряме прощення один одного. Якщо останнє неможливо, треба повідомити Богу про проблеми в молитві і попрохати про їх рішення, вибачивши в душі своїй. Ісус і цьому надає значення, говорячи про відплату «до останньої полушки»
(Лук. 12,59, див. також 5.)
4. Там, де не можна відшкодувати шкоду тому, кому вона була нанесена, завжди існує можливість робити добрі справи для інших. Багато що йде у залік у Бога побічно, наприклад, коли людина бере на себе виконання суспільних обов’язків. Перехід від прямої роботи над своїми недоліками до вільного надання допомоги іншим відбувається пластично, в ньому відбивається загальний принцип «один сіє, інший жне» (див. Ів. 4,37.). А ще сказано (Мат. 7,20-21): «…за плодами їх узнає їх. Не усілякий, хто говорить Мені: «Господи! Господи!», увійде в Царство Небесне, але виконуючий волю Отця Мого Небесного».
5. «Прохайте в ім’я Моє» є пропозиція прохати про прощення і милість стосовно до розвитку життя у широкому сенсі. Таку могутню підтримку звичайна гуманістична етика дати не в силах. Доля перестає бути механічним процесом, людина відчуває Боже керівництво, все перетвориться і розвивається в тому руслі, яке вища мудрість Господа визнає найкращим для кожної людини і її оточення.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Додаток: стислі зауваження про сучасні викривальні історії типу «Вся правда про Ісуса Христа».

В основній частині вже вказувалось прямо чи побічно на серйозні перекоси в уявленнях деяких теологічних течій, які спростовуються пізнанням і методиками. Тут ми зупиняємося на ще одному «шедеврі» охочих до сенсації авторів. Ми не ставимо мету популяризації їх робіт. Ця глава призначена для тих, хто знайомий з подібною літературою і у кого вона викликає роздратування.

Посилаючись на Кумранські сувії, ці автори намагались довести, що опис діянь Христа, дане в Новому Заповіті, не відповідає дійсності. Христос і його апостоли начебто були всього лише войовничими ватажками повстання проти римських керівників.*

Для більшої вірогідності ця версія була обкутана покровом своєрідної змовницької інтриги. Виявлені в 1947-1956 роках сувії кумранської общини нібито на 75% містилися в таємниці, за збереженням якої стежили вчені католицької церкви. Одне це твердження абсолютно не відповідає істині, хоча автори даного веб-сервера сайту зовсім не прагнуть до виправдання якої-небудь церкви і не погодилися б з приховуванням християнських рукописів. У колектив вчених входили не тільки католики, але і протестанти, англіканці, іудеї і навіть атеїсти. Публікація дійсно довго відкладалася, але причиною цього були розбіжності про те, що саме можна витягувати з маленьких фрагментів, що погано збереглися. Тим не менш, до моменту виходу у світ англійського оригіналу про «секретні матеріали» 80% кумранських текстів вже були опубліковані. Решта текстів побачили світ у 1992 році, за рік до виходу сенсаційної книги, на обкладинці котрої по давньому стверджувалось, що 75% текстів ще не опубліковані.**

Щоб отримати у результаті вищезазначений результат, авторам довелося нагромадити цілий ряд теорій, кожна з яких, узята окремо, представляється притягнутою за вуха. По-перше, стверджується, що сувії мають не дохристиянське походження, а датується періодом життя Христа. Однак зовсім очевидно, що рукописи створювались в різні періоди часу, і у їх змісті немає єдності. Кумранська община проіснувала тривалий час. Її навіть не можна однозначно пов'язувати ні з ессенами, ні з войовничими зелотами, які побудували недалеко від цього місця фортецю Массада. Кумран можна порівнювати з духовним екологічним поселення наших днів. Кумранці підтримували відношення з усіма. Від ессенів вони успадкували деякі звичаї, що видозмінились. Учені-богослови Єрусалимського храму довірили їм зберігання записів про храмову скарбницю, з чого виходить, що їх общину вважали надійним місцем зберігання важливих документів, яке не зачіпали конфлікти з римлянами. Були контакти і з деякими із зелотів.

Далі автори стверджують, що ессени були не монахами-аскетами, але бійцями опору. Однак всі свідчення, які збереглись про ессенів, вказують на те, що вони були пацифістами, вегетаріанцями і релігійними містиками, і строго дотримувались іудейської віри. Через приписання про чистоту помислів, які нагадують огнепоклонство. Вони шукали ще більшої самоти від світу, ніж сучасні монахи. У вищезгаданій характеристиці ессенів як войовничої секти неприпустимим чином, без якихось на те обставин були змішані ессени і зелоти.

Іван Хреститель, Ісус та Яків, (зведений) брат Христа ніби керувався тими же самими войовничими спонуканнями, що і ессени. Дане ствердження виведено з вищеназваних помилкових передумов і представлено вже як факт, хоча кумранські сувої не представляють потрібних доказів. Практично в жодному місці сувіїв ні Ісус, ні Яків, ні Іван не названі прямо. Доводиться бачити Якова у «вчителі справедливості», який очевидно був керівником общини, - ще одна недоведена теорія. Не доведено і малоймовірно і те, що «вчитель справедливості» був зелотом-радикалом, хоча не виключено, що община визнавала за ним вищий в духовному плані авторитет, ніж за храмом, який занепадав. Свідчення, які збереглись про самого Якова, не вкладаються в характеристику войовничої людини. Яків (не апостол Яків, а брат Ісуса, який після страти Христа очолив першу християнську общину Єрусалима) мав, судячи з всього, вкрай терплячий врівноважений характер. Йому доводилось займати позицію між Петром і Павлом, тобто мирити апостолів, які сперечаються в ім’я збереження єдності общини.

Щоб висунути твердження, ніби Павел був засланим агентом римлян, який все спотворив, довелось ввести в оборот ще одну вигадку про те, що римляни ніби інсценували його арешт. (В основній частині «Шляхів Христа» містяться додаткові згадки про Павла. Якби люди не відносилися до пов'язаних з ним перипетій, наприклад, його позиції по відношенню до жінок, його духовидчеський досвід пізнання слід визнати справжнім. Звичайно, це справедливо лише для тих, хто сам намагався хоч раз практикувати містичні засоби сприйняття, що автори сенсації навряд чи будь-коли робили).

Кумранські сувої всього лише є деякі з багаточисельних письмових документів, які як камінчики мозаїки складаються в картину звичаїв того часу. Деякі інші рукописи-апокрифи, датовані тими же сторіччями, відомі давним-давно. Інші були виявлені лише недавно (наприклад, знахідки в Наг-Хаммаді, які містять свідчення про віру древніх християн Єгипта). Ясне одне – люди в Кумрані вірили в Бога і, судячи з деяких настанов і звичаїв, були знайомі з ученням Христа, але з таким, яким воно було дане в Біблії, а не з войовничим ученням, вигаданим любителями сенсацій. Цілком можливо, що Іван Хреститель походив з лав сильних своєю вірою ессенів або кумранців або, принаймні, був серед них бажаним гостем. Ісус також цілком міг зустрічатись з цими людьми. Проте в основній частині «Шляхів Христа» дається обґрунтування, чому він не належав якій-небудь школі, з прибічниками якої у нього могли бути контакти.

2. Інші автори приєдналися до згаданих висновків про Ісуса, з багатьма деталями про історію єврейства, але без вирішення вказаних протиріч. Прирівнювання в цьому крилі літератури воскресіння Ісуса до історично відчутного ритуалу воскресіння пізніх єгиптян і можливо ессенів і традицій, які випливають з нього, приховує від читачів якраз те саме оновлення, яке тим самим приніс Ісус. Причому описаним в ньому зв'язкам між історичними групами, такими як ессени і тамплієри, відмова від догм антивоскресіння жодної шкоди б не наніс. Тільки містично зрозуміла частина того, що зробив Ісус, була вище за розуміння іудейсько-християнських і гностичних общин вже у ранньо-християнський період. Тим самим, безцільно доводити за допомогою їх точки зору, що те, що вони зрозуміли, це і є все. Інші зрозуміли інші сторони правди, що доводять як багато ранніх християн, що вірували в багатогранність значення воскресіння, так і ті, хто використовує памфлет «Євангелія від Пилипа», що відноситься до цього. Відповідний на роль «козла відпущення» апостол Павло є далеко не єдиним джерелом тих традицій, що ґрунтувалися як на духовному, так і на матеріальному воскресінні. Люди, які виявляють якусь повагу широко визнаним в історії церкви свідченням, можуть підібратися до правди значно ближче ніж ті, хто легковажними заявами відкидають все, що не входить в їх концепцію. Якщо така діяльність переходить в постійну ганьбу Ісуса Христа, вона може мати духовні наслідки, що виходять за рамки чисто людських справ.

3. Також багато філософствувалось і на тему передбачуваних «могил з останками Ісуса», більшість в Ізраїлі або ще десь. На Близькому Сході, де частенько лютували грабіжники могил – наприклад, із знайдених в такій могилі кісток одна «зникла», і де тисячі з таких трун виставлені в музеях, а також де безліч кісток були узяті для повторного поховання і так далі і тому подібне, практично неможливо отримати надійну інформацію про самих людей. Навіть часто накреслені імена не доводять нічого. Виходячи із теорії ймовірностей не можна також виключити і схожість імен з різних сімей. Всебічне історичне дослідження не виходило б з припущення, що воскресіння в переданому сенсі не могло б статися. Це б відповідало швидше сучасному рівню пізнання профетизму, що відноситься до Ісуса, визнати 2000 років тому Ісуса не єдиним джерелом суб'єктивних надій, а взяти до уваги, що пізнання може вказати на щось дійсно реальне, що ще не до кінця з'ясоване до тих пір, поки не станеться.
English:
http://dukereligion.blogspot.com/2008/01/talpiot-tomb-controversy-revisited.html

* 4. Це не єдині вимисли про Христа, які ведуть до появи різних версій. Наприклад, була одна теорія, що Ісус був послідовником філософської школи Киніки, яка бере свій початок у Греції... Більш того, інші хочуть навіть прирівняти Ісуса до Мозесу, якого-небудь єгипетського фараона, Юліуса Цезаря або якому-небудь войовничому візантійському цареві.

**Впадає в очі, що в таких книгах не згадується факт виявлення в Кумрані старих текстів Євангелія I століття, порівняння яких з сучасним текстом говорить, що оригінал дійшов до нас без особливих спотворень.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Природничі науки і віра в Бога.

У виправдання природничо-наукового внеску.

Ісус визнає наявність людей, які у питаннях віри потребують в опорі на зовнішнє спостереження, підрахунок, вимірювання і зважування, на прикладі Фоми. Його можна вважати серед апостолів «людиною природничо-наукового складу». Він міг би слугувати прообразом багатьох сучасних людей. Коли Фома зміг ретельно впевнитися в тому, що перед ним стоїть саме Христос, Ісус сказав йому: «Не будь невіруючим, але віруючим». Отже, тільки що зроблене відкриття повинно спонукати Фому до чесного глибокого переосмислення, яке викорінить його сумніви, принесе йому «просвітлення». Сам факт, що Ісус вимовляє ці слова, говорить про те, що Фома – не скептик, який був «придавлений» зовнішньою реальністю, і котрого тепер треба «змусити повірити», нехай навіть під страхом покарання. Фома, навіть отримавши віру, зберігає свою здатність приймати чи не приймати усередині себе нові переконання. І все-таки йому дають знати, що крім зовнішнього спостереження існують й інші засоби отримання переконань. Ісус знав, що треба для Фоми. Він нікого не примушував, примус мав би характер судової дії. Немає також ніяких свідчень того, що він спонукав людей, які не доросли до прийняття рішення, до відмови від нього.

Наука, яка не приймає до уваги емпірику чи накопичений досвід, коли він не вкладається у створену нею струнку картину, не заслуговує права називатися наукою. Справжні генії типу Ейнштейна не займались адмініструванням знань, вони звертали свою увагу на дослідження того, чому ще не було пояснення. Такі пошуки також можуть привести до Бога, якщо тільки спонукання залишаються чесними, а науку не збивають зі шляху економічні та інші побічні інтереси.

Проблема тільки в тому, що зовнішня природничо-наукова діяльність з її спостереженням, складанням гіпотез, розробкою і підтвердженням теорії, як правило, недостатня для рішення питань, які стоять перед духовною накою та вірою. Не завжди є рядом (як у апостолів) істота, яка здатна, не залишаючи ніяких сумнівів, продемонструвати, причому не раз, вищу реальність чи відкрити нам можливість її сприйняття (як це згадується у Івана 1, 51). Тим не менш, існує багато ознак того, в людській істоті і зверху неї є рівні, які не випливають із знайомого нам фізичного спектру енергій і речовин, але які спричиняють свій ефект на життєві сили, душевні спонукання, мислення, свідомість. Деякі приклади можна знайти в основній частині «Шляхів Христа». Давні «донаукові» традиції різних культур нерідко опиняються першими формами накопичення досвіду і наукових знань. Вони і сьогодні можуть підказати відповідні методи пізнання і аналізу. Приклади природничо-наукових спостережень Гете і праць Рудольфа Штайнер в області теорії пізнання це наглядно демонструють. Останні наукові розробки в області квантової теорії, нової біології, геофізики і астрофізики, які намагаються вивести нову наукову «парадигму» чи картину світу, рухаються в тому же напрямі, хоча, на відміну від Штайнера, вони звичайно використовують до нового змісту старі методи.

Таким чином, виходить, що

а) попередні знання охоплюють лише крихітну ділянку дійсності;

б) фундамент природничих наук становиться відносним. Матерія стає як ущільнена енергія чи навіть ущільнений дух. Енергетичні частки (тахіони) в свою чергу можуть розвивати швидкості за межами порогу швидкості світла, при цьому «омолоджуючись». Після появи теорії відносності з’являються все нові підтвердження відносного характеру часу. Тахіони здатні зникати з нашого простору і знову з’являтися зі своєрідного потойбічного чи трансцендентального простору. Отже, сам простір ще менш абсолютно, ніж вважалось після знайдення його так званого «викривлення». Залишається нагадати про невловиму «інформацію» в кібернетиці, не пов’язаною з матерією чи енергією, і тому вона не піддається опису звичайними засобами. Можливо, мова йде про «свідомість».

в) Строго кажучи, крах старих уявлень про світ ще не є доказом існування Бога, але лише передвістям його появи. Для деяких і цього достатньо, так як їх стримували застарілі матеріалістичні уявлення про світ і зараз вони зможуть йти до Бога прямим шляхом. Однак до кінця ще далеко. Що означає вищезгадана «інформація» ті інші незрозумілі явища всесвіту? Хто чи що постійно відтворює нову матерію і енергію і знову перетворює їх в ніщо? Хто чи що керує справами життя та смерті, дозволяючи через них як у час переходу від пильнування до сну? Хто чи що постійно демонструє свій могутній вплив на всесвіт, яке виходить за рамки часу і простору? Чи правда, що людина, яка у своїй свідомості може переживати енергію, час та простір немов «ззовні», є нерозвинутим «зліпком» тієї великої сутності, яка може зробити це у величезному масштабі (див. Буття 1,26)?

г) Крім всього іншого, хаос чи випадковість навряд чи можуть бути відповіддю на питання. Бо цей світ, ці живі істоти, ці елементарні частки і життєві процеси демонструють таку невипадкову міру впорядкованості серед хаосу, ступінь цілеспрямованості і сенсу у складі єдиного цілого, яка може бути властива лише витвору мистецтва. Випадкова еволюція не дорахувалась би багатьох проміжних ланок. Вже на цьому етапі пізнання становиться складніше не вірити, ніж вірити у центральний початковий розум, який задає початок і кінець «програми створення світу» і визначає шлях світового розвитку шляхом закономірностей, що змінюються. В наш час з’явилась можливість своїм розумом дійти до того ж результату, якого за 800 років до народження Христа досягала міфічна свідомість давніх народів, які спостерігали справи Божі «правою, зв’язаною з міфами, половиною мозку». «Боги» інших народів спочатку були назвами різних якостей одного і того же бога. Лише коли ця мудрість була втрачена, вони стали вважатися самостійними «богами» і ототожнювались з надрозвинутими людськими істотами. Схожим шляхом прийшли до віри в Бога вчені-атеїсти Макс Тюркауф, Георг Тодорофф та інші.

д) Віра як глибока переконаність – це дещо більше, ніж чисто інтелектуальне визнання істинності чого-небудь.

е) Багато людей свідчили про безпосередній вплив, що преображає, спілкування з Богом у якості містиків і навіть звичайних віруючих. Завдяки цьому контакту вони набрали зовсім реальний досвід вплину на них творчого святого духу. Рано чи пізно ці пошуки кожного окремо зможуть привести до досягнення і освоєння природи такого духовного досвіду. Текст «Шляхів Христа» як раз служить цій меті.

В католицькій церкві існує енцикліка «Fides et Ratio» (віра і розум) 1998-го року. І Папа Римський Бенедикт XVI торкнувся цієї теми в своїй Регензбургській промові у 2006-му році: віра без розуму і розум без віри самі по собі не мають цінності, так як вони не зачіпають людину у всій її цілісності. Міхаель Шпрінгер в журналі «Спектр науки» («Spektrum der Wissenschaft») в номері за січень 2007-го року приводить зворотні доводи: не кожен пробіл в знаннях повинен автоматично пояснюватися раціонально непізнаваним або Богом – про що, втім, ми мову і не ведемо, нам важливі конкретні висновки (див. вище). Однак він визнає, що віра в те, що наука в один прекрасний день закриє пробіли, також є всього лише вірою. Факт, що сьогодні треба прикласти всі старання, щоб взагалі залишити відкритою вченому саму можливість необов’язкової віри в Бога (вона не повинна бути в обов’язковому порядку атеїстичною, вона може бути і агностичною, тобто відсутність віри без остаточного визначення, що Бога немає). Також і інше нове сприйняття, яке визнає віру в Бога тільки у якості внеску в етичне підстрахування матеріальної культури, само по собі недостатньо по відношенню до вищеназваних точок зору.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Свідомість, вивчення мозку та добра воля.

Ще задовго до існування сучасної науки розумні люди всіх культур проводили дослідження щодо походження різних імпульсів, які мали вести до прийняття рішень. Духовні та/або релігійні шляхи показують, що можливо вигравати щоденну боротьбу у прийнятті етичних рішень частіше та частіше замість того, щоб вірити у те, що все вирішено наперед. Тим не менш, деякі з цих людей звертаються до фаталізму.

У більшості випадків навіть можливість думати не є у повній мірі свідомою. Якщо хтось хоче стати обізнаним та залишатись обізнаним у відчуттях, які впливають на думки, він чи вона можливо мають звертати увагу на них увпродовж довгого періоду, для того щоб стати чуттєвіше до них. Імпульси волі є навіть ще більш несвідомими та треба великі зусилля для їх повного розуміння або навіть більш того, щоб “виробляти” волю, щоб зробити щось вільно. Наприклад, Рудольф Штайнер вже знав, що воля є чимось несвідомим, не маючи результатів сучасного вивчення мозку. Але він також знав, що контролювання чиєїсь власної волі може тренуватись, а це ще не відтворено у сучасній науці. Багато християн свідчать, що можливо навіть більше, а саме все частіше “передають в руки Господа” людську волю. Навіть для того, хто ще немає багатого досвіду, це ще є можливим до певної міри. Звісно існує “приклад у грі”, який допомагає нам йти цим шляхом. (Цей досвід немає ніякого зв’язку з тим, що треба дослухатись до влади церкви.)

У цьому контексті результати досліджень деяких сучасних неврологів вказують на висновки, які відрізняються від тих, які були знайдені у декількох наукових журналах. Вони виміряли біологічний вплив під час експеріментального руху рук та дізнались, що певний “потенціал готовності” вже був у нервовій системі, як тільки намір ворохнути рукою ставав свідомим. Пізніше людина, яку тестували, думала, що дія вже почалась, але насправді вона дійсно починалась через 1/100 мілісекунду після тієї думки.**  
Це тільки підтверджує, як зазначалось у вищенаведеному абзаці, що складність людського організму зазвичай впливає на його рішення і що свідомі думки не є єдиною складовою, яка впливає на прийняття рішень. Однак, “потенціал готовності” не означає, що люди автоматично вирішують зробити саме так. Це був би недопустимий прояв, який би одразу вів до висновків. Отже, “свободна воля” вже більше не заперечується, як думали деякі вчені. Тим не менш, згідно зазначеним дослідженням з людьми (на які через століття можна поглянути як на “польове дослідження”) було б правильним припускати, що чистого інтелекту недостатньо для контролю свободної волі. Думки та добрі наміри можуть бути тільки першим кроком до відповідальнішої ролі для людини. До того ж треба вивчити підсвідомі відчуття та несвідомі звичні імпульси волі. Тоді людина буде швидше реагувати на існуючий нервовий “потенціал готовності”.  Отже, можливо отримати більш відповідальне життя.

Більш того, якщо, наприклад, електричний потенціал нервів вимірюється, то треба розуміти, що тільки класична наука*****) буде говорити про “причини”. Дивлячись з гуманітарної точки зору, можливо побачити в цьому “результат”, як гру на піаніно, що долучає розум, душу та волю. Тільки на науковому рівні це не може бути вирішено. Так саме, як біологія не може визначити те, як Господь присутній у складному людському організму.***) Однак, можна знайти наукові підходи про ці питання. Науковці можуть, наприклад, намагатись виміряти, як людині, яка бореться під час молитви проти небажаного імпульсу, вдається змінити кінцеву дію.****) Однак, цей метод все ще не дозволяє їм визначати, що “означає” молитва для віруючих людей. 

*) Зауважте, однак, різниці у різних етапах розвитку людської свідомості (наприклад, архаїчні, магічні, містичні та інтелектуальні), як представлено на наших сторінках “Загальні точки зору щодо природних релігій" та “Релігія як “повторне поєднання” людини з Господом..." Певний час джерела людських емоцій пристально спостерігались поза людиною, тоді як в інші часи вони пристально спостерігались усередині людини. Сьогоденні можливості в області свідомості визначені у частині 1 нашого головного тексту, який базується на кроках в житті Ісуса. Наприклад, сьогодні людина може свідомо вчитись (у порівнянні з більш раннім інстинктивними засобами) краще розпізнавати зв’язки з його чи її оточенням, навколишнім середовищем та землею. Таким чином, окрім соціальних та екологічних знань також існують загальні етичні та релігійно-філософські аспекти, які виявляються у суспільстві.

**) Наприклад у "Spektrum der Wissenschaft" (Scientific American), квітень 2005.

***) Дивись також нашу сторінку “Наука та віра у Господа".

****) Дивись також нашу сторінку щодо “Засвоєння кожноденного життя".

*****) Існує фільм під назвою “What the Bleep Do We Know?” (“Покрите таємницею: Так що ж ми знаємо?”)

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Інформація до роздумів: Ісус Христос і питання харчування.

Передісторія: В першій книзі Моїсея (Буття 1, 29) говориться: «І сказав Бог: ось, Я дав вам всіляку траву, яка сіє насіння, яка є на всій землі, і всіляке дерево, якого плід древесний, який сіє насіння; - ось це буде у їжу». Це відповідає науковим фактам, що людина споконвічно була наділена жувальним апаратом і травними органами м’ясоїдної тварини (але не всеїдної, як можна було би подумати, якщо брати до уваги тільки основні критерії - хижаків, всеїдних і травоїдних). Однак після великого потопу (який, як довели археологи, мав місце у Передній Азії) в книзі Буття 9, 3 Бог говорить Ною: «Все, що рухається, що живе, буде вам їжею…тільки плоті з душею її, з кров’ю її, не їжте». До цих пір все сказане відносилось до часу, яке передувало появі теперішніх народів, тобто, якщо слова передані вірно, сказане не відносилось тільки до євреїв пізнього періоду.
Після виходу з Єгипту в п’ятій книзі Моїсея (Другозаконні 14, 3-21) ця ідея находить подальше твердження. До неї додаються нові деталі. Очевидно, після потопу обставини вимагали їсти практично все що завгодно, уникаючи лише ті речовини, що зовсім не підходять.** В деяких випадках ці виключення були підтверджені висновками сучасної дієтології. Тим не менш, особливе значення рослинного харчування підкреслювалось і в інших місцях, хоча і не пропонується як обов’язкова для всіх норма (див. Даниїл 1,8).

Просліджується тісний зв’язок між багаточисельними, нездійсненими у сьогоднішніх умовах вимог про жертвенних тварин і прийомом їх потім у їжу. Ще пророк Осія (6.6) проповідував: «Я милості хочу, а не жертви, і Боговедіння більше ніж всеспалення». Продовжуючи цю думку, Ісус говорив: «Милості хочу, а не жертви» (Мат. 9,13 і 12,7). Що стосується Євангелія від Луки 22,11, де Ісус запитує, де йому їсти пасхальну баранину, яка в подальших віршах про таємну вечерю більше не згадується, то продовження можна знайти в ранньохристиянському апокрифі «Євангелії від євіонітів» (виключеному з біблейського канону близько 400 р.н.е.). Там говориться: «Думаєте ви, що Я хочу їсти тіло разом з вами як Пасху?» Арамійська мова зазвичай використовувалась для передачі таких фраз меншою кількістю слів, ніж сучасні мови, що у відсутності тональності усної мови допускає різні переклади. У підсумку з’явились різні версії, що не співпадають, які дали чудовий ґрунт для взаємних докорів у перекручуванні першоджерела
(практично зниклі – насправді, в основному ісламізовані – іудейсько-християнські співтовариства були справжньою і важливою частиною ранніх християн, навіть якщо вони і відрізнялися відносно деяких поглядів, як видно з наведеного вище прикладу, від решти розвинутих церковних напрямів).

В Діяннях апостолів 15,19 повідомляється про виступ Якова перед керованою ним общиною, в котрому він пропонує «не обтяжувати язичників, що звертаються до Бога» (яких до цього спонукав Павло). Їм треба лише написати, щоб вони утримувались від опоганення себе ідолами (жертвенним м’ясом) і блудом, і не їли «удавленини та крові». Дослідження апокрифів про діяння апостолів істориком ранньої церкви Євсебіїм показало, що Ісус, Іван, Петро, Яков та інші зазвичай не їли м’ясо.*
Ісус відзначав: те, що «виходить з вуст» людини важливіше того, що «входить у вуста» (Мат. 15,11-20). Правда, ця фраза стосувалась питання фарисеїв про миття рук перед їжею. Тут спостерігається та ж розстановка пріоритетів, що і в словах про колоду в чужому і смітинку у своєму оці. Головне – почати з себе, не боячись зовнішніх впливів. Тому немає такого припису, щоб їсти м’ясо.

Ісус рекомендував апостолам (Лук. 10,8) під час мандрівок їсти те, що запропонують хазяїни. Зрозуміло, це не означало байдужості до їжі. Навіть в наші дні в арабських країнах хто-небудь, який відмовився від щиро запропонованої страви чи напою і зробивший це без проявлення належної поваги до хазяїна, може викликати на себе непередбачувані наслідки. Крім того, апостоли того часу були наділені стійкістю до шкідливих речовин (Марк 16,18). Отже, немає сенсу відривати біблейські цитати від контексту і робити огульні узагальнення.

Релігійне постування ґрунтується не лише на біблейських поглядах на живлення, але і, в ще більшій мірі, на самому очищенні тіла для підвищення відвертості для глибоких душевних і духовних переживань. Особливо це було закріплено в канонах католицької церкви: по п’ятницях – згідно зразка страсної п’ятниці і у Великий піст з «масниці» до Пасхи. Але і поза цієї церкви значення посту знову зросло після того, як він довгий час не сприймався серйозно. Крім питання харчування під час посту на добровільній основі перевіряється також і здатність до переносу позбавлень. Цим нагадується також, що багато людей на планеті страждають від нестачі харчування. Наскільки далеко це все може зайти, показує нам приклад середньовічних містиків, а також феномен, що спостерігається до сих пір, відмови від харчування «inedia», який продовжується значно більше ніж декілька тижнів посту. Це має під собою як християнську підоснову, так і іншу, названу деякими сьогодні «світським харчуванням» і вона вказує на те, що дух може керувати матерією в значно більшій мірі, ніж говорить наука. Умовою цього є «ведення» Богом того, хто поститься, таким чином чи потрібний супровід для уникнення проблем (дійсне описання не є рекомендацією вибрати цей шлях).

Тіло – це знаряддя і як таке потребує відповідального догляду за собою.
До речі, і тварини, з точки зору Біблії, є створеними Богом разом з людиною живі істоти, тобто не які-небудь «речі», з якими можна вести себе як завгодно, що інколи все ще і відбувається (все ж обмежено законами про захист тварин).
Рішення про вибір правильної їжі повинно бути сугубо особистою справою.

*) http://www.ivu.org  (англійські ; Шляхи Христа / Ways-of-Christ.com не несе відповідальності за зміст інших веб-сайтів і необов’язково поділяє представлені на них думки). Через здоровʼя, етнічні, навколишні та інші причини, що виникли через ріст свідомості, набуло повсюдного поширення харчування на основі екологічно чистих продуктів, яке завдяки різним зусиллям прогтягом більше ніж 100 років, добре розвинулось та зокрема рекомендується радниками з охорони здоровʼя. (Таке харчування складається із споживання цільнозернових продуктів, в ідеальному варіанті з органічних ферм, без консервації, на основі нерафінованих олій і т.п.)

**)Таких правил дотримуються і до сьогодні, наприклад, істинні євреї у своїй кошерній їжі (наприклад, без свинини, без крові, використовуючи спеціальні церемонії для вбивства інших тварин). Схожими правилами користуються в ісламі у приготуванні халяльної їжі (наприклад, невживання свинини).

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Ісус Христос і медицина, в тому числі сучасна.

Багато людей розглядали Христа та його учнів як носіїв течії за оздоровлення души та тіла. Сьогодні це положення припинило бути очевидним і тому заслуговує окремої розмови.

Воля до видужання.

Перше питання, яке Христос задає непідготовленій людині (Ів. 5,6), говорить: «Хочеш бути здоровим?» Ісус веде мову про душу. Хворий розповідає, які зовнішні перешкоди йому доводиться здолати у пошуках зцілення. Питання змушує його замислитись, чи дійсно він хоче стати здоровим. Така перша передумова всілякого успішного зцілення. Поки підсвідомість з якої-небудь причини блокує шлях до пошуку допомоги і оздоровленню, ця допомога навряд чи буде прийнята. У такому випадку можна прийняти засоби першої медицинської допомоги чи впливати на окремі прояви хвороби. Зцілення, однак, - це дещо більше, воно наступає тільки тоді, коли хворий бажає його всім серцем і, отже, мобілізує свою власну енергію зцілення. В цій області дають не тільки професійні медики і консультанти, які готові до кінця працювати над вилікуванням разом з пацієнтом, але і серйозні народні цілителі, а також люди, які підкріпляють процес вилікування вірою та заступництвом.

Сила віри.

В Євангелії від Матвія 9,22 жінка, яка шукають зцілення, видужує, всього лише торкнувшись до одежі Христа. Ісус говорить: «Віра твоя врятувала тебе». Людина, яка має досвід віри, здатна осягнути у своїх відношеннях з Богом дещо зовсім реальне, те, що дозволяє їй одужати. Хоча медицині відомий ефект плацебо (коли хворим, наприклад, дають глюкозу, кажучи, що це медикамент), що свідчить, що переконаність людини може бути великою силою, вона не здатна викликати дієвого припинення хвороботворних процесів, яке може спостерігатися під час зцілення на основі віри. Ісус сам є прообразом фізично, душевно і духовно здорової людини у самому широкому сенсі.

Витримки з глави «Питання про «чудеса» основної частини*: Христос на відміну від сучасних чудо-лікарів не посилається на «енергію космосу», яка нібито тече в ньому. Він вказує на віру, віру у можливість зцілення через нього, а, отже, через Бога, який діє у плоті Христа. В наш час також бувають випадки зцілення, які спричинені молитвою в її початковому сенсі і зв’язком, який встановлюється між самим заповітним в душі людини і Христом, який бажає людині досконалості, що та, говорячи словами самого Христа, могла зробити більше, ніж він (Ів. 14,12-13). Якщо людина підготовить себе до цього, зцілення духом і пов’язаний з ним психологічний і духовний прогрес вже не будуть вважатися милістю, яку треба ще заслужити. Зцілення часто слугували «знаменнями», невеликими поступками, за якими стояла велика і принципіальна ідея. Зцілюючи в суботу сліпого від народження, Ісус відповів, що справа не в його гріхах, а в тому, щоб «на ньому явились справи Божі». Див. Ів. 5, 6-9; Іван. 6; Іван. 9, 3 та ін. Результати пізнання у найрізноманітніших сферах говорять про те, що Ісус дійсно міг керувати всіма силами природи. Сьогодні особливо важливо приймати даний феномен серйозно заради змінення сучасного вигляду людства, в інтересах цілісних християнських методів лікування.

Накладання рук.

Не завжди, але доволі часто Ісус і апостоли накладають свої руки на хворого, щоб зцілити його. Ця практика дійшла до нашого часу. Руки накладаються на голову чи плечі хворого, при цьому вимовляється молитва, дійство бажано виконувати у присутності общини. Свідомість міцніє від думки, що вона є каналом, по якому поступає допомога Божа. Цей процес можна розуміти символічно. Однак сучасні течії за духовне зцілення, серед членів котрих чимало християн, свідчить, що воно реальне. Рані християни думали, що вся справа в передачі «пнеуми» - дихання життя чи Святого Духа.* Це практикувалось при заступницьких молебнях і благословення, яким супроводжувались подальші обряди. Див. Мат. 19,13, Мар. 8,23; Мар.10,16 (благословення дітей); Лук.4,40-41 (зцілення та вигнання бісів); Лук.24,50 (благословення апостолів); Діяння апостолів 6,6 і 19,12, а також 28,8.

Однак заступницька молитва може обходитись і без накладання рук. Вона може діяти навіть на відстані, хоча поблизу вона сприймається легше.

Душевні страждання.

Зцілення душі, укріплення життєвих сил і одужання тіла тісно пов’язані між собою. В той самий час, добра консультація «душепіклувальнику» чи психолога, яка дозволяє людині припинити здійснення одних і тих же помилок в житті, також здатна зняти психоматичні страждання.

Витримки з глави «Праведний гнів і…емоції» основної частини*: Все життя Христа протікало «у трепеті перед Богом» і співчутті до людей... У звичайної людини всі емоції спочатку бувають пов’язані з підсвідомим механізмом подразників і реакцій на них, вони походять із конкретного життєвого досвіду і проявляються з різною силою, але схожі за своєю базовою структурою. Якщо не задовольнятися чужими тлумаченнями і намагатися відслідковувати, аналізувати і скеровувати такі механізми, виходячи з власних реакцій, чи пускати справу на самоплив, процес навчання буде довгим.

Спроби охопити цілі комплекси проблем одним махом приносять мало користі. Ефективніше було б розкласти проблемний комплекс на складові частини, при цьому, віддаючи собі повний звіт, де мова йде про «колоду в оці», а де про «соломинку в оці чужому» (Мат.7,1-5), і що з чого витікає. Багато християнських наукових шкіл дотримуються першого підходу. Їм важко дивитись на власні неадекватні дії зі сторони – важко, навіть якщо положення ще можна виправити. Вони все ще не навчились, як це зробити. В свою чергу, в області практичної психології першими приносяться в жертву точки зору, які не співпадають з тією, яка вважається загальновизнаною. На закінчення треба відмітити, що кожен з цих двох напрямків має певну популярність.

Ймовірні практичні шляхи такі:

1. Негативне спонукання (наприклад, страх, ненависть, лють, байдужість, городовість, перебільшений сумнів і т.д.) треба зазнати внутрішньому розгляду, прослідкувавши порядок його виникнення.

2. Замість того щоб забивати собі голову думками, треба витримати спокійну паузу і усвідомити, в чому власне справа.

3. Проблему, коли вона усвідомлена і стала відчутною майже фізично, треба передати в молитві Богу.**

4. Після цього треба спокійно чекати появу перших ознак полегшення.

В ході медитативних вправ*** може з’явитись відчуття потоку енергії, що виходить і спрямований вгору, і потоку оновлюючої енергії, що входить і йде згори. За іншими методиками негативні емоції можна «видихати» разом з повітрям при видиху, в думках віддаючи їх Богові, і впускати в себе на вдиху позитивні емоції, що виникають з Божої милості (такий, наприклад, різновид безперервної молитви християнських ченців на горі Афон, яка була описана в главі «Спокій в пустелі»).

Розумові проблеми.

Витримка із глави «Преображення» основної частини*: Техніка «позитивного мислення», коли в ній немає егоїзму і манії величності і коли вона не спирається на технічні маніпуляції, може привести мислення у стан, споріднене тому, яке виникає в результаті спілкування з Богом, чи полегшити настання такого стану. Однак література на цю тему рідко відрізняється педантичністю і може ввести людину у оману.

«Проблема долі».

У колі сучасних духоцілителів відомі випадки, коли здається, що зцілення (поки) неможливо чи «не дозволено». Це схоже на рівень «програми». Цілком можливо, що хворий ще не здобув всіх потрібних висновків із хвороби. Але і в такій ситуації можна знайти рішення, якщо спиратися на Бога. Див. главу «Воля до оздоровлення».

Правові питання.

Християнське цілительство за допомогою молитов і накладення рук захищено, принаймні, у Німеччині, дотримання принципу свободі релігійних відправлень. Якщо хтось бажає практикувати ці методи за межами сімейного кола чи церкви як різновид послуг, він спочатку повинен навести детальні юридичні довідки. Якщо дії містять в собі елементи, які можуть бути класифіковані як постановка діагнозу або пряма терапія (наприклад, духоцілителі, практика яких відрізняється від християнських методів цілительства і в той же час схожа з ними, нерідко уміють відчувати хворобу руками), навіть якщо вони виконуються безкоштовно або на основі добровільних пожертвувань, то у Німеччині це вимагає наявність сертифікату про складання іспиту з медичної практиці або ліцензії лікаря. Залишається тільки бажати, щоб закони без бюрократизму приймали до уваги особливий характер такої практики. Тим не менш, перед її початком рекомендується скласти іспит з медицинської практики під егідою Об’єднання духовного лікування.**** Теоретично, коли мова йде всього лише про психологічні консультації чи духоцілительство, дозволяється складати іспит у спрощеній формі. Чи всюди існує такий спрощений підхід – інше питання. Наприклад, в Англії «духовні цілителі» вже визнані всіма і допущені до праці у лікарнях.

Незалежно від юридичних аспектів, людина, яка шукає зцілення, має продовжувати використовувати власні можливості, такі як добре харчуванні чи дієта, чи фізичні вправи, а також у максимально можливому ступеню достатньо спати та молитись.*****

* В основній частині цей та інші моменти розглядаються під ширшим кутом зору, у тому числі видно можливості людського розвитку в цілому, тобто, не обмежуючись рамками власно «цілительства».

** Як отримати внутрішній настрій при молитві, можна прочитати на нашій сторінки «Молитва про мир…».

*** Див. сторінку «Християнська медитація».

**** World Federation of Healing (Всесвітня федерація цілительства) об’єднує багато різних груп по всьому світу. Див. http://www.wfh.org.uk 
Серед багатьох об’єднань ми не знаємо жодного, в яке б входили тільки християнські цілителі. Це було зрозуміло, поки християнська традиція цілительства була у забуті. В наш час це стає дивним. Просту і ефективну форму біблейської практики заступництва в екстрених випадках можна зустріти в деяких незалежних євангельських церквах, наприклад баптистів або п'ятидесятників. Випадки екстраординарного зцілення за рахунок віри і молитви також мають місце в місцях паломництва католиків, наприклад, Лурде. (Шляхи Христа / Ways-of-Christ не несе відповідальності за зміст інших веб-сайтів і необов’язково поділяє представлені на них думки).

*****) (...) На основі сучаних знань доведені регуляторні системи у людині (за межами одностороннього молекулярного бачення) є важливими для розуміння зцілення на основі натуропатії та віри. Частіше використання останніх допоможе знайти звʼязок між різними медичними тенденціями.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Про християнське благословення.

Віруючий християнин може благословляти всіх і вся, якщо почуває, що це співзвучне вірі і при цьому зберігається налаштування на Бога. Благословляти можуть не тільки священики - див. Числа 6, 23 – 7, 1. 

Будь-який мирянин може здійснювати благословення. Яких-небудь особливих правил не існує, хіба що говорити треба негромко, необхідне правильне внутрішнє налаштування. Вимовте: «Нехай пребуде благословення Христа з вами, коли Він побажає». Бог не допустить, щоб ваше благословення завдало шкоди. Звичай благословляти інших зараз став рідкістю, але може бути корисним.

В Біблії є багато місць, які мають відношення до благословення. Ось декілька віршів з різних аспектів благословення. Захарія 8, 13; Діяння 3, 26; До Єфесян 1, 3; 1-е Петра 3, 9-12; До Євреїв 6, 7. І ще декілька місць: Матвій 5, 44 чи Лука 6, 28; До Римлян 12, 14; Буття 9, 1; Другозаконня 11, 26; Псалтир 115, 13; Притчі 11, 25.

*) Очевидно, що благословляти, наприклад, зброю, у ангелів з такими «благословенням» можуть виникнути складнощі…

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Скарга як допустима частини християнської дійсності

Багато християнських кіл, причому строгих вдач, справляють досить однобічне враження, неначе християнам належить покірливо приймати свою долю і проявляти терпимість до сучасного світу; правда, їм дозволяється молитися про кращу долю, а також докладати для цього певні зусилля. Але звернення до Бога з «гіркими сльозами» - див. Пісня Плачу у Старому Заповіті – доволі рідке явище, за виключенням літературних творів («Дон Камілло і Пеппоне»). Принаймні, в церкві таке офіційне вчення звучить рідко, хоча в молитвах наодинці з Богом скарги є. Згадайте іудейську традицію приходити до Стіни Плачу в Єрусалимі. Звичайно, ми не пропонуємо нічого подібного для християн, однак, наявність подібної практики свідчить про її високу значимість в житті віруючого.

Співставлення християнських цінностей та обітовань (див. Нагірну Проповідь, Мтв. 5:5 «Блаженні лагідні, бо вони успадковують землю») і провідних тенденцій розвитку світу наштовхнуть на думку, що християни просто не знають, як вчиняти з подібними обітованнями. Обітовання не можна вважати ні до чого не відповідальним проявом милості (що також має право на існування), яке може здійснитися, а може і ні. Обітовання – це обіцянка. Момент виконання обітовання може залежити і від зрілості людини, коли можна говорити про «вимолене» обітовання («Царство Небесне силою береться» Мтв. 11:12.).

Стало не зовсім зрозуміло, на кого чи на що можна скаржитись. На оточуючих? Чи на – як стверджують окремі богослови – диявольські сили, які спокушають людину зі шляху правдивого? Можливо, певна доля відповідальності лежить на кожному. Але тут легко зісковзнути на тему «Бог це допустив» (а далі людина сама домислює, чому). Але хіба Всевишній і є той «режисер», який здатний «допускати» певні події і встановлювати правила гри? Дуже наївно думати, що Бог відповідає за зло, яке царює в світі, і всілякого роду «допущення». В перших сторіччях нашої ери отці церкви, до сих пір їх шанують в тих чи інших общинах, вчили і писали про ієрархію ангелів як про проміжну ланку між Богом та людиною. Крім того, гностики говорили про так звані «архонти», які мають декілька сумнівних властивостей. Інші культури також в своєму роді висловлюють схожі ідеї: наприклад, тібетська Книга Мертвих повна рекомендацій про те, як спілкуватись з подібними істотами після смерті. Що ж до принципових питань, які стоять вище за розуміння людини, то одного дня може виявитися, що істотну роль грає якась, не цілком бездоганна, «режисура», що стоїть нижче Всевишнього і нижче за Христа. Однак у порівнянні з людиною чи безпосередньо з темними силами вона займає більш «високе» положення. Даний підхід є також і внеском в обговорення давнього питання теодицеї чи відношення Бога до зла у світі (його «виправдання»).

Отже: так, можна поскаржитись Богу, так як він залишається нашим вірним співбесідником; але немає жодного сенсу скаржитись на Нього. В подібній скарзі людина може принести перед Богом вируючі в ній почуття, навіть якщо це не почуття скорботи, а обурення на несправедливість (Мтв. 5:6). Так як рішення залишається за Богом, подібна скарга по суті є особливим родом наполегливої молитви. Тут не обходиться без любові, а значить, і поваги до Бога і Христа. До того ж, подібна молитва захищає від пастки приреченості, яка б привела не до Бога, а в зовсім зворотній бік.

Є і інший шлях: дати почуттям заспокоїтись, так, щоб можна було спокійно вимовити «класичну» молитву, звертаючись до Бога з вдячністю та клопотанням. Подібна молитва вважається визнаним каноном звернення до Бога. Однак дозволяється скаржитись і так, як описано вище, якщо це представляється необхідним і якщо скарга правдива.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Християнський шлях переробки подій життя.

- хто- за допомогою Ісуса, який служить йому прикладом і уособлює для нього допомогу шукає позбавлення від свох недосконалих рис характеру і удосконалювання позитивних якостей в майбутньому (порівняй сторінку «…Етика»: не шкодити, а допомагати…), може і розуміє власні недоліки характеру, вчинені помилки і промахи, замість того, щоб звалювати на інших всі настрої, проблеми і втрати / порівняй Мт.7: «1 не судите інших, та не будете судимі іншими 2 Оскільки по якому праву ви судите, то по такому ж праву і ви судимі будете, і яку міру ви при цьому застосовуєте, то за такою ж міркою і самі судимі будете 3 Чому ти бачиш у свого ближнього смітинку в оці, а у себе в оці колоди не бачиш?...»
Все цьому подібне, наскільки це можливо, записується сумлінно із збереженням по можливості повного спокою на папір або пишеться в думці, неначебто йшлося про виготовлення «виробу» (порівняй нашу главу головного тексту «Тиша в пустелі») і потім все перебирається і перевіряється на можливості виправлення; при цьому ведеться спостереження за успіхом. Тобто тут треба проявити власну старанність: при цьому може мова і йде про молитви, що відносяться до цього питання, і у відповідності з вірою може і прийде допомога; але при серйозній і цілком захоплюючій роботі над собою це супроводиться також коректуванням своїх установок і мислення, пильнішим відношенням до негативних відчуттів, і врешті-решт зміненням поведінки. Все це вдається набагато легше, якщо ви розглянете в цьому контексті більш детально повсякденні звички, які ви спостерігали за собою, а потім передасте їх одну за одною в молитві Богу...(порівняй главу «Свята старанність і точки зору про емоції»).
Як раз вже закоренілі життєві звички важко змінити, так як вони закріплені у несвідомому шарі особистості. Для цього на даному шляху необхідно частенько мати багатий досвід в розпізнаванні підсвідомих або несвідомих першопричин (проте це може удасться і безпосередньо, як у курця, який з однієї хвилини на іншу, прийняв тверде рішення, назавжди припинити палити. Порівняй главу «Преображення / просвітлення Христа»).
Цей процес «поглянути і свідомо за допомогою молитви переробити» вже сам по собі – спірітуальний шлях, який може далеко вести і супроводжувати кого-небудь все життя, але який вже за короткий час може дати при відповідній інтенсивній практиці великі істотні досягнення. «Глибші шари» вирішуваних питань можуть ще знаходитися напередодні переробки, хоча вони вже великою мірою були виправлені.

Тоді можливо пілкуватись про чиюсь „порошинку" або те, що було зроблено комусь. У випадках, коли засудження є необхідним, не дивлячись на свої власні дії або чиїсь ще, воно не повинно бути виконане у „правильній" / "справедливій" манері, а має бути зроблено у винятковий конструктивний спосіб, як це тільки можливо (Див. Єв. від Івана 7:24).
(...)
- Виникнуть також і спонукання для сумління…(порівняй Мт 5,5 та 5,9…).

(Ця практика застосовується в першу чергу тоді, коли мова йде про виправлення поведінки, яка з психологічної точки зору, вже завжди була у рамках «норми». Якщо йдеться про виправленні станів, які сьогодні до певної міри вважаються хворобливими, то знадобилося б тим більше, щоб відповідно досвідчений помічник - у разі потреби і з психологічною освітою - активно супроводжував би ваш шлях, оскільки самостійність в обігу з власними проблемами ще більш обмежена, ніж це має місце і так у всіх людей, якщо вони повинні поглянути на власні слабкості. Якщо б хтось був в цьому настільки обмеженим, що йому навіть підтримка б нічого не дала, то існувала б ще можливість, що такий помічник міг би за нього молитися у доповненні до належної для нього терапії. Передумовою є, що він шукає допомоги, бо навіть від Ісуса відоме важливе питання «хочеш зцілитися?» порівняй нашу сторінку «…Зцілення».)

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Відношення християн до економічних і соціальних питань.

Для початку треба відмітити, що згідно останнім даним економічної науки* людина не є тією абсолютно егоїстичною істотою, якою її вважала попередня ліберальна економічна теорія. Лише меншість людей діє на підставі своїх вузькокорисливих інтересів. Для більшості інших такі фактори як добровільна колективна праця для загальної справи грають не меншу, а іноді і вирішальну роль. Однак як егоїзм, так і «взаємний альтруїзм» не є автоматично найкращим варіантом для всього суспільства. Обидва ці шляхи можуть вести до освіти диктатур. Подальший розвиток можливий тільки на основі прийняття послідовних свідомих етичних рішень.

Тут можуть зіграти роль психологічні і релігійно-етичні аспекти. Людина влаштована подвійно: як індивідуальна і як соціальна істота. При наявності щирості можна розвинути в людині як здорову, не перебільшену впевненість у своїх силах, так і солідарне відношення до інших людей. У людей з яскраво вираженою егоїстичною життєвою позицією альтруїзм все ще існує в душі, але він або не розвинутий, або загнаний усередину жорсткою школою виживання західного суспільства. Соціалістичне суспільство, навпаки, в індивідуальному порядку звеличує солідарність між людьми на шкоду волелюбному, індивідуальному боку людини, заперечуючи саму природу людини. Люди, не знаходячи рівноваги у відношеннях, рано чи пізно починають виражати своє невдоволення у різних формах. Або робляться правильні висновки, або суспільство починає деградувати. Ці в рівній мірі відноситься і до сьогоднішнього економічного устрою, який характеризується діяльністю гігантських підприємств. Ісус радив, вирішувати спочатку власні домашні проблеми (Мат. 7).

Мудрість Нагорної проповіді (Мат. 5-7) ** неможливо перетворити в пряму настанову з суспільної діяльності. Тим не менш, роздвоєння свідомості, коли людина в особистому житті керується принципом любові до ближнього, а на роботі і в суспільному житті дотримується прямо протилежних принципів, не відповідає духу Христа. Серйозна етика*** повинна проявляти себе на всіх рівнях і врешті-решт стати керівництвом для всього світу. Наприклад, милосердя і піклування Христа про бідних безсумнівно має важливість не тільки для соціальних служб церкви, але і для відношення між людьми на робочому місці. Дуже велике практичне значення належить також Мат. 22,17, поряд з милосердям Ісус підтверджує необхідність «десятини», тобто 10-відсотковій податі на релігійні і благодійні цілі поверх римського податку. Готовність допомогти за Христом заснована на добровільному рішенні. Неможливо безпосередньо вивести з неї концепції примусового розповсюдження. Адже дійсні і далі заповіді 9 та 10 «Не бажай...що у ближнього твого». Також при всьому старанні покращити соціальний стан багатьох, різні долі залишаються у руках Господа.

В притчах Мат. 25,14-30 / Лука 19 розглядається відоме відношення до матеріального світу. Якщо прослідкувати взаємозв’язок (етична позиція митаря у Лукі, попередня притча про силу віри дів у Матвія), то виявиться, що мова йде не про примноження матеріальних цінностей чи фінансів, а про більш глобальні речі. Це, наприклад, добре видно у Лук. 12 / 33, де душевні цінності поставлені вище земних. Тим не менш, відповідальне відношення з довіреними цінностями розповсюджується і на матеріальну сферу. Якщо дається порада допомагати бідним і знедоленим, отже, матеріальна і фінансова підтримка також визнається важливою, а матеріальне не вважається нікчемним. Головне, якій цілі служать майно та гроші. Якщо вони йдуть на поширення брехні, обману, сприяння кримінальним структурам і підтримку проектів, безпека яких для простих (непричетних до криміналу) людей та інших Божих створінь викликає сумніви, такі дії суперечать відповідальній взаємодії між людьми, яку її на кожному кроці демонстрував Христос. Ісус ніде не пропонував керувався так званій «волею обставин».

Іслам забороняє боргові відсотки. Однак іудеї з християнами можуть знайти аналогічні поради і в Біблії (Старий Заповіт навіть має прямі заборони) – Ієзекіїль 18, 8 і 9. «(хто) в зростання не віддає і лишка не бере, від неправди стримує руку свою, суд людини з людиною робить правильний, чинить згідно заповідям Моїм і дотримується постанов Моїх щиро: то він праведник, він неодмінно буде жити, говорить Господь Бог». Див. Також Єздра 7, 24 (заборони на стягування податей, мит і податків з осіб певних професій); сенс Притчі 28, 8 в спрощеному вигляді зводиться до того, що придбання грошей шляхом лихварства зрештою допустимо, якщо гроші через багатих потрапляють до бідних. В наш час, коли гроші використовуються проти інтересів і бідних, і часто всезагального блага, правило, яке закладене в даному вірші, не виконується. Щоб правильно розставити пріоритети, важливо пам’ятати, що вірш особливо підкреслює важливість цілі, на які витрачаються гроші.
В Новому Заповіті про відсотки говориться в Мат. 23, 23 та
Мат. 17, 24.
Для нашої розробки важливіші ті моменти, які представляють інтерес, навіть якщо дослідження виходить за історичні рамки Старого Заповіту. Тому ми не будемо торкатись тут
Другозаконня 23, 20.

Біблія спонукає до того, щоб не влазити без причини у борги (цитати 22:7) і планувати наперед (цитати 21:5), а також постійно вчитися у відношенні мудрості і знань (наприклад, цитати 4:5-8). Вона спонукає до економії, вже згадана «десята» повинна відкладатися кожен рік на паломництво до релігійних свят і дари до них (5 Мозес 14:22-27). Апостол Павло закликав християн відкладати кожного тижня небагато, щоб мати можливість допомогти християнам (1 Коринтян 16:1,2), які попали у нестаток, і просив бути стриманим у вжитку земних благ (1 Тимофій 6:8). Ісус виходить з того, що спочатку треба порахувати, чи вистачає грошів на те, щоб, наприклад, побудувати щось (Лука 14:28). Вміле ведення хазяйства було б і сьогодні досить необхідним засобом оздоровлення і проявом передбачливості: приватна і загальна заборгованість є причиною номер один світової фінансової нестабільності. Сайт «Шляхи Христа» не переслідує політичних цілей, тому тут наводяться тільки загальні погляди.

* Про це, зокрема, говорив Ернст Фер, директор Інституту емпіричних економічних досліджень при університеті Цюріха, в своєму інтерв'ю «Реципрокальний альтруїзм…»,
журнал «Спектр науки», березні 2002 р.
** Духовна сторона цих цінностей пояснюється в главі про Нагірну проповідь в основній частині трактату на сайті Ways-of-Christ.com.
*** Див. також нашу сторінку «Основи етики».

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Відношення християн до суспільства і політики*.

Мат. 22, 21; Мар. 12,13-17; Лук. 20,20-26: Фраза «Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богу» виражає реалістичну позицію у відношенні сплати податків римській владі. У ній наводиться чітка різниця між функціями держави і релігії. Вона зовсім не припускає принципіальне преклоніння перед владою імущих.
У Діяннях апостолів 5, 29 говориться: «…повинні коритись більше Богу, ніж людям». Відповідно Христос не виправдовує будь-який відступ під натиском «обставин».

З одного боку, всезагальну шкалу цінностей Нагірної проповіді (Мат. 5-7) неможливо зробити практичним керівництвом для суспільної діяльності. З іншого боку, духу Христа суперечить така життєва позиція, при якій людина в особистому житті робить згідно заповіді про любов до ближнього, а, працюючи, в суспільних об’єднаннях чи виконуючи політичні функції, керується протилежними принципами. Серйозна етика** повинна проявляти себе на всіх рівнях і врешті-решт стати керівництвом для всього світу. Наприклад, суперництво з іншими людьми із застосуванням нечесних методів, обман громадськості, таємна реалізація проектів, безпека яких для простих (не причетних до криміналу) людей викликає сумніви, суперечать духу істинності і відповідальності, який демонстрував Христос. Так може християнський ангажемент зажадати самостійного мислення, що виходить за рамки однобокого“ лівого /правого“ образу мислення.

Матвій 7:3-5 «... вийми раніше колоду з твого ока і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого» не є, очевидно, керівництвом кожному окремо обмежитися роботою виключно над своїми слабостями - таке враження могло б залишитися в деяких колах християн. Це повинно тільки стати життєвою нормою – завжди починати з себе, щоб потім, коли людина вільна від своїх проблем, може приписувати щось іншим, попереджувати чи критикувати їх там, де необхідно. Це відноситься знову ж як до приватного оточення, так і до політиків.

Ієремия 29,7 дає пророцьку пораду: «Піклуйтесь про благоустрій міста, в яке Я переселив вас, і моліться за нього Господу; бо при добробуті його і вам буде мир». Це – пропозиція приймати рішення для загальної користі у самому широкому сенсі слова. В Мат. 5,13, Мат.13,33 та інших місцях християнам рекомендується виказувати зацікавленість в справах суспільства, бути «сіллю Землі». Однак в житті християн може виникати ситуації, коли їм варто відсторонитися від непорядних суспільних явищ. В Одкровенні Івана 18,4 сказано: «І почув я інший голос з неба, який говорить: вийди з неї (місто Вавилон, велика блудниця), народ Мій, щоб не брати участь вам в гріхах її і не піддаться виразкам її».

* Веб-сайт Ways-of-Christ.com не переслідує нияких політичних цілей. Зауваження з цієї теми носять виключно загальний характер.
** Див. також нашу сторінку «Основи етики».
Див. також нашу додаткову сторінку
«Відношення християн до економічних і соціальних питань».

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Християнство і філософія: про промови Хабермаса «Віра і знання»*.

Філософ Юрген Хабермас***), який до цих пір вважався нерелігійною людиною, визнавав важливість релігійних уявлень як джерела цінностей і соціальної спайки світського суспільства. Богоподоба людини, наділеної правом на свободу і здатністю нею користуватися, може навести на певні роздуми навіть, як він себе називає, «людини без релігійного слуху». Світ не здатний вижити без примирення і прощення – цінностей, які прийшли із релігії. Він говорить про «страждання невинно скривджених, збезчещених і вбитих, яке перевершує всіляку можливість його компенсації, яка присутня у людей». «Втрачена надія на воскресіння залишає після себе відчутну порожнечу (у секулярному суспільстві)».

Хабермас знаходить важливі зрушення в мисленні освічених християн. Такі ж зрушення повинні, на його думку, відбутись у відношенні світських мислителів до християн:

- Релігійна свідомість повинна переварити «дисонуючі» контакти з іншими конфесіями і релігіями на рівні пізнання. Хоча б на Заході зараз існує певна ступінь цивілізованості відношень, нехай вона і обмежена. Важливі для екуменістічного, міжконфесійного діалогу моменти розкидані по основній частині трактату і додатковим сторінкам, наприклад, там, де говориться про церкви і етику.

- Повинна зберігатися орієнтація на наукові «авторитети». З точки зору даної праці більшість в науці далеко не завжди займає найбільш передові позиції або не бажає їх помічати із міркувань економічного характеру. Тому авторитет більшості в багатьох питаннях викладає сумніви. Науці також бракує чесності і плюралізму у відношеннях між дисциплінами. В першу чергу це торкається глобальних питань, які зачіпають образ людства, наприклад, генних технологій (ця проблематика згадується Хабермасом), але й інших природничих наук також. Дана проблема фігурує в багатьох місцях трактату. Нам потрібен діалог між наукою і релігією. Але в ньому повинні враховуватися і останні досягнення новітніх розділів природничих наук**, тобто альтернативні дослідження і тому подібне. Крім того, з боку релігії повинні братися до уваги пізнання, придбані шляхом осмислення глибинного релігійного досвіду, а не лише продукти теологічних висновків. Ще це дає можливість того, що сторони почують один одного. Попередні діалоги на основі застарілих наукових парадигм (принципів і картин світу) і куцих уявлень про християнство цієї цілі не досягали. Духовні науки також можуть отримати користь з такого процесу. Людина знову може вважатись людиною, душа – душею, а не хімічною функцією мозку.

- релігійна свідомість повинна спиратись на «основи конституційного ладу…». Хабермас вказує на те, якою руйнівною силою може обернутись відсутність цього кроку в релігійній сфері. Адаптація сучасних християн до політичних свобод частково є кроком у напрямі повернення до витоків християнства до його злиття з державою в 325 році н.е., яке відбулось під тиском самої держави.

Тоді як християнські та інші релігійні кола в стосунках зі світськими інститутами, як правило, прагнули пристосуватися до мови останніх, згідно думки Хабермаса, тепер уже нерелігійні кола повинні налаштуватись в діалозі з християнами та іншими віруючими на їх уявну хвилю, не обмежуючись «скасуванням попередніх установок» на словах. Секулярна більшість, вирішуючи важливі для віруючих питання, повинно не «пробивати» свої рішення силою, але як треба перевіряти, які корисні висновки можна отримати із заперечень віруючих. Представники природничих наук, політики та інші повинні реально налаштуватись в діалозі з християнами на ту «субстанцію», яка звучить в поняттях «світостворення», «творіння» та «людина», у противагу поняттям «космос», «біосфера», «екологія», «живі істоти» і «хомо сапієнс».

Хабермас в діалозі між релігією та наукою розраховує на «третю сторону» - «демократичний та освічений сенс». Діалог повинен йти в «постсекулярному суспільстві», яке приймає існування релігійних груп як дане. У Німеччині це не дуже гарно виходить, в дискусіях поки беруть участь тільки великі церкви. У США індивідуальна релігійна діяльність користується більшою повагою, однак релігійні цінності проникають там в секулярне суспільство в такій формі, що від їх початкового сенсу часом не залишається і сліду.

* «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг»/«Зюддойче Цайтунг» від 15.10.2001 р. чи див. німецький текст в Інтернеті;

** Див. також нашу сторінку «Природничі науки і віра в Бога».

***) Примітка: Хабермас та інші філософські течії:
Юрген Хабермас поряд з Теодором Адорно та Гербертом Маркузе входив у «Франкфуртську школу», «критична теорія» якої значно вплинуло на студентський рух 1968 року. Ця теорія увібрала в себе видозмінені немарксистські, просвітницькі і атеїстичні підходи.
Гюнтер Рормозер, починаючи з 1969 року, піддавав теорію і практику руху 1968 року критиці з консервативних філософсько-теологічних позицій. Він вважав «утопію» шестидесятників ерзац-релігією (а отже, конкурентом церковній есхатології) і намагався протиставити їй давнє вчення Августина про «два (богоугодні) царства» - релігію та державу.
Як представники Франкфуртської школи, так і їх супротивники з числа християнських консерваторів і лібералів до сьогодні висувають однобічні аргументи, які незмінно викривають інший бік, причому «супротивник» помилково відображається як монолітний блок. Один без розбору відхиляє традиційні цінності, деякі з котрих при диференційному підході можна було б зберегти. Інші не бажають бачити, що у нових соціальних рухів крім ідеологічних викрутасів були справедливі, «емансипаторські» мотиви. Люди в Німеччині та в інших країнах за минулий час просунулись в цій дискусії далеко уперед, так як багато не хотіло залишатись на «барикадах» 1968 року. В науці ж цей прогрес поки знайшов слабке відображення. Досі ще виходять книги, де супротивникам приписується будь-яке зло під сонцем, а дії соратників подаються як бездоганні.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Загальнохристиянські аспекти питань екології*).

Буття 1, 26-28 «І сказав Бог: зробимо людину за образом Нашому за подобою Нашою, і нехай володарюють вони…на землі**)». Дана фраза ніяк не означає, що людина може обходитися з оточенням безвідповідально, хоча на практиці вона, на жаль, робить саме так. Тут швидше йде мова про первинне уявлення про людство як кінцеву вершину всесвіту, наділену богоподібними властивостями, про природний авторитет людини, здатної «наректи» інших тварин і поводитися з ними з повною відповідальністю. Буття 2, 15 таким чином характеризує цю відповідальність: «І взяв Господь Бог людину, і поселив її у саду Едемському, щоб обробляти його і берегти його». Об’єктом «зберігання» є живе світостворення, яке знаходиться у процесі розвитку. Пізніше людина випадає з єдності з Богом і Його світостворення і стане егоїстом (див. історію вигнання з раю). Позбавившись цієї основи, людина змушена самостійно заново освоювати всі духовні основи і вже не може уповати на райські повноваження.

Новий Заповіт відносився до світостворення не менш серйозно. У Посланні до римлян 1, 20 говориться: «Бо невидиме Його, вічна сила Його і Божество, від створення світу через розгляд творення видимі». Там же 8,19: «Бо тварина з надією очікує одкровення синів Божих» (в іншому перекладі: «людини покутуваної», тобто поява людей, які досягли більшої досконалості). До римлян 8, 22: «Бо знаємо, що кожна тварина сукупно стинається і мучиться донині». Марк 16, 15: «І сказав їм: йдіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всілякій тварині (див. також До колосин 1, 23). Ісус Христос приходить на допомогу. Але і він не знімає з людини відповідальності за інших людей і живих істот, але допомагає людям стати досконалими, «як досконалий Отець ваш Небесний» (Мат. 5, 48), тобто такими, якими вони були задумані спочатку - здатними до усвідомлення своєї відповідальності.**** Лише таким чином людина знову може стати частиною світостворення. Але тільки, якщо вона прийме цю допомогу. Подальше перебування людини в безбожництві в Посланні до римлян 1, 20 прямо названо «безмовним».

В Одкровенні Івана (про його характер див. частину 2 основного розділу) згадуються катастрофічні явища, які осягнуть людство в цілому або частково, а також решту природи. Тим не менш, ці побічні прояви Божої правки ніде не представлені позитивно чи як безпосередні цілі Божого промислу. Ніде в Одкровенні провина не знімається з людей, які самі сприяють вимиранню видів та іншим катастрофам, і вже тим більше ніде не немає закликів до людей продовжувати в тому ж дусі.***) Навпаки – наша легковажна цивілізація піддається в Одкровенні різкій критиці.
Одкровення не є відступом від позитивного настрою решти розділів Нового заповіту, таких, наприклад, як Нагірна проповідь. (Мат. 5, 5: «Блаженні лагідні, бо вони успадковують землю»).

До «креаціонізму», особливо розповсюдженому в англомовних країнах: наш сайт не представляє ніяких видів «-ізмов». Створення світу і людини дійсно дає можливість припущення божої мудрості замість чистого принципу випадковості. Див. також наш сайт «Природничі науки і віра в Бога». Також доречно і сумніви у відношення деяких невстановлених археологічних та історично-геологічних часових відрізків. Але тим, хто сприйняв «7 днів створення» Книги Буття у сучасному розумінні 7 днів по 24 години, варто визнати це інтерпретацією: віра, тим самим, не підтверджується, не спростовується. Світ, як він існує сьогодні, є наслідком повністю створеної Землі чи Землі, яку створили, з її сучасним обертанням, чого спочатку ще не було. Вже у самій Біблії говориться: «Для Бога тисяча років як день». 7 днями можна позначити щось реальне, таке як «часові відрізки», «цикли створення» невказаної тривалості. Розглядати саме об'ємні процеси створення як найкоротші за часом виявиться, незабаром, так само безглуздо, як і багато археологічних уявлень, що існували до цих пір. У Біблії, у достатній мірі, давно зрозуміти, що Бог ще до людей Моїсея довірявся таким людям як Єнох і Ной. Наша сучасна історія створення дозволяє сягати до давнього усного, а потім письмовому переказу цих – справжніх – джерел, частини котрих можна знайти і в інших культурах. Дослідникам відомі, наприклад, деякі схожості, які кидаються в око, з шумерським епосом Гільгамеша. Це не означає, що Книга Буття була списана звідти, але нагадує про те, що Авраам був з Месопотамії.

*) Даний веб-вузол не переслідує політичних цілей. Тому тут обговорюються тільки загальні міри і не даються рекомендації до дій з конкретними політичними питаннями сучасності. Християни різних конфесій звертають увагу на питання, що повʼязані із збережнням творіння, зокрема такі питання як ненароджене життя та зловживання генетичною інженерією та ядерною енергетикою.

**) Це може бути розглянуто як особлива форма панентеїстського підходу («світ перебуває в Бозі») – не плутати з пантеїзмом («Бог розчинений в світі»). Найпряміший зв'язок Бога із створеним відбувається в даному випадку за допомогою людини (див. також Євангеліє від Івана 14:21, 14:23, 15). І навіть він відбувається практично лише в тому об'ємі, який людина в змозі усвідомити і з яким вона усе більш рідниться з Христом. Також і радість від створеного може привети до Бога. Але при такому підході до створеного можливі і серйозні омани, при яких Бог – це всього лише слово для здійснення своїх матеріальних справ і бажань.

***) Наприклад, в США це зрозуміло не всім.

****) Можливості свідомості, яка розвивається, представлені детально у частині 1 нашого основного тексту, основуючись на різних етапах в житті Ісуса. Сьогодні, наприклад, людина може свідомо вчитись – на відміну від більш ранніх та інстинктивних засобів – для того що глибше усвідомити відношення з її оточенням, навколишнім світом та землею. Роблячи так, він чи вона може отримати «взаємопов’язане мислення» (термін, що використовується Фредеріком Вестером, хоча й на іншій основі) або «багатофакторне мислення» (термін, який використовує Дорнер для вивчення комплексних екологічних відносин), замість «лінійного» або «єдинопричиного» мислення («1 причина» → 1 «наслідок»), яке не можна використовувати у цьому контексті. Дивись наступні сторінки: «Свідомість, мозок та свободна воля людини», «Основи етичних цінностей», «Загальні християнські погляди на економічні та соціальні питання», «Загальні точки зору на суспільство та політику», «Християнство та філософія…»

Див. також додаткову сторінку «Основи етичних цінностей»

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Ненароджені діти*.

Початок людського життя.
Образ людини у консервативних і критично налагоджених християн схожий в одному – і ті, та інші вважають, що життя людини починається із зачаття. Біблія трактує людське життя як нероздільне ціле, таке, що бере початок від Бога, що передається від покоління до покоління і що включає різні рівні розвитку і дорослішання кожного індивідуума. У ній ніде не говориться, що життя немає цінності або гідності до народження людини або в похилому віці, коли її долають хвороби. Професор Бекле в книзі «Настільна книга християнської етики» приводить історичні свідоцтва того, що деякі богослови, хоча в їх працях про це не згадується, вважали найважливішим моментом не зачаття, а імплантацію зародка (нідацию).
Сучасні природничі науки прагнуть до ціннісного нейтралітету. Проте навіть дані природничих наук доводять, що між моментом запліднення і повним дорослішанням людини немає різкої межі. У якій би крапці суспільство не встановлювало поріг початку людського життя, він завжди буде довільним. Наприклад, Еріх Блехшмідт в «Ембріології» пише, що «біогенетичний закон» Геккеля, згідно з яким ембріон нібито повторює етапи розвитку тваринного світу, – безнадійно застаріле уявлення. Всі органи людини із самого початку цілеспрямовано розвиваються відповідно до своїх функцій. Сьогодні реакцію ембріона можна відслідковувати за допомогою ультразвуку. Професор генетики людини Л. Лежен підкреслює, що схема дорослого людського організму закладена вже в генах заплідненої яйцеклітини. Можна сказати, що людина – фізичне втілення цієї схеми. Це також підтверджують дані дослідження мозку, еволюційної неврології і психології. Дослідники з холістичним, неупередженим підходом виявляють процеси свідомості і пам’яті на все більш ранніх стадіях розвитку. Таким чином, дане ціннісне уявлення вже розповсюдилось за рамки релігії.

Інше питання – як бути з такими переконаннями на практиці?
Заповідь «не вбий» – Вихід, 20 – за часів Старого заповіту розумілася як «не здійснюй навмисного вбивства». Уявлення про те, що є вбивство навмисне, а що немає, пізніше змінились. В більш широкому сенсі заповідь застосовується до всякого людського життя, вегетаріанці зверх того застосовують її ще і до тваринного світу. Початок сучасної міжконфесійної «світової етики»** містить в собі ідеал «пошани всякого життя».
Але з іншого боку, будь-яка серйозна жіноча консультація, спонукаючи жінок до виношування плоду і пропонуючи допомогу, враховує їх конкретну життєву ситуацію зі всіма її труднощами, страхами, муками совісті і так далі і нам теж не можна огульно таврувати ганьбою всіх, хто вирішив піти на аборт. Жінці таке рішення рідке дається легко. Слід також пам'ятати про частку відповідальності чоловіків і оточення і не перекладати її лише на жінку.
Коли йдеться про скорочення числа абортів або їх повне подолання, то, окрім персональної допомоги, необхідно максимально полегшити життя батьків і дітей в суспільстві, вирішуючи їх проблеми, через які багато хто якраз і йде на переривання вагітності, а не створювати додаткові труднощі соціально слабких.

Правові питання*.
Ісус Христос дав людям можливість свідомого морально-етичного вибору, дозволив їм не знаходитися в повній залежності від зовнішніх юридичних норм або звичаїв, як це було в старозавітні часи. Проте, правові норми можуть служити опорою у вирішенні етичних питань майже у всіх сферах життя. Кримінально-правові положення (наприклад §218 у Німеччині) – десь вони строгі, а десь ліберальні – практично ніде в світі не роблять помітного впливу на число абортів. Тому, як вже було сказано вище, проблема повинна вирішуватися в іншому плані.

Взаємозв'язок генної технології і репродуктивної медицини.
В ході наукових досліджень і штучного запліднення також відбувається «витрата» ембріонів, яка в Німеччині, наприклад, намагаються обмежити Законом з охорони ембріонів. В наш час додаткові приводи для переривання вагітності може давати предімплантаційна діагностика.

Наслідки в інших областях.
Коли справа стосується охорони життя, необхідно враховувати всі небезпеки, яким піддаються ті, що вже народилися, особливо ті, яким однаково піддаються ті, що вже живуть і ще не народилися. Екологічні проблеми впливають і на мати, і на зародок. Зародок чутливіше і на нього вони діють навіть сильніше, ніж на дорослу людину. Спеціалісти з охорони життя нерідко це випускають з виду. І навпаки – ті, хто печуться про захист довкілля, частенько байдуже ставляться до проблеми абортів, про що, наприклад, ще в 1985 році з тривогою говорив Франц Альт

*) «Шляхи Христа» - веб-вузол, який знаходиться поза політикою. Наші матеріали ні проти кого не направлені, не висувають які-небудь політичні вимоги і поширюють інформацію лише загальної властивості.
**) Див. також додаткову сторінку Основи етичних цінностей:

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Частина 4:  Старий Заповіт, і Матеріали діалогу з іншими релігіями 

Старий Заповіт, іудейська релігія та Ісус Христос.

Дана додаткова сторінка є внеском у полегшення розуміння Старого Заповіту і в міжконфесійний діалог. Вона не претендує на детальну проробку старозавітних писань в той мірі, як це робить веб-проект у відношенні Євангелія і апостольських історій.

Ісус Христос та його апостоли часто посилались на святе писання, яке було добре відоме їх сучасникам. В першу чергу це був Старий Заповіт. Він має історію створення світу, книги з єврейської історії, законодавчі положення, твори пророків, псалми, апокрифи і т.д. Ісус і апостоли відзначали, що вони не заперечують змісту попередніх одкровень, але тим не менш, явились не тлумачити писання, а показати, що жити пора у безпосередньому контакті з Богом і Христом. (Див. також «Основи етичних цінностей» і основну частину). Завдяки цьому з’являється нове бачення життя, відмінне від Старого Заповіту.

В Новому Заповіті можна виявити немало посилань на інші конфесії того часу. Наприклад, Євангеліє від Івана явно апелює до тих, кому була знайома мудрість гностиків. Специфіка християнства пояснювалась на фоні цього вчення, щоб тим краще відтінити його відмінності від гностицизму. Простий приклад є вже в початковій характеристиці: «Було світло справжнє…» (Ів. 1). В деяких посиланнях Павла береться до уваги рівень знань людей, які дотримуються більше релігій-містерій, ніж іудейських традицій. Людина, незнайома з цими традиціями, нічого не помітить. У подібних місцях Нового Заповіту немає огульного прокляття всіх старих не іудейських писань. Подібна строгість спостерігається тільки у відношенні зловживань конкретних культів, що розклались, вона необхідна, щоб застерегти людей від вступу на помилковий шлях. У давнину місіонери розумно приймали людей такими, якими вони були, не потребуючи в одну мить перекреслити все прожите життя, що замість спокути визвало би додаткове ламання свідомості. Від людей іншого походження не потребували, щоб вони спочатку перейняли всі іудейські традиції. В своєму роді їх прирівнювали в правах з євреями. З цього приводу між апостолами відбувались суперечності, сліди котрих не зникли і до нині.

Хоча і справа Христа на той час була можлива в такій формі тільки на фоні віри в Бога і надії на основні зміни, які торкаються всього світу, як було заявлено пророкам в Ізраїлі, але цілком можливо, що з того часу християнська основа була вироблена і на базі інших релігійних традицій крім Старого Заповіту. Цим шляхом намагався йти Мані, засновник руху маніхейців, яке отримало широке розповсюдження в Азії. Згодом їх стали переслідувати і практично повністю винищила офіційна церква. Для Мані вихідною точкою був персидський культ Заратустри, до речі, також монотеїстичний. Наскільки йому вдалось показати справжню роль Христа чи наскільки йому це вдалось через ізольованого від зовнішнього світу характеру його вчення, незважаючи на його високий рівень, - інше питання, яке ми тут розглядати не будемо.

Єврейська релігія (іудаїзм) у доповнення до єврейського священного писання породила такі документи, як правовий кодекс (мішна) і коментарі (гемара) до Талмуду в вавилонській та ієрусалимській версії, а також основні праці певних течій, особливо містично-езотеричних, - твори кабалістики «Сефер Зохар» і «Сефер Ецира». Останні два писання датуються 13-м сторіччям, але можуть бути записом і більш ранніх вірувань. Дещо в них навіть нагадує Давній Єгипет. Єврейська містика існує донині.

До образів Бога.

«Бог Авраама» був пізнаний як особистий Бог сімейства, роду і народу, так і як Бог всесвіту. Ця віра прийняла строго монотеїстичну форму, до котрої завжди призивали пророки, лише з часом.*
Бога у Старому Заповіті спочатку називають Елохім, що у перекладі означає «божественні духи (створіння)». Однак Бог не виступає там як якась матеріальна інопланетна субстанція, яка проводить генетичні експерименти на людях, як сьогодні пишуть в багатьох книгах. Всі проблеми у розвитку Землі виникли на наступних етапах. «Аллах», як ісламське ім’я Бога – з доісламської арабської «ал-ілах» має навіть, як семітське слово, майже напевно таке саме походження як ім’я «Елохім», одне з імен Бога в книгах Мойсея (на івриті).

Ім’я Яхве/ Єгова/ JWHW з’являється у Старому Заповіті пізніше. Містики і духоведи на зразок Лорбера і Штайнера вважають, що у міру приближення Бога до людей протягом епох з’явилась можливість чуттєвого сприйняття Бога в образі Єгови. На жаль, у перекладах замість різних імен Бога, якими його називали в оригіналі, використовувалось одне й те саме ім’я. Через це стає неможливим побачити відмінності у чуттєвому сприйнятті Бога людьми різних епох. Перше справжнє збагнення Бога в образі Єгови згодом спотворилось через людську суб’єктивність. Часом духовно нерозвинутих людей, які знаходились у полоні ненависті, могли вводити в оману негативні істоти. Таким чином, не всі історії Старого Заповіту, можливо, відносяться до Яхве чи до JHWH, якщо користуватись поясненням Хуртака. Але це не означає, що будь-яка подія Старого Заповіту можна проаналізувати, виходячи з людської логіки сьогоденного суспільства. Богу видніше, що і коли робити, що і навіщо вимагати від людей.

Віра в месію і Христос.

Слово «Христос» зустрічається вже в «Септуагінте» - перекладеній євреями і для євреїв у 2-3 сторіччі до народження Христа єврейської Біблії – і виступає як синонім слова «Мешіах» чи передвіщеного месії. Таким чином, це не вигадка Павла, як вважають деякі сучасні письменники. Із сувоїв, знайдених у печерах на берегу Мертвого моря (в Кумрані) випливає, що набожні євреї очікували приходу месіанського царства світу як раз напередодні того сторіччя, коли з’явився Христос. Про це йде мова у Ісаї 11. Але вже тоді існували розбіжні уявлення про сутності месії. Апостолам Христа також було важко зрозуміти, що проречене нове «царство» означало не національний бунт проти римлян, але всеохоплююче преображення духа – «царство небесне».

Общину Кумрана часто відносять до твердих своєю вірою і духом ессенів. Разом з фарисеями і садукеями вони складали третю Основну школу іудаїзму того часу. Швидше йшлося навіть про близьку до ессенів, незалежній общині, що підтримувала добрі стосунки з іншими течіями іудаїзму того часу, – не лише з миролюбними ессенами, але і зі свавільними, войовничими «зелотами» і єрусалимськими фарисеями (останні в нестачі навіть довірили цій общині зберігати опис храмових скарбів, очевидно, не дивлячись на відмінності у поглядах, вона абсолютно заслуговувала довіри). «Правило общини» 1QS містить згадку про очікування месії. Згадуються навіть два месії чи дві лінії походження месії, які, якщо взяти до уваги право тих часів, можна віднести до Ісуса. Одна лінія – від Йосифа з дому Давида, інша – від Марії з жрецької лінії Арона (про це говориться у Карстена Петера Тіде, який вивчав сувої за завданням ізраїльського відомства античних документів).

Пророцтву Міхі 5.1, згідно якому месія повинен явиться з Віфлеєма, в цих колах, які практикували приготування до зустрічі месії, схоже, не надавали значення. Тим не менш, євангеліст Матвій на нього посилається. Деякі легковажно вважають його вигадкою Матвія, так як насправді Ісус бува з Назарета.*

З Ісусом часто пов’язують слова пророка Даниїла 9:25 про те, що після віддачі вказівки на будівництво другого Єрусалима (див. Неємія 2:18; біля 445 р. до народження Христа) до смерті другого помазаника пройдуть 69 «седмиць». Якщо під «седмицями» розуміти семиріччя, то пророцтво дійсно вказує на приблизний час розп’яття.

(...)
- але також існують месіанські євреї, які сприймають Ісуса як свого Месію.

Теологія, яка орієнтується на християнство тільки як конфесію, навряд чи визнає корисним ідеї Р. Штайнера, але іншим культурним колам вони можуть бути цікавими. Він бачив у Христі істоту, яка була добре знайома деяким вищим істотами до появи християнства – Вишва-карман індусів, Ахуре Мазде парсів, сонячній істоті Осирісу єгиптян, кельтському Белемісу (він же Бальдур і Аполлон). Див. також главу «Спочатку було слово…», а також матеріали з христології Р.Штайнера і цикли його лекцій «Духовні істоти в небесних тілах» 1912 р., «Передступені Містерії Голгофи», 1913-14 рр., «Від Ісуса до Христа», «Христологія».

Ще пізніше, приблизно 2000 років тому, ми спостерігаємо втілення Христа на Землі, яке представляє собою поворотний момент у розвитку світу і людства. Попередні культи почасти розклались, але і християнство згодом стало поверхневим. Тим не менш, дослідження в цьому напрямку мають сенс. Вони здатні показати, що Христос не підходить на роль гаранта якої-небудь конкретної конфесії, яку йому намагаються надати. Він – істота, яка уособлює оновлення всього людства, «новий Адам» з Голгофи.

Див. «допотопні» і новозавітні часи в працях Якоба Лорбера, які написані за допомогою дару «внутрішнього слова»: www.lorber-verlag.de, а також у Рудольфа Штайнера. Свідчення містиків остаточно ховають тезис про те (який підтримується деякими авторами), що Ісус ніколи не жив як історична особистість чи був звичайним бродячим проповідником.

решта оновлень English/ Deutsch

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Заратустра .

Вчення Заратустри сьогодні ще можна знайти в його початковому, неспотвореному вигляді у парсів в їх святому писанні – Зенд-Авесті. В Індії дослідники цієї релігії встановили, що вона старше, ніж припускали їх західні колеги. Отже, античні історики були праві. Далі з’ясувалось, що в основі цієї релігії лежала не тільки вічна боротьба світла і темряви, котра пізніше перекочувала у вчення гностиків. Над протиборчими силами у якості еталону «наддоброти» піднімався бог у людській подобі на ім’я Ахура Мазда. Безособова іпостась бога виражалась ім’ям Аху. (Адреса, за якою можна направити запит про духовні дослідження даної релігії: Mazdayasnie Monasterie, Mustafa Bldg., Sir Pherozeshah Mehta Rd., Bombay 400001, Indien.). З іншої сторони, в іранських переказах є посилання на Ноя/Нуаха, які співпадають з біблійською історією. Складається враження, що у Зенд-Авести багато спільного з якимось початковим одкровенням людства періоду, який передував великому потопу в Передній Азії, тобто, з давнішою вірою, якій Ной не зрадив навіть в атмосфері культурного розкладання. Так що Авраам був не першим, хто шанував Бога. Є свідчення, що початкова форма цієї релігії була в письмовому вигляді ще до потопу, приблизно за 3500 років до народження Христа. Цілком ймовірно, що письмові документи цієї давньої віри одного разу десь будуть знайдені. Один з цих втрачених письмових документів Лорбер називає «Сентіаст Еллі». Бог являється людям до потопу в особі Абедама. Так само він діяв згодом через Мельхіседека.

До речі, багато мусульманських священнослужителів Ірану відносять парсів до «людей святого писання» чи Корану. Подібно іудеям і християнам вони не розглядаються як «невірні», так як вірують в єдиного бога і постійно отримують нагадування про нього через пророків. Звичайно, ця релігія в багато в чому втратила початкову глибину духу, яку треба заново отримати в наші дні. Цим вона схожа на всі інші релігії.

Мораль на духовному шляху:
Моральні цінності схожі з цінностями решти світових релігій: «блаженні справи, блаженні слова, блаженні справи». (...).
В християнстві Ісус Христос допомагає віруючому встановити зв’язок з Богом. Послідовники Заратустри, як правило, погоджуються, що у кожного своя релігія; тому вони не намагаються переконувати людей в їх вірі.

Мані (216-276) намагався пов’язати християнське вчення з давньою релігією Заратустри. (…) Ми не будемо давати тут оцінку цій спробі, див. детальний текст на англійській чи німецькій мові.

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Інформація до роздумів: Ісус Христос та іслам.

Міжконфесійний діалог

Ця стаття є внеском в краще взаєморозуміння між релігіями і в мирний «міжконфесійний діалог» в тому ключі, як це має місце вже протягом багатьох років. Ці примітки не претендують на роль характеристик ісламу в цілому, тим більше що в ісламі існує різні богословські напрямки.****

Коран*) та інші релігії, засновані на святому писанні.
Іслам означає «Підкорення (волі Божій)», а також «(релігійна) покірність».
Священне Писання ісламу – Коран – розглядається як божественна інспірація, передана пророку Мухаммеду Богом і ангелом Гібрілом, який може асоціюватись з відомим в християнстві архангелом Гавриїлом. Зовсім точно, що Корану як би відводиться центральна роль. Крім того, в інтерпретації Корану грають роль інші традиції (сунна; дослівно: «звичка»), які передані з часів пророку (Хадіт). Сам пророк у своїй індивідуальній поведінці є людиною, а не Богом. Варто відмітити, що, як і серед християн, є мусульмани, як не мають достатні знання про Священне Писання.

До християн, відповідно до євреїв, Коран звертається – почасти також безпосередньо – як «Ви, люди Писання» («Ви, люди Книги», наприклад, сура 4, 171*) чи як «Ви, діти Ізраїлю». Таким чином, вони також могли би вивчити Коран*), однак, в більшості випадків цього не роблять. У будь-якому випадку, релігієзнавство має справу зі Священними книгами всіх релігій і займається, серед іншого, історією розвитку їх інтерпретацій. Однак до вивчення святих писань треба підходити з належною повагою. Одна частина мусульманських тлумачів Корану писала, що існує вихідна форма Корану, що зберігається Богом і доступна лише чистим ангелам і чистим людським посланцям, інша частина тлумачила, що читач Корану, що знаходиться на землі, має бути чистим.

Пророк вважається посланцем на «час» (чи проміжок часу; інший переклад: або через певний час), в який посланці не з’являються (сура 5,19*). Відносно вчення пророка Мухаммеда Коран проводить відмінність між «людьми Книги» (людьми Писання) і «невіруючими». Під «людьми Книги» маються на увазі, зокрема, іудеї і християни, які наряду з мусульманами сягають однієї і тієї ж традиції, а іноді і послідовники Заратустри (сура 22, 17*). Далі Коран визнає цілу низку «пророків», які несли своїм народам чи своєму часу схожі за змістом вчення про єдиного Бога, потойбічного суддю і необхідності молитви (наприклад, сура 6, 83-92, сура 7, сура 4, 136*). Поки люди, які належать до цих релігій, продовжують вірити у всезагальні основи, навіть Коран не відносить їх до невірних (сура 5, 48* і т.д.).
Протягом перших сторіч ісламу на християн та іудеїв не було пливу щодо переходу в іслам (згідно вченню Корану: «В релігії не існує примусу» сура 2, 256*). 
Ібрахім (бібл. Авраам) вважається одним з «ханифів», наодинці безпосередньо знайшовши шлях до справжньої віри в єдиного Бога.
Аллах – в доісламські часи на давньоарабській «ал-ілах» - має, як семітське слово, те ж саме походження, що і «Елохім». Це ім’я Бога взято з єврейських книг Мойсея.

«Невіруючими» - близький дослівний переклад «потайними» - за часів пророка Мухаммеда вважалися, строго кажучи, політеїсти і ідолопоклонники, з якими він боровся в Аравії і від яких вже Біблія застерігала християн та іудеїв. У широкому сенсі, іслам вважає на теперішній час невіруючими тих, хто не вірує в Бога і судний день. В наші дні, це поняття часто застосовують до всіх немусульман, а інколи навіть за обставинами і до мусульман інших напрямків.

Ісус Христос в Корані.
Ісус згадується, окрім в Біблії, ще й у Корані (7 століття н.е.); з деякими схожостями і відмінностями. Слід зауважити, що Коран в багатьох місцях містить визнання Ісуса Христа як пророка і посланця Бога, а також як «слова» Божого і духу Божого (сура 4, 171), «створеного як Адам», хоча і не дає подальших роз'яснень (сури 2, 3, 4, 5…). У справжньому ісламі йому надається велика вага, ніж у сучасних християнських богословів, які бачать в Христі лише соціального реформатора. Єдине, що не приймає Коран – це вчення про Христа як сина Божого, яке вже у часи Мухаммеда розумілось дуже приземлено, і про святу трійцю. У ті часи християн, які могли би дохідливо пояснити справжній сенс цього вчення людям, які стоять на інших початкових позиціях, практично не існувало (див. суру 6, 101*). У «Посланні до Римлян» 1.4 говориться, що Ісус «був призначений» - не народжений – як носій сили Духа Святості. З мусульманською переконаністю в тому, що Бог не був народжений і не був причетним до народженням Ісуса, але створив його, християни можуть власне погодиться. Далі, поняття «Логос» (з грецького) – яке стоїть в Біблії саме для божественного походження або послання Ісуса Христа на Землю – в Євангелії переведено також як «Слово» (див. вище), це поняття в Корані використовується для Ісуса. Чи не приховані в інспіраціях Корану – також як і Біблії – таємниці, які до цих пір не були повністю розкриті ні мусульманами, ні християнами, так що вони ведуть даремну суперечку про поняття? І те, як християни представляють ці теорії, може бути сприйняте як «Вчення про багатобожество», чи не відповідає це тому ж образу, як учив сам Ісус: «Молитеся від імені мого (тобто зливаючись внутрішньо з Ісусом) отцю моєму (Богу)» (Біблія, Єв. від Івана 15:16). Все в житті Ісуса говорить про одного Бога, з яким він був тісно зв'язаний, і до якого саме він повинен вести людей.

Поняття «Логос» (у Євангелії від Івана 1 – «слово Боже», визначення, пов'язане з Христом) виступає в німецькому перекладі Корану від Парета незалежно від Ісуса, проте в інших виданнях Корану тлумачиться як «справа» Божа або «наказ» Божий (сура 13, 2 і 13, 11*).

Коран дивиться на Ісуса «як на Адама», створеного Богом з глини (сура 3, 59*), і веде мову про «посланця Господа» з Духу Божого, який сприяв непорочному народженню Ісуса Марією (Міріям) (сура 19, 17-22*). У християнському тлумаченні ангел Господа передає звістку про народження Христа від Святого Духу. В Корані також говориться, що Ісусу були додані сили Святим Духом / Духом Святості (сура 5, 110*).

Згідно з Кораном, юний Христос передбачив власне воскресіння (сура 19, 33*), хоча при цьому могло матися на увазі часто згадуване в Корані його повернення в день «страшного суду» (суд з воскресінням віруючих) (сура 4, 159*). У Корані також говориться, що Ісус живим вознісся на небо (сура 4, 157 -159*, сура 3, 55*).
Мусульмани і християни розходяться в питанні про тому, чи був Ісус розп’ятий перед своїм Вознесінням, помер і завдяки Богові здолав смерть – як говорять християни – або він був піднесений до неба без розп'яття, живим, як в це вірять мусульмани. Загальною, проте, є віра в те, що до часу свого вознесіння він зовсім не був «мертвий», а навпроти, як наприклад, учив людей.
Вже в сурі 3, 55 або 5, 48 значиться, «...я очищу його» і «...ви все повернеться до мене, і я (Бог) між вами вирішуватиму про те, в чому ви один з одним (в земному житті) не згодні були». Тому, чи не розумніше християнам і мусульманам не сперечатися, а спокійно чекати розкриття небагатьох таємниць, що залишилися досі нерозкритими.


Коран також містить згадки про воскресіння віруючих під час суду (сура 36, 77-83, сура 69, 13-37, сури 75, 99* і т. д.). Ісус тоді повернеться і стане свідком Писання для віруючих людей (сура 4, 159; далі сура 16, 89*). Тим, у тому числі і немусульманам, хто вірив в Бога і в судний день і поступав праведно, згідно з Кораном, можна не боятися великого суду (сура 2, 62; сура 4, 123-124; сура 7, 170*). Судний день є як згідно з Кораном, так і Біблії виключно справою Божою, а не справою людей, незалежно від того, хто вони: християни, мусульмани чи іудеї.
(Дані порівняння між релігіями не ставлять за мету піддати сумніву незалежність Корану).

Етичні основи ісламу і християнства

Етичні основи трьох вищеназваних «Аврамових релігій» тісно пов’язані між собою. Заповіді є і в ісламі, хоча і не одним списком, серед іншого в сурі 17,22-39; сурі 5,38-40; сурі 2,188; сурі 4,135; сурі 2,195; і сурі 17,70* (людська гідність). Наприклад, Коран суворо і без усіляких виключень забороняє вбивати невинних (сура 5, 27-32*). Поняття «джихад» (гихад) означає тільки: «боротьба», поняття священної війни бере свій початок не із Корану, а із промов Мухаммеда і вчення ісламських правознавців. ***): «Великим джихадом» названа духовна і моральна робота над собою, над вдосконаленням власних далеких від Бога властивостей, їй надається велике значення, ніж іншим зовнішнім конфліктам. (Див. висловлення Ісуса: «Вийміть спочатку колоду з власного ока…» - це усунуло би ґрунт для багатьох зовнішніх конфліктів). «Джихад слова» - мирна пропаганда віри. «Джихад руки» - діючий, повчальний приклад віруючого. «Джихад меча» ще називають «малим джихадом», він допускається «без порушень» тільки для захисту віруючих, на яких напали (див. сура 2, 190*). Коран, однак, визначає ступінь «суворості» відношення до невірних (сура 48, 29*, сура 47, 4*); можна порівняти такі “різкі” відривки з іншими відривками, які їх обмежують (як “У релігії немає силування”, сура 2, 256).
Широко освітлюються традиційні правила у відношеннях між протилежними статями, у тому числі заборона на шлюби з людьми, які належать до інших релігій і т.п.

До практики ісламу належать: «свідчення, що немає іншого Бога крім Господа (Аллаха) і що Мухаммед є посланець Господа;
що належить здійснювати наказані щоденні молитви (сура 2,177*);
дотримувати щорічний піст у місяць Рамадан (сура 2,185*);
хоча би раз в житті здійснювати паломництво у святі місця (сура 2,196*);
платити заккат (збір на соціальні потреби) (сура 2,177*).

В сьогоднішньому ісламі не існує центрального органу, який вирішує релігійно-етичні питання. Однак положення, які поділяються переважною більшістю авторитетних проповідників, ймовірно знаходять широку підтримку.

*) Посилання на Коран наведені за перекладом академіка І.Ю. Крачковського
( http://www.koran.ru/kr/index.html ). У різних перекладах (виданнях) Корану нумерація віршів неоднакова. Якщо посилання не співпадає зі змістом сури конкретного видання, треба подивитись попередню чи наступну суру. В тексті були використані ті цитати з Корану, які не допускали різнобою у тлумаченнях при перекладі. Значення цитат Корану було узгоджено з «Кораном, переклад і тлумачення Аделя Теодора Коурі, 2007 (німецький)», чий переклад знайшов широке визнання серед мусульманських проповідників і чий коментарій враховує традиційне тлумачення ісламських проповідницьких напрямків.

***) Історичні «Християнські Хрестові походи» також мали не стільки біблійське підґрунтя, скільки були обумовлені вчинками людей, і, як наприклад, в наші дні у багатьох європейських християн користуються дурною славою.

****) (Порівняй сура 164,125 

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Інформація до роздуму: Ісус Христос та буддизм.

Тут вказується на загальні риси і відмінності між буддистськими течіями і тією частиною християнства, яка усвідомлює свою духовну глибину. Дана глава не переслідує мету детального опису життя і вчення Будди (біля 500 до Н. Х.)* і містить лише деякі основні моменти.

"Не я” та “я”

Серцевина оригінальних повчальних промов Будди, які лягли в основу буддизму хінаяни, складається у все більшому звільненні людини від всього, що не відноситься до її внутрішньої суті. Прагнення зовнішніх та внутрішніх почуттів, які ведуть до страждання, повинні вважатись «які не відносяться до Я» (анатта) і вгасати по мірі просунення по відповідному шляху в житті і пізнанні, розчиняючись і перетворюючись у стан нірвани. Цей принцип був неправильно зрозумілий виниклим згодом буддизмом махаони, хоча новий напрямок приніс певний прогрес, наприклад, у вигляді яскраво вираженого співчуття всім істотам, яке змінило повну відчуженість від мирських справ. Вищезгадане поняття, яке постійно зустрічається, «не-Я» тлумачилось так, ніби після зняття нашарувань з низьких егоїстичних якостей ніякого Я не може залишитись в принципі. Звідси буддизм хинаяни схильний вважати, що нірвана – це «ніщо», порожнеча. Однак навіть сам Будда, описуючи свій вищий досвід. говорив: «І я побачив… з часом нікчемність області «ні сприйняття, ні несприйняття», мені стало досконале ясно, і я просунувся на щастя відсутність сприйняття і відчуття, випробував його… І з того часу, після повного відключення «ні сприйняття, ні несприйняття», я набуваю відсутності сприйняття і відчуття і перебуваю в ній, і всякий вплив після того, як я все це мудро усвідомив, вичерпалося» (сутта Ангуттара-Никая 9.41).

Із співставлення видно, що Ісус Христос також закликає до очищення різних якостей людини і до того, щоб кожен починав з себе самого і не критикував інших (див. основну частину на сайті Шляхи Христа). Він не ототожнює себе і своїх апостолів зі світом чи якоюсь мирською діяльністю, але говорить про свої справи так, ніби вони не належать світу цьому. Тим не менш, він жив і діяв в нашому світі, преображаючи світ як дріжджі тісто, з більшою визначеністю, ніж це було характерно для початкового буддизму (див. Іван. 17).

У висловленнях Ісуса і Будди про життя стільки багато збігів, що цей факт протягом століть у багатьох визивав припущення, що Ісус проповідував буддизм. Однак це не так. Пояснення цих співпадінь не має бути переданим якимось зовнішнім джерелом, як думають деякі дослідники – навіть, якщо був один або два контакта. З рівним успіхом можна було би стверджувати, що він розповсюджував будь-яке інше вчення. У тексті основної частини роз'яснюється, що часткові збіги засновані на духовних реальностях, які логічно сприймаються всіма, що мають до них доступ, однаково, без запозичень один у одного.  Дійсне натхнення, врешті решт, бере початок у вічному джерелі, без якого воно не являє собою «щось», або «ніщо», або навіть «не ніщо» і т. д., або якщо воно спричиняє за собою звільнення, тим більше що само звільнення без натхнення не мало б жодного сенсу. Воно бере початок з того, що стоїть за всім, що у всьому сховано і, в той же час, набагато перевершує все. Із того, що не проявляється, але вже самодостатньо, і в кінці акту творення перевершить свій початок – тобто у тлінному сенсі дещо принаймні настільки же суперечливе, що Коан (парадоксальний афоризм для медитацій в дзен-буддизмі). Ніщо, що не можна осягнути теоретичними міркуваннями, навіть якщо людський розум поступово розвине необхідну гнучкість, щоб допустити хоча би непрямі спроби наблизиться до осягнення, чи щоб осягнути побачене.*****
Це – сильна сторона всіх релігій у сукупності по відношенню до суспільства матеріалістичного егоїзму, хоча вона, на жаль, недостатньо ефективно використовується. Не дивлячись на спільність і взаємні контакти, різні конфесії продовжують йти своїми, почасти дуже різними шляхами.

Серед християнських містиків праця Майстера Екгарта найближча до східного поняття “безособистості”. Серед буддистських наукових шкіл навчання нітірен може слугувати як міст. Серед інших індійських філософів праця Шрі Ауробіндо (з його колегою) “Мати” є найближчою до європейського персоналізму або своєрідним поглядом на наступне: він відчув нірвану та зрозумів (вочевидь тим самим шляхом як деякі християнські містики), що існує щось зовсім інше, аніж “ніщо” поза межами досвіду нірвани. Він говорить про “найвище” та хоче привнести деякі аспекти цього “найвищого” вниз на землю. Існують ті, для кого Шрі Ауробіндо бачиться як міст, який веде назад до християнства, але до справжньої суті християнства, охоплюючи справжнє “християнське слідування за Христом” та навіть до сили, яку Ісус сам показав під час свого воскресіння.

"Цілковита реальність” та питання Господа.

Іудаїзм і християнство додатково пов’язують людські якості, які потребують очищення, з поняття гріха перед Богом. Спочатку мова йшла про дотримання релігійно-етичних норм, грубо кажучи, про здолання всіх тих якостей, які відділяють нас від Бога. В наш час існує розхожа думка, яка поділяється більшістю буддистів, що в буддизмі немає Бога як такого. Тому спільні декларації з питань посилаються лише на загальне для всіх релігій поняття «вищої реальності», яка стоїть по той бік матеріального буття, що би не припускалось під нею різними релігіями. Принаймні, це не зовсім вірно. Будда ніколи не стверджував, що Бога немає, в свій час він лише обмежився передачею свідчень про шлях розвитку людини. На питання індуїстських жерців про Брахму Будда відповідав: «Я знаю Брахму, і Світ Брахми, і шлях, який веде в Світ Брахми, і знаю, як слідувати цим шляхом, щоб осягнути Світ Брахми» (Дигха Нікая, 13-та промова про духовний досвід, який не зводиться до знання індуїстської літератури). Брахма індусів не рівнозначний Богу-Отцю Ісуса Христа, скоріше він представляє собою закоренілу з часом в багатьох культурах персоніфікацію однієї з божественних іпостасей. При цьому він не є представником сил зла. Той, хто розмірковує про вище походження шановних колись божеств, замість того, щоб схилитись перед вищою сутністю, про що він врешті решт розмірковує? Очевидно, для Будди походження і призначення зводились до невиявленого. Однак ця невиявлена вища реальність не є «ніщо». Вони виключно поза всім, що здатна осягнути людина своїми тлінними, психічними чи розумовими властивостями. 
І тут раптово з’являється паралель, яка не визнається християнством, іудаїзмом та ісламом. Адже кожна з цих релігій визнає, що марно чи навіть забороняється створювати образ Бога, навіть якщо причини цієї заборони вже давно забуті. В іудаїзмі навіть заборонялось вимовляти ім’я Бога. Також дивись нашу сторінку „Релігія як „воззʼєднання" людини з Богом", а саме на примітку 2) про архетипи.

В Євангелії і Одкровенні «Отець» характеризується як хтось, який створив світ і досконалістю якою цей світ закінчується (Альфа і Омега). Отже, він стоїть вище світу і його якостей і залишається для нього недосяжним. Християнські містики на зразок Якоба Беме, ґрунтуючись на своїх духовних переживаннях, неодноразово вказували на те, що Бог стоїть не лише вище за земний всесвіт, але і вище за потойбічні, небесні світи.** Порівняння релігій, коли вони проводяться в науковій літературі без врахування свідчень людей, що мають глибокий релігійний досвід, неадекватні. Без цих людей неможливо навіть знайти спільну мову, яка зрозуміла обом сторонам.

Буддистський шлях веде до входження в «нірвану», світ по той бік потойбічного світу. Для більшості буддистів він так же далекий як містичне злиття з Богом для християн. В той же час Будда вчив, що «звільнений від нових втілень» Бодхісатва може добровільно явиться в світ, щоб допомогти решті людям. Христос піднісся до Отця («труна спорожніла», див. глави про воскресіння і вознесіння), щоб потім повернутися. Христос сприяє посиленому проникненню вищого божественного плану в нижній земний план.

Також у зв’язку з цим треба згадати про Рудольфа Штайнера. Він сказав, що Будда привнес знання про мудрість любові, а потім Христос привнес силу любові.
Сила любові повністю повертає чи ліпше приближує до божественої досконалості. "Запитайте у Отця в ім’я моє” - означає згідно нього, що через нього християнський шлях веде до Єдиного. В цьому Будда вважається певним новатором. 

Той, хто хоче пізнати реальність, на своєму шляху сам може спитати Христа та/або Будду!

Будда у “Калама Сутра": "Хай вас не ведуть ні чутки, ...ні традиції, ...ні погляди сьогодення, ...ні влада святих писань, ...ні єдина причина та логічні висновки, ...ні вигадані теорії та привілейовані погляди, ...ні враження особистих досягнень,...ні влада вчителя. Але якщо Ви зрозумієте себе...”. (Справжня віра більш схожа на визнання та упевненність, аніж на інтелектуальну концепцію).

* Переклад висловлень Будди наведений з різних джерел.

** Для людей, знайомих з теософською термінологією, варто зазначити, що нірвана чи атман знаходиться нижче «паранірванічного» і «логічного» божественного плану.

***) Християнський містик Майстер Екгарт описує свої враження, як перебування у нірвані, не використовуючи цього слова, але різниця була для нього в тому, що це був зв’язок із Господом.

****) Повернення до Господа із відчуттям шляху через світ з одного боку є повернення до чогось, що вже було там весь час. З іншого боку це щось додаткове, чого не було раніше, як рівні трикутники. Цей парадокс можна зрозуміти тільки через глибинний містичний досвід.

 *****)  Існують також філософські аспекти. У буддизмі Махаяна Нагарджуна описав у своєму коментарі про Праджняпарамиту, що на щось можна дивитись як на справжнє або несправжнє, або справжнє та несправжнє, або ні на як справжнє і не несправжнє – чотири категорії замість простого дуалістичного або/або. Так як причина не може бути осягнута повністю, це може привести до отримання людиною просвітлення за межами цього дуалістичного міркування, що призведе до погляду з інакшого рівня свідомості. Це схоже на ефект від коан – парадоксичні твердження або притчі – та дзен-буддизму (дивись вище). У європейській філософії існує інакший спосіб розширювати горизонти мислення поза межами старого дуалістичного або/або. Діалектика тез та антитез Гегеля також включає аспект синтезу. Це дозволяє розуму тренуватись для подолання протиріч або очевидних протирів, таким чином відкриваючи себе для вищої правди Божого духа. Наш християнський проект незалежно розвинув схожу можливість: різні точки зору можуть мати в собі частини, які є зрозумілі та сумісні з цілісного бачення світу – які підходять один одному (подолання очевидних протиріч [дихотимій]).

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Інформація до роздуму: Ісус Христос та індуїзм.

Додаткові сторінки про різні релігії, які включені у склад інтернет-проекту «Шляхи Христа», прикликані полегшити розуміння матеріалу і зробити внесок у міжконфесійний діалог. Дана сторінка вказує на подібність і відмінності між індуїстськими течіями і християнством, яке (знову) починає усвідомлювати власну духовну глибину. Ця сторінка не претендує на вичерпний опис індуїстської релігії. Вона лише виділяє її основні моменти.

Ісус Христос.

В ученнях індуїстського толку є поняття «аватарів» різних ступенів. Під ними розуміють людей, які прийшли на землю не заради власного прогресу, але заради добровільного сприяння прогресу цілого народу, а то й людства в цілому. Вони нагадують краплі «божественної досконалості». Однак в таких вченнях різниці між «аватарами», які йдуть один за одним, швидко втрачаються, в той час як іудейське і християнське вчення підкреслюють роль Бога як «творця історії», «месії» і момент спадковості. (Уривок з Глави «Спочатку було слово…», див. основний текст*).

Тим не менш, з точки зору індуїстського мислення, ця ідея є припустимим наближенням до розуміння місії Ісуса Христа. Тому навіть майстри індуїстської йоги визнають велику роль Христа іноді в більшій мірі, ніж деякі сучасні християнські теологи, які бачать в Христі лише звичайну людину чи провідника соціальних реформ. Однак деякі послідовники індуїзму також вважають Христа звичайним вчителем і наставником. При цьому треба пам’ятати, що духовна глибина християнської думки в багато в чому була втрачена. Щоб вести усвідомлений діалог з іншими релігіями, спочатку треба звільнити духовну суть християнства від наносного. (Матеріали даного веб-сайта як раз і переслідують цю мету *).

Шляхи йоги** і християнство.

В плані ствердження «Отже, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мат. 5, 48) найцікавішим питанням будь-якої релігії для нас є питання про те, до чого ведуть її духовні шляхи на практиці. У випадку з індуїзмом мова йде про різноманітні шляхи йоги. Вони служать для того, щоб вернути «душу до її божественної досконалості через приборкання зовнішньої і внутрішньої природи людини».

В Європі є свої методи навчання (антропософія, «універсальне життя» і т.д.), які включають у собі вплив на нервові центри і точки свідомості, які відомі в йозі як чакри, але фігурують тут під іншими назвами. Далеко не кожна подібна діяльність є «нехристиянською», як це стверджується церквою. Такі центри в людині були відомі ще християнським теософам середньовіччя (Johann Georg Gichtel), ці енергетичні структури є у кожного, і це доведений факт. Так само знання акупунктурних точок, накопичене в Китаї, не є строго «даосистським». Їх існування давно доведене вимірювальними приборами і гістологічними дослідженнями тканей. (Уривок з глави «Праведний гнів» основного розділу). Див. також Albrecht Frenz "Christlicher Yoga - Christliche Begründung einer indischen Meditationsweise" (Альбрехт Френц, «Християнська йога – християнське обґрунтування індійського методу медитації ). В цій книзі робиться висновок про сумісність християнства і практичних методик йоги.

Проте головною для християн є духовна позиція, тобто питання, чи служать заняття (вправи для тіла і дихання, вимовляння мантр, концентрація уваги, медитація і споглядання) підготовці власної суті до сприйняття Божих дій і чи не розглядаються ці заняття всього лише як спосіб досягнення помилково зрозумілої особистої досконалості в Богові?
Ще один важливий для християн момент: коли в сфері йоги зустрічаються поняття «енергії Христа», чи вважається цілюща енергія Христа частиною Його власної суті, яка впливає на людину в цілому, і чи не сприймається вона як вузько зрозуміла космічна енергія? Якщо людина прямо не налаштовується на Христа, звідки йому чи їй знати, що пережите дійсно має відношення до Христа? (див. також главу «Питання про дива» основного розділу). *

У будь-якому випадку окрім подібних методів, які запозичені в інших джерелах і пристосовані до християнства, останнє має власні, оригінальні методики, тільки їх треба спочатку знову впровадити в практику. Наприклад, з точку зору індійської методології давня практика молитви православних монахів Афонського монастиря ((«kyrie-eleison» чи «Господи, помилуй») цілком могла би вважатись християнською вправою для дихання і читанням мантри. (Див. Главу «Спокій в пустелі» основного розділу).* Крім того, існує специфічна християнська євангельська медитація, про яку говориться в основному розділі і опис якої дано на Додатковій сторінці християнської медитації*

**У буквальному перекладі індійське слово «йога» означає «приєднання упряжам» чи воз’єднання з початком, що співзвучне латинському слову re-ligion. Йога – це індуїстська методика загартування тіла, душі і духа.

Містика християнська і містика індуїстська.

Чуттєве відтворення хрещення – «північ душі», «містична смерть», відірваність від усього, за що могла би зачепитися людина, яку в тій чи іншій формі відчули всі відомі містики, має певну спорідненість з вищим відчуттям йоги – нірвикалла самадхі чи відчуттям порожнечі в «нірвані». Християнська містика дозволяє відчути, що за цією порожнечею стоїть «дещо», а саме Христос чи Бог. Ауробіндо показав, що нірвану можна пройти і проникнути в сфери, що стоять за нею. На християнському шляху частку цієї повноти, яка лежить за межами всього сутнього, можна відчути вже на першому етапі, тому що містком є сама сутність Христа, яка вже пройшла земний цикл.

Коли хтось як Ауробіндо зіштовхується з енергіями, які супроводжували розвиток Христа, не маючи опори, це виглядає як ходження по канату над прірвою. Однак подібний досвід цілком можливий. Достатньо згадати випадок з індійським хлопчиком Саду Сундаром Сингхом, який нічого не знав про християнство, але наполегливо ставлячи в душі запитання про Бога, раптом пережив відчуття Христа і згодом написав про це книгу. (Див. Friso Melzer, "Sadhu Sundar Singh"; Фрізо Мельцер «Саду Судар Сингх»). Під час індуїстських тантричних вправ людям, які розраховували на появу індійських божеств, раптом являвся у видіннях Христос. Говорячи словами Біблії: «Дух дихає, де хоче».

Р. Штайнер бачив у Христі сонячну істоту, яка була добре відома деяким вищим мудрецям в дохристиянську епоху. Звичайно, устояна християнська релігія та її богослови навряд чи побачать в цьому щось корисне, але інші культурні кола це може зацікавити. (Уривок з глави «Розп’яття…» основного розділу*) Р. Штайнер у зв’язку з Індією вказував на Вішваскармана – «архітектора світів», дії якого давньоіндійські ріші (мудреці) чуттєво сприймали по той бік доступних їм рівнів.

У відношенні численних богів індуїзму справедливий недавно зроблений дослідниками давніх культур висновок про те, що, за винятком чистих племінних богів або людей, що обожнюють, боги старовини були іпостасями одного і того ж божества, яке надалі шанувалось як самостійне божество. Теоретичні визначення на зразок «політеїзму» самі по собі нічого не розкривають. У євреїв, що слідує з оригінального іудейського писання, також існувало багато імен Бога і його іпостасей. Однак вони не шанували їх як окремі божества. Послідовники Заратустри (парси) також залишились прихильниками монотеїзму чи віри в єдиного Бога. В індуїзмі монотеїстичним може вважатись вчення вішнуїтів.

В цьому контексті цікаво поява нових течій, які, як і Христос не сприймають неминучість смерті тіла: (…) наприклад, пошуки в даному напрямку вели індійський філософ і йог Ауробіндо і його духовна соратниця «мати» Мірра Альфасса. (…)  (Уривок з глави «Воскресіння» основного розділу)*.

Вчення про «карму» і Бога.

Значна частина християнства як доктрини соціальної дії та милосердя прийняла би в Індії форму «карма-йоги» (йоги долі) чи «бхакти-йоги» (йоги-кохання), в той час як християнство як шлях пізнання можна порівняти з «інана-йогою».

Реально і те, що при налаштуванні на життя в Богові, відкритим для нас Христом, це життя може бути органічніше, ніж при налаштуванні на механічні закони долі чи карми. Христос також говорить про розплату «до останньої полушки», але ніде не згадує, до розплата буде, як раніше, здійснюватись згідно старозавітному принципу «око за око, зуб за зуб». На перший план виходить нова задача людини. Якщо в її здатностях є щось корисне для неї і її оточення, воно береться на озброєння. Здолання минулого перестає бути самоціллю і поштовхом до розвитку. Коли сьогодні в людині взаємодіють різні здатності, цій взаємодії надається допомога «згори». (Уривок з глави «Розп’яття…» основного розділу, кармі і реінкарнації також присвячена окрема додаткова сторінка). *

Етичні цінності.

Етика – це те, що споріднює багато релігій, тому міжконфесійний діалог, який присвячений етиці, складається найбільш вдало. Наприклад, етика стоїть на початку класичного шляху його за системою Патанджалі як передумова успіху – «яма»: не наносить шкоди жодній живій істоті ні думками, ні словами, ні діями, не бути жадібним, говорить правду, дотримуватись стримування у сексі, не приймати подарунки (бути незалежним). Друга ступінь – це «ніяма», внутрішнє та зовнішнє просвітлення, самодостатність і скромність, аскетизм, щедрість, жертовність, вивчення і шанування божества, ревність і набожність. Йоги вчать, що навіть «поле битви» в Бхагавадгіті треба розуміти як внутрішнє «поле битви», яке слугує очищенню. Паралелі з християнськими заповідями і вченням Христа повністю очевидні. Ісуси подібно християнам і послідовникам багатьох інших релігій також працювали на проектом «Всесвітня етика».

Святі писання.

Старішою релігійною основою слугують Веди, авторство яких приписується «ріші», яки жили в давню «золоту епоху». Згодом до них додався епос Махабхарата, який дає опис подій давньої історії, багато з яких вважаються міфами, наприклад, війн, у тому числі менш «золотої» епохи. Потім вчення увібрало в себе філософські твори «Упанішади». Бхагавадгіта є одним з найважливіших священих текстів індуїзма, традиції яких поєднуютьранні Веди з філософією Упанішади та мудрістю йоги, та є частиною Махабхарати. Крішна, герой цієї дидактичної поеми, розглядається як Найвище Єство, яке представляє себе у людській подобі: аватарі (дивись вище).

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Інформація: Ісус Христос та Даосизм і Конфуціанство.

Наші додаткові сторінки про інші релігії є доповненням для кращого розуміння та міжрелігійного діалогу. На цій додатковій сторінці ми розглянемо схожості та відмінності між традиційним даосизмом, конфуціанством та християнськими вченнями для тих, хто піклується про свою власну духовну глибину. Це не спроба описати старі китайські релігії надто докладно. Але головні пункти будуть освітлені точно.

У традиційній китайській духовності зустрічаються декілька схожих джерел:

1. Першопочаткове вчення про найвищий початок.
Першопочаткове вчення про найвищий початок, Дао, “про яке не можна нічого сказати”, є також першопочатковою одиницею перед розділенням на протилежності Їнь та Ян*) та після того на “п’ять елементів”*. Ця першопочаткова одиниця стоїть за втіленням всесвіту. Християнські місіонери, наприклад єзуїти, вважали, що найвищий початок відповідає Господу, хоча францисканці та бенедиктинці, а також і Папа Римський, з цим не погоджуються. З одного боку, “Дао” не відповідає новому обличчю Господа, як Отця, з яким можна увійти в контакт особисто, як вчив Ісус. З іншого боку, це старіший спосіб пошуку та відчуття Господа, як це було можливо у древньому Китаї.

*) Їнь це “жіночий” початок, який розширяє, наприклад, у симпатичному нерві; Ян це “чоловічий” початок, який обмежує, наприклад у парасимпатичному нерві, обидва працюють разом. “П’ять елементів, а саме земля, вода, дерево, вогонь та метал” співвідносяться з “чотирьма елементами або властивостями землі, води, повітря, вогня=тепла”, як вчили цьому старі європейські школи алхімії та езотерики. (Були також християнські алхіміки). Китайський п’ятий елемент, так званий “метал”, у Європі іноді називали “primamateria (з латинської “первинна матерія”), порівняйте із сучасною фізикою елементарних частиць, древні індійські теософські та антропософські джерела називають йього “етер” та приписують йому існування декількох рівнів, що у результаті дали сім агрегатних станів. Сьогодні не будуть відносити такі древні ідеї до релігії у вузькому розумінні. Однак, це була не просто споглядальна філософія; це древній тип передового вчення про космологію з майже природньою науковою природою, це не означає, що методи сьогодення відрізняються.

Це не змінює факту, що практики древніх китайських та пізніх даосиських вчителів виказують духовну природу. Древні погляди на роль “елементів” та сил у тілі брались до уваги, тому що навряд чи можна пройти повз фізичної недосконалості на шляху до більш духовної досконалості – у холістичному змісті. Це стиль духовності, який не намагається відкинути землю, порівняно з деякими іншими східними духовними традиціями. Прагнення досконалості само по собі не є протилежністю до християнського вчення про спокуту. Часто забувають, що Ісус говорив: “Будь (стань) досконалим, так як твій Отець є досконалим” (Матвій 5,48). Однак, методи різні. Ранні християни знали, що можна підготуватись та відкрити себе всього для впливу Господа. Однак, християни також весь час знали, що неможливо прискорити милосердя Господа такими діями: Господь також вільний.

Між небесами, китайське “T'ien”, землею та людиною все походить з однієї першопочаткової одиниці, китайські вчителі всюди побачили схожості (“відповідності”). (Сім вільних мистецтв вищих шкіл європейскього середньовіччя мали схожі вчення). Отже, всі прагнення були направлені на гармонію людського життя з “Небесами”, як “найвищої сили” проголошеного світу, та землею. Це також вказує на релігійну природу цього прагнення, незалежно від духовної природи. Re-ligion (з латинської) означає повторне з’єднання з початком всього. І все ж, з християнської точки зору Творець є початком та кінцем всього, а Ісус Христос є зв’язком, що допомагає нам поєднатись з Господом.

З плином часу схилялись перед декількома “різними Богами”: Небесами, Богом ґрунту, місцевими духами та святими. Термін “політеїзм”, який використовується для таких релігій, є не дуже повноцінним; тому що “Боги” з початку були властивостями одного найвищого початку, що також можна знайти у інших релігіях. (Особлива справа це поклоніння святим, але це схоже на деякі християнські церкви).

Таким чином, ділячи всі речі на дві полярності, їнь та ян, можна тримати розум у рамках цих полярностей; але шукач може вдало прагнути йти поза ними у містичний стан свідомості.

2. Даосизм.
Те, що вже було описано вище, є загальним підґрунтям пізніх шкіл Лао-цзи та Кон-фу-цзи (Конфуція), історики вважають, що вони жили десь біля 500р. до н.е.
Даосизм (Лао-цзи: серед інших книг “Дао де цзін”) навчав “Діяти із споглядальним відношенням нічогонероблення” (Wu Wei). Це означає, що нічого не робиться з егоїстичних та інтелектуальних намірів людини, а робиться з природних інстинктів доброго світу людини – бути у гармонії з природою. Це відношення приведе до певної природньої етики альтруїзму та скромності.
Цей добрий світ автоматично не ідентифікується з Ісусом Христом, який може прийняти людську подобу та діяти (Іоанн 15: “...Залишайся у мені і я залишусь у тобі"). Але теологи сьогодення не можуть заперечувати, що люди різних вірувань мають добрий світ – схожа етика більшості релігій показують, що “Добро” привертає увагу усюди. Навіть Святий Дух “дує, де він бажає” (Іоанн 3).

Даосисти завжди були практиками, а не теоретиками. Даосизм багато чого взяв з аскетизму. Це траплялось в усіх релігіях. Але також існують такі практики з сублімації чи трансформації сексуальності (наприклад, Мантак Чіа “Дао Йога” та “Йога кохання”). Давні східні шляхи часто починають “знизу догори”, на відміну від європейських/західних шляхів, які сьогодні здебільшого починають “згори донизу”, маючи на увазі “зі свідомості”.
-Вправи для тіла, дихання та концентрації для пробудження та направлення життєвої енергії або “Ші”.

З початком наукового дослідження акупунктури та електро-акупунктури існування тієї життєвої енергії було доведено. І неважливо, що ці вчені ще не змогли зрозуміти точну природу цього феномену. Зараз вже доведено існування “Мерідіанів” акупунктури, навіть у тканині, як “порожні канали”. Отже, ця життєва сила є не “даоською”, як думали деякі християни, а людською. У стародавній Греції та у ранні часи християнства вона називалась “Pneuma”, з грецької це також означає дихання та життєва сила – подих життя, який вдихається Господом у людину; цим словом називали і Святий Дух. Але Святий Дух ототожнювався з Ісусом Христом. Але якщо хтось не налаштував себе до прийняття Ісуса Христа, як він буде знати, що він відчуває Святий Дух, який проголосив Ісус?

-Більш того, даоські методи, такі як індійська йога, представляють собою медитативне поглинання у Початок, вихід за межі життя.
Також грає свою роль алхімічний пошук безсмертя.

3. Конфуціанство
Кон фу цзи (Конфуцій) також рекомендує людям пристосувати себе до “космічного етичного закону”. Але на відміну від більш індивідуального шляху даосистів він шукав навчальну систему етики для всього суспільства. Конфуціаністи працювали над свідомим розвитком та вдосконаленням доброго людського початку, а саме звичками та наслідуванням інших, як приклад: якщо хтось навчає любові та благоговінню і т.п., це має призвести до виникнення етичного суспільства.

- З давніх часів у Китаї були заборонені вбивство, крадіжки, проституція та культи з ідолами.
- Як майже всі світові релігії Конфуцій вчив “...благодійності. Не вчиняй того, чого не хочеш, щоб було вчинено” (“Вчиняй так, як ти хотів би, щоб вчинили з тобою”).
- Це включає в собі самоконтроль, людяність, доброту;
- відносно етичних принципів: добра воля, легітимність, відповідні поважні манери (також по відношенню до старших), щедрість, мудрість, чесність;
- подвійні якості згідно з книгою Шу-цзин: дружній та гідний, лагідний та твердий, прямий та ввічливий, слухняний та сміливий, справедливий та смиренний, терпимий та стриманий, сильний та надійний, сміливий та справедливий.
- Вони шукали стан задоволення за межами злості, скорботи та веселощів.
У давніх навчаннях є вічні цінності та цінності, які най той час розвивали в імперії.

4. Отже, ці дві китайські школи мають як спільне, так і протилежне. Не дивлячись на це, вони доповнюють одна одну у своїх вченнях. Це також було справедливим з їхнім пізнім досвідом з буддизмом, який прийшов з Індії зі своїм вченням, яке направлене на подолання земних страждань.
Сьогоденні китайські храми, наприклад у Гонконгу, створюють враження простого пошуку ораклів та церемоній для щастя у житті. Це трапляється тому, що не всі люди знають про першопочаткову духовну глибину, як і більшість всіх інших релігій.
Щодо китайської традиції деякі методи треба згадати, які не є насамперед релігійними: Книга Змін; китайські гороскопи; “феншуй” - китайська версія геомантії та будівничої біології (здорове зведення будинків); і вже вищезгадана традиційна китайська медицина.

 Рання християнська церква у Китаї (яка на сьогодні вже не існує) “переклала” суттєвий зміст християнства на таоські тексти 8го сторіччя: Мартін Палмер, “Канон Ісуса Месії”, Ballantine Wellspring, Нью-Йорк, США. (Хоча тут зазначаються інші книги, це не означає, що “Шляхи Христа” автоматично підтримують весь їх зміст).

Назад до змісту на цій сторінці.

 

Загальні положення про примітивні релігії

Додаткові сторінки інтернет-проекту «Шляхи Христа», які присвячені іншим релігіям, є внеском у краще розуміння цих релігій і у міжконфесійний діалог. Християнська точка зору тут заснована на незалежних дослідженнях, які направлені на засвоєння духовних глибин християнства, і сучасній науці про свідомість. Проект немає детального опису примітивних релігій і обмежуються лише деякими важливими аспектами.

Наприклад, японський культ сінто спочатку представляв собою одну зі світових примітивних релігій, які виникли раніше, ніж такі відомі світові релігії як буддизм і християнство.
Примітивні релігії зароджувались в той час, коли свідомість людей сильно відрізнялась від нині переважної інтелектуальної свідомості. Жан Гебсер, автор книги «Джерела та сучасність» назвав би цю ступінь свідомості «міфологічною». Дослідник питань свідомості Джуліан Джейнс, автор «Походження свідомості», відзначив би, що при такому типу свідомості обидві півкулі мозку сповіщались між собою більш безпосереднім чином, ніж у сучасних людей.*) Права півкуля дозволяла сприймати явища будь-якого роду, у тому числі природні, як «істот», ліве обробляло інформацію таким чином, що людина могла чути їх «голоси». У цьому беруть початок всі європейські легенди про природні та казкові істоти, вони – не плід фантазії. У міру поширення письменності і письма, що замінювали усні оповіді, в античній Європі і Передній Азії за 500 років до народження Христа колишній вигляд сприйняття поступово зникав як суспільно значимий феномен. Широко поширений в епоху міфотворчості божественний культ предків і місцевих або племінних тварин у поєднанні із змішенням культур привів до того, що колишні форми свідомості вже не могли діяти без перешкод і відхилень. Так відхилення викликали сумніви у корисності подібного способу сприйняття, і процес тільки прискорювався.
Не можна беззастережно вважати, що нова розумова свідомість є ціннішою, а породження старої свідомості нині втратили свою цінність. Нова свідомість принесла нові властивості, але зате були втрачені попередні, які один розум не може замінити. Проте можливість, не втрачаючи досягнень аналітичного мислення, свідомо розвивати колишні, забуті здібності до образного комплексного сприйняття і синтезу, не втрачена повністю – цього можна добитися шляхом медитації. Таким чином, може з’явитись інтегрована свідомість, яка заново дозволить обидва півкулям мозку робити свою справу. В наш час чисто інтелектуальна свідомість часто упирається у межі своїх можливостей. Наприклад, екологічні проблеми неможливо охопити у всій їх складності одним розумом. Дернер писав, що для осягнення екологічних процесів треба «мультифакторіальна свідомість», яка, як показали дослідження, майже повністю була відсутня у студентів. Сучасне людство цілком могло б знайти корисні моменти в давніх сказаннях часів до інтелектуальної свідомості, не сприймаючи його сліпо в старій формі. З цих причин зберігають свою актуальність дитячі казки. Вони не дозволяють правій півкулі мозку повністю зачахнути.

У ранньому християнстві важливу роль грали «дари Святого Духа» (див., у тому числі, Ів. 16; Коринт. 12, 7-11; Діяння 2, 17-20). Див. також главу про п’ятидесятницю в основному розділі. Святий Дух – божественна сила, завдяки якій творчі здібності людини переростають її саму. Вона не тотожна діяльності правої півкулі мозку, але активно її використовує. Святий Дух також пов’язаний з Ісусом Христом. Хоча Він говорив своїм апостолам «Дух дихає, де хоче», звідки людині знати, що її відчуття йдуть від Святого Духа і Христа, коли людина не налаштувалась на Нього?

На відміну від політеїстичних релігій, у витоків яких стояло єдине божество, наділене багатьма «властивостями», які надалі стали шануватись як окремі боги, у ряді примітивних релігій такого єдиного джерела не просліджується.
Тоді як міфи про всесвіт деяких народів починаються із створення неба і землі (а також підземного царства), у давньояпонському міфі про всесвіт земля і небо існують самі по собі. Боги з'являються в ньому спонтанно і населяють всі три світи, тоді як окрім них на землі живуть люди, а в підземному царстві – мерці і демони. Варті поваги предки також зараховуються до пантеону богів. (...)

Поклоніння відбувається по різному – у формі молитов певного зразка (дяки і прохань) і жертвопринесень їжі або символічних дарів. (...)

В той час як у примітивних релігіях центральну роль грають шамани – знахарі, які наділені певними знаннями і властивостями до медитації – культ синто робиться священнослужителями.

Етичні вчення: У синтоїзмі існував перелік гріхів; у контакті з іншими релігіями складались етичні принципи, цей прогрес був характерний для всіх крупних релігій.

(...)

*) В англійському тексті книги використовується термін «двохкамерний розум». Джейнс, схоже, прийшов до висновку, що давні примітивні форми функціонування мозку самі по собі пояснюють походження відчуттів божественних або природних сил. Згідно наших висновків, це зовсім не так. Джейнс нічого не говорить про те, ким або чим є ці «істоти». «Боги» чи Бог не знаходяться в мозку. Тут мова йде про інший рівень реальності, яку мозок лише здатний певним чином інтерпретувати. Давня форма сприйняття на відміну від сучасної як раз була не здатна відтворювати «істот» штучно, у вигляді образів. Аналогічно духовні видіння чи відчуття при медитації не є лише процесом переробки психікою поточних подій.

**) У Європі період створення епосів Гомера відносився ще до епохи міфотворчості, тоді як пізній період розвитку старогрецької філософії вже відносився до епохи розсудливої свідомості.

 Назад до змісту на цій сторінці .

наші нові німецькі / англійські тематичні сторінки:
Старі американські релігії: Календар майя

Оцінка грецької релігії
Примітки щодо ранньої римської релігії
Давньогерманська релігія
Кельтська релігія
Рання слав’янська релігія
Рання балтійська релігія
Рання баскська релігія
Рання фінська релігія

 

Релігія 1) як «зворотній зв’язок» людини з Богом з точки зору шляхів Христа.

1) Слово «релігія» походить від латинського слова re-ligio (воз’єднання), що означає воз’єднання з Богом, образ котрого формується в глибині нашої душі. Можна провести паралель з голограмою. Подібний процес відбувається і на макрорівні.

Усвідомлення глибинної проблематики людського життя

Як для зцілення через молитву, так і для здійснення серйозних перетворень в людині спочатку треба дати відповідь на питання «Чи бажаєш ти бути здоровим?» (Ів. 5,6). Іншими словами – «чи знаєш ти про власні недосконалості, котрі треба здолати, щоб зробити новий крок назустріч Богу?» «Червона нитка» нерідко пролягає за зовнішньо буденними деталями, які рідко мають відношення до релігії. Людина у дитинстві, у підлітковому віці і аж до повного змужніння, розвиваючись, набуває нових рис, причому колишні здібності до сприйняття нерідко відступають на другий план. Пізніше людина може спробувати повернутися до цього прихованого природного способу сприйняття через спогади та молитву. Здобуті здібності не зникають повністю, але у жорстокому світі життя вони можуть слабнути і зійти нанівець. Завдяки їм, в той чи іншій мірі перебороти розкол життя людини, який викликаний душевно-духовними чи зовнішніми «порушеннями», на інтелектуальне і відокремлене інстинктивне життя і об’єднати їх в одне ціле з центром - «серцем». Можна прослідкувати зв’язок між таким розколом і «плодом з древа пізнання» із райського міфу. Фраза Христа – «якщо не навернетесь і не будете як діти, не увійдете в Царство Небесне» (Мат. 18, 1-3; Мар. 10, 15; Лук. 18, 17) заснована на глибокому знанні, що така можливість повернення існує. Мова тут йде не тільки про дитячу безпосередність, але й про першооснови розвитку, котрі є дійсними «архетипами»2), тобто про базові програми дій, втраченої частини «технічної інструкції» людини. Такий шлях може відкрити значно ширші горизонти, ніж нинішня свідомість, обмежена розумом.

2) архетипи – поняття з глибинної психології К.Г.Юнга, вони означають базові приклади людського буття, які проживають у формі різних образів. Однак, „архетипи" також мають високий рівень змішаного та оманливого змісту. „Господь" зображується старою людиною, а відсилання до „раю" та „пекла" стають „архетипичними" символами „колективного несвідомого". Юнг точно не знав, що це є. Щонайменш, основний рівень свідомості наявний у певній мірі у всіх людях. Вона проявляється у своїх образах та ідеях, які впливають на людей. Таким чином, це проявляється як вид первинної памʼяті з найдавніших часів історії людства, навіть ще до таких періодів як „міфічна свідомість", яка представлена у нашій главі „Свідомість, вивчення мозку та добра воля". Цей рівень свідомості також має в собі такі відмінності (більш менш „очевидні" відмінності), які описуються на нашій сторінці „Християнське відношення...третій шлях". При більш пристальному розгляді виявляється, що цей погляд на Господа є достатньо проблематичним та спотвореним. Тому, наприклад, Тибетська книга мертвих (Бардо Тхедол), для якої К.Г. Юнг написав пролог, застерігає живих щодо звертання до божих створінь та демоничних фігур цього рівня після смерті. Схожі письмена існували у древньому Єгипті. Навіть гностика у християнському світі критично ставилась до таких фігур, так як вони також точно мали досвід у снах та медитаціях. Казки спробували творчо взаємодіяти з цим світом символізму, що насправді може бути необіхідним для дітей. Однак, дорослі мають намагатись обходити ці символи, символи, які перейшли на велику кількіть людської діяльності. Але дісний виклик полягає у пошуку Господа у прямий шлях, а не в тому, щоб отпримати поразку через ці несправжні концепції Господа.

Це не означає, що людина без зусиль може обійтись своїми силами. Ісус вказує на реальний шлях і дає енергію і благу можливість, щоб його здолати. Повністю зрозуміло, що християнські правдошукачі, містики і алхіміки йшли саме цим шляхом пошуку досконалості (див., наприклад, Мат. 5, 48; Ів. 10,34 та ін.). Багато інших християн свідомо і несвідомо отримували досвід в цьому напрямку. При цьому не було великої різниці, яким шляхом вони йшли – внутрішнього збагнення або трансформації своєї віри у справи на благо суспільства. В дусі так званого «повного християнства» вони могли також поєднувати в собі обидва ці початки. Пошуки здолання внутрішньої роздвоєності в людині велись різними культурами багато сторіч. Про це свідчать зусилля таоїстських алхіміків і послідовників різних шкіл йоги3).

3) Індійське слово «йога», дослівно значить «приєднання», також означає пошук воз’єднання з першоосновою.

«Боголюдина» чи послана Богом людина, Ісус Христос, «новий Адам» сигналізує, що вслід за ним люди також можуть відновити свої здібності, котрі дали їм на початку, що наступив час виправити загрозливі перекоси. Можна вважати, Землі «повезло» отримати в його обличчі зв’язок з першоджерелом життєвого змісту – Богом – і найвищим рівнем розвитку людської свідомості. Він зміг здолати сили розкладання. Хоча він відрізнявся від інших людей, все ж він залишається людиною, яка змогла досягти своєї мети. Завдяки йому люди можуть повторити його шлях, особливо якщо робити це свідомо. Його життя і воскресіння вплинули навіть на тих, хто нічого не знав про історичного Христа, подібно тому, як нові навики, придбані тваринами на одному острові, раптом передаються, і доволі швидко, тваринами того ж виду на ще більш віддаленому острові згідно тенденції, відміченою Шелдрейком.

Внутрішній зв’язок людини з Богом спочатку можливий і без участі церкви, хоча община однодумців християн може надати велику допомогу. Суперечливі богословські доктрини, котрі в цільному єстві Христа виділяють або душерятівника, або соціального реформатора, навряд чи можна вважати мудрістю в останній інстанції, навіть якщо вони допомагають окремим людям, особливо таким, хто знайомий з декількома доктринами одночасно. Будь-яка людина може налаштуватися на хвилю Христа в «тихому закутку», але це можливо зробити навіть посередині ринкової площі. Це можна зробити, якщо викликати з пам’яті свої відвічні здібності (див. етапи Євангелія). Якщо припускати, що Христа можна сприймати і після його смерті (адже навіть люди згідно багатьом свідченням продовжують жити після смерті як свідомі істоти, хоча їх не бачать інші люди на Землі), отже, Христа можна вважати існуючим до сих пір. З’являється можливість для молитви «в ім’я Його» або молитви з ним як зі «старшим братом» всеосяжному Богові-отцю (див. Ів. 15, 16; Мат. 6, 7-15; Мат. 18, 19-20). Ось приклад:

Господи, мій початок, опора моя і надія!
У єдності з Ісусом Христом*, дякую Тобі за все, що йде від Тебе;
пробач мені те, що віддаляє мене від Тебе**;
хай серед спокою дух Твій додасть мені творчих сил***;
веди мене вперед по Твоєму шляху.

*) Ті, хто вважає це доцільним, можуть додати сюди і Діву Марію. Таким чином можуть розвиватись як чоловічі, так і жіночі властивості людської натури.
**) Тут можна 1) звернути внутрішній погляд на негативно сприймані спонукання і проблеми (наприклад, надмірну соромливість, заздрість, байдужість або зарозумілість) – все, що може виявлятися в словах або вчинках (див., наприклад, Мат. 5,22); 2) замість міркувань витримати момент спокійного чекання і постаратися усвідомити, в чому полягає проблема; нарешті 3) передати цей усвідомлений баласт, що став майже фізично відчутним, Богу в молитві (Богу або Христу можна ввірити і весь свій подальший життєвий шлях); 4) спокійно чекати, поки не прийде нове відчуття або не з’являться признаки полегшення або підсвідомість не підкаже «відповідь».
***) У стані покою події дня «відстоюються» і стають доступними для усвідомлення і молитви. З’являється відкритість до нового.

Значення етики

Одним з етапів шляху є «любов до Бога», який стоїть вище всього, а також любов «до ближнього як до себе самого» (Мат. 19,19), що має на увазі і любов до себе також. Любов до себе може бути частиною прагнення до розуміння своєї задачі в своєму колі. Любов зв’язує з Христом, так як вона є його основною рисою у поєднанні з мудрістю. Благі вчинки у дусі Христа нерідко допомагають зрозуміти шлях Христа у внутрішніх і зовнішніх проявах. Ісус слідував раніше закладеним основним етичним правилам, тому що людина зазвичай «пожинає те, що посіяла» (Гал. 6, 7), однак від поклав вищу відповідальність на кожного, не підкреслюючи значення зовнішніх законів. При цьому людина може відчути в собі дещо співзвучне Христу, навіть якщо це сприймається як совість, з чого бере початок внутрішнє «народження зверху» (Ів. 3). Говорячи іншими словами, з часом людина як ціле все більше пронизається духом того, що до неї пережив Христос. Така відправна точка може бути виявлена людиною у своєму серці, душі або дусі – засоби пізнання у всіх різні. Як би окремо взята людина не сприймала Христа і пов’язану з ним енергію, розумно як можна частіше фіксувати свою свідомість на тому, що дана людина вже встигла дізнатись, з тим, щоб у неї розвивався прямий контакт з Богом, навіть коли спочатку прогрес не дуже помітний.

Енергію, котра розвивається в середині людини як вияв милості Божої, може доповнювати універсальна цілюща сила, яка походить від «зовнішнього» Христа або Бога. Її сприйняття і тут може дуже відрізнятись, але в будь-якому випадку вона буде явною і зробить відповідний вплив на оточуючий світ. Якщо раніше подібні явища обмежувались небагатьма людьми, котрі вважались «містиками», «святими» і т.д., то в наші часи «апокаліпсиса» вони все більше розповсюджуються серед звичайних людей. Хоча значення цього процесу до кінця не зрозуміло, про нього тут треба згадати. Це універсальна «зовнішня» дія або поглинається, або при деяких обставинах болісно відскакує від забарикадованих людей, у котрих в середині не розвилось нічого схожого. В такому випадку вона сприймається як «суд».

Направ мене, щоб на шляху до Тебе не нашкодив я іншим людям;
настав мене на допомогу іншим в Твоєму дусі;
збережи мене на моєму шляху; *
допоможи мені краще відповідати на Твою любов.

*) Тут можна згадувати інших людей.

Паралелі глобального розвитку в різних культурах з прадавніх часів

Подібно етапам розвитку людини від дитинства до зрілості людські культури розвивались, піднімаючись від одного рівня свідомості до іншого. При цьому з’являлись нові здібності (вільне волевиявлення, відчуття і мислення), з іншого боку, зменшувалась першепочаткова усвідомленість людей про цілісність світу, накопичувались проблеми. Див. «Першопочаток і сучасність» Жана Гебсера: архаїчна, магічна і містична свідомість, а також вірогідність виникнення інтегрованої свідомості, котру можна назвати розсудливою свідомістю. Видатні зразки для наслідування сприяли тому, що етапи розвитку, які були помітні хіба що спочатку, розкривалися по-справжньому, принаймні, в масштабах, здатних вплинути на культуру. Цей процес йшов наперекір всім перешкодам, але часто супроводжувався великими втратами. У новітню епоху знову стало помітно, що людство і окремі народи стоять перед доленосним вибором. Щоб вижити, їм доведеться здійснити нові малі і великі «квантові стрибки» і пройти через нові етапи еволюції. 4) Вони намічались вже 2000 років тому. Це не має відбуватись за рахунок раніше придбаних якостей, наприклад, розсудливості. Якщо достатньо окремих людей будуть виробляти у себе все ціліснішу розсудливу свідомість, все більше будуть поєднувати себе зі своєю божественною першоосновою1), катастрофу апокаліпсис все ще можна запобігти за допомогою той, що йде «згори». Потрібен також зв’язок з зовнішніми рухами активістів, наприклад, рухом за підтримку миру. Всі люди доброї волі грають свою важливу роль у «п’єсі». Багато людей, які випадають із русла сталих релігійних течій, явно шукають своє місце, випереджають свій час, допомагають отримати уроки з минулого, не дивлячись на засилля «посередності», що зберігається. Питання, що є кінцевою метою, зовнішнє «спасіння» чи екзистенціальний прогрес свідомості і буття людини, відноситься до розряду питань про те, що з’явилось раніше – яйце чи куриця. Колишні шкали цінностей неминуче прийдеться трансформувати, так як людина вже доволі ясно може собі представити, куди веде слідування колишньої, застарілої програмі. Як все на світі є частиною цілого, так і всіляке добре діло вливається в загальну скарбничку.

4) З песимістичною точкою зору, яка представлена в останній книзі Герберта Груля «Вознесіння у нікуди», можна не погодитись вже тому, що можливість сприйняття джерела розвитку і енергії, котрого він не наділяє увагою, існує, нехай це навіть лише потенціальна можливість. Це джерело – Бог.

Спонукай людей залишити рішення про життя і смерть в Твоїх руках *; Допоможи тим, хто працює на благо Твого творіння;
Приведи цей світ до прориву в обітовану Тобою нову епоху.**

*) Тут можна включити додаткові деталі або пропрацювати їх пізніше, в процесі медитативного споглядання. Приклади ідей: «припинення розгойдування маятника насильства і контрнасильства», «ліквідація ґрунту для насильства шляхом реального вирішення проблем», «ведення мирного діалогу між людьми доброї волі, які належать до різних релігій».

**) Лука 11:2; 21:31. Одкровення 11:16. Бог роздає любов, яку отримує.

«Поворот лицем» до Бога можливий як у великому, так і в малому.

Важливим є не тільки людські думки про релігію, але також дійсний зв’язок з Богом.

Ів. 16,12-13: Ще багато, що маю сказати вам; але ви тепер не можете вміщати.

Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину: бо не від Себе говорити буде, але говоритиме, що почує, і майбутнє сповістить вам

Назад до змісту на цій сторінці .

 

Допомога

для перевірки себе при роботі з головними текстами з книги «Шляхи Христа» як у внутрішньому, так і зовнішньому житті.

Взагалі:

Прочитав я «Вступ у зміст і користування текстом»? (Якщо ні: це можна зробити зараз, особливо у випадку з численими загальними двозначностями.)

Опрацював я глави цього коментаря послідовно? (Якщо ні – і якщо ти дійсно зацікавлений у наслідуванні Христа, опрацюй, наскільки можливо, також попередні глави).

Опрацював я на сьогодні без почуття занепокоєння, що я проскочив попередній абзац, який не зрозумів? (В інакшому випадку, розглянь цей абзац знову наскільки можливо спокійно без упередження.)

Прочитав я та спробував використати наскільки можливо сторінку щодо «методичних підказок, християнської медитації...» як можливу допомогу до глибшого розуміння, усвідомлення та опрацювання змісту?

В мене є загальна ідея про мої теперішні можливості, риси характеру, звички? (Якщо ні: подумай про це та зроби помітки).

Якщо відповідь так: Чи є певна риса – зв’язана з тільки опрацьованим текстом – про яку б я хотів негайно молитись та бажати її покращити?

Подумав я про використання останніх усвідомлень у моєму повсякденному житті?

Я вже відкритий для того, щоб бути керованим моєю свідомістю?

Спробував я знайти або досягти більш прямий напрямок до Бога через Ісуса Христа на моєму шляху?

Отже, де я стою у моїх відносинах з Богом?

Назад до змісту на цій сторінці .

.

Вказівка: право видання, вихідні дані, Адреса електронної пошти

Дозволяється роздруковувати ці Інтернет-сторінки та розповсюджувати копії без змінення змісту; авторське право залишається за нами.

в залежності від налаштувань браузера і принтера виходить біля сторінок ….. ( .pdf 115 стр, 637 кбайт).

Виготовлено в цій формі у 1991 – 2015 рр.; вперше опубліковано в Інтернеті 30.01.2001 р.; це нова українська редакція від ... з останніми поправками.

Авторство: Проект «Шляхи Христа» (Christuswege/ Ways of Christ™)

Видавником цієї інтернет-версії є Хельмут Ціглер.

Веб-сайт «Шляхи Христа» є інформаційно-дослідницьким проектом. Він має екуменічну спрямованість, не залежить від якої-небудь церкви, віросповідання або іншої релігійної громади, але і не спрямований проти них. Суть віри залишається тією ж без застосування догматично-фундаменталістичного підходу. Ми не займаємося місіонерством або вербуванням нових прихильників. Ми не прагнемо до отримання прибутку або політичного впливу.

Ми розробляємо всі теми, пов’язані з християнством, а також межконфесійним діалогом з представниками інших релігій. Одна з основних тем – детальний опис частково знехтуваної духовної спадщини християнства. Іншим, соціальним аспектам християнства так само надається велике значення, хоча вони розглядаються під іншим кутом зору. (Дивись також Вступ до основного тексту та методичні підказки.).

Переклади на інші мови не завжди добре перевіряються.
Ці переклади не обов’язково є поглядом на ситуацію у певних країнах.

Визначальними є інтернет-сторінки; в pdf-файлах або doc-файлах можуть бути не враховані всі невеличкі поправки.

При згадуванні веб-сайтів або книг «Шляхи Христа» не обов’язково підтримують їхній зміст.

Адреса електронної пошти  «Шляхів Христа» / ways-of-christ.com: див. бланк в кінці текстової сторінки. Будь-ласка, за можливості пишіть англійською або німецькою мовою.

Друкована версія видана тільки німецькою мовою. Видавником та власником авторських прав на друковане видання є О.Бьом. Видано у липні 2001 року.

 Назад до змісту на цій сторінці .